Відчай

— Ні, — відповів Абакумов, — я мушу одержати санкцію на ліквідацію хворих і найбільш виснажених.

— Не ліквідацію, — все ще не одводячи погляду від Молотова, дружина якого сиділа в концтаборі як «єврейська націоналістка», — а розстріл. Немає смислу танцювати на паркеті, тут не бал, а Політбюро… Привчіться називати речі своїми іменами, пора б… І не хворих треба розстрілювати, а найнебезпечніших ворогів народу, диверсантів та шпигунів… Хворі й самі помруть… Десять процентів забагато, а п'ять процентів досить. Як, товаришу Молотов? Згодні?

— Так-ак, т-товаришу Сталін, з-згоден, — відповів той, заїкаючись ще більше, ніж завжди.

Берія розумів, що коли заарештують Молотова й Ворошилова, то з них цілком можуть вибити показання і на нього з Маленковим.

Тому через тиждень після арешту Абакумова він подався до Суслова. Потім, порадившись з Хрущовим, якого Старець перевів до Москви першим секретарем міськкому, — чого мужика боятися, не конкурент, освіта не дозволяє, але в розкладі сил необхідний, врубає, коли треба, від усього серця — Берія поїхав до Маленкова.

— Єгоре, я подивився абакумівські справи з лікарями, яких він прикривав, і мене охопив жах: а якщо єврейські демони вирішать мститися нам і повернуть свій удар проти товариша Сталіна? Ти уявляєш собі, що трапиться з нами, батьківщиною, світом нарешті?!

Маленков підвівся з-за столу:

— Невже вони підуть на таке?!

— Ти вважаєш, що це неможливо? Тоді я знімаю питання. Просто я не міг з тобою не поділитися… Все-таки Йосифу Віссаріоновичу за сімдесят, ми мусимо берегти його, як батька…

— Ні, ні, добре, що ти підняв це питання… Що треба зробити?

Берія, готуючись до цієї розмови, заново переглянув усі матеріали, пов'язані з хворобою Леніна, коли Політбюро доручило генеральному секретареві Сталіну особисту відповідальність за лікування Ілліча.

Навчений читати не тільки рядки, а й типову візантійську міжрядковість, Берія чимало зрозумів, і вкотре вже злякався вседозволеної підступності Старця.

— Зробити можна лише одне: провести на Політбюро рішення про твоє призначення на посаду відповідального за стан здоров'я товариша Сталіна.

Маленков довго дивився в холодне обличчя Берії, виразу очей маршала зрозуміти не міг, блищали скельця пенсне, потім відповів:

— Я завтра ж внесу на Політбюро пропозицію про надання тобі функції особисто відповідального за стан здоров'я Йосифа Віссаріоновича…

…Що й треба було довести!

Коли рішення винесли (всі проголосували «за», лише один утримався — Сталін: «Я себе чудово почуваю, даремно ви це затіяли», але при цьому дивився на Маленкова з добротою), Берія зустрівся з Комуровим і сказав під час прогулянки по алеях Срібного бору:

— Включай у роботу того самого слідчого… Як його? Забув прізвище… Ну, ти його взяв «на підслуху», він Гітлера хвалив…

— Рюмін, — сказав Комуров. — Підполковник Рюмін.

— Ти від нього подалі відсунься, — мовив Берія, — щоб ніхто й ніколи не прочитав ніяких твоїх з ним зв'язків… Передай комусь з нових ігнатьєвських хлопців… Не сам, а через треті руки…

— А в яку роботу його включати? — спитав Комуров. Берія відповів не зразу, ще глибше засунув кулаки в кишені піджака, кілька хвилин йшов мовчки, у важкому роздумі, потім спитав:

— Хто в тебе є з надійної агентури в Кремльовці? З лікарів, що працюють там постійно?

Комуров почав неквапливо перелічувати, загинаючи коротенькі пальці.

— Євреї не годяться, — уважно вислухавши його, сказав Берія. Попросив розповісти про кожного докладніше; слухав, закарбовуючи в пам'яті, завмерши. — А ось ця твоя Тимашук… Вона кардіолог?

— По-моєму, сидить на електрокардіограмах.

— Ця годиться… Хто її вербував?

— Абакумівці.

— Чудово. Підведи до неї когось з абакумівських хлопців, які ще не заарештовані, нехай вони попрацюють з нею, нехай підкажуть, як написати лист у Міністерство держбезпеки, мовляв, у Кремльовці діє банда лікарів-убивць, єврейська змова проти членів Політбюро, а головне проти товариша Сталіна.

Берія помітив, як червонопикий Комуров зблід, понизив голос:

— Кого називати? На ім'я? Чи взагалі?

— Хто тебе в Кремльовці лікує?

— Постійно — Коган… Горло веде Преображенський… Єгоров — консультує…

Берія поморщився:

— Потрібні євреї. Коган, його брат, мій лікар — Фельдман, брат Міхоелса професор Вовсі, професор Зеленін, теж єврей, до речі… Але — тебе немає в усьому цьому. Ти — людина-невидимка. Недремне всевидюще око. Донесення цієї самої Тимашук мусить потрапити в руки Рюміна… Твої люди, які мають на нього вплив, допоможуть йому написати листа Сталіну… Мені — ні в якому разі. Тільки копія… Строк даю мінімальний. Як поводиться міністр Ігнатьєв останніми днями?

Комуров усміхнувся.

— Хоч і хворий, але пообіцяв навчити всіх нас працювати без білих рукавичок…

— Це в зв'язку з чим?

— Лозовський, Перец Маркіш, Бергельсон, Фефер, словом, Єврейський антифашистський комітет…

— Правильно, — Берія кивнув. — Хазяїн підганяє, та й костоломам не терпиться спробувати димної крівці…

Через тиждень усіх членів Антифашистського комітету на чолі з членом ЦК Лозовським розстріляли без суду; вірш Квітко «Анна Ванна, всі підряд хочуть бачить поросят», надрукований у всіх шкільних хрестоматіях, було наказано заклеїти шматком білого паперу, закресливши перед цим рядки тушшю.

Через три дні Сталін погодився прийняти лікарів з Санупру Кремля; професор Виноградов (Вовсі більше до Вождя не підпускали) сказав те, що йому порекомендував «старий друг», особистий агент Берії (з його «золотого фонду»): «Товаришу Сталін, я не бачу особливих відхилень від норми, але вам конче потрібен довготривалий відпочинок, принаймні, два-три місяці».

Сталін прореагував на цю рекомендацію спокійно (в колі друзів називав Виноградова «куці — куц» — у професора була така примовка, яку він раз по раз уживав), сказав про це Берії і додав, що, мабуть, поживе на ріці; став збиратися в дорогу. Але через два дні подзвонив о четвертій ранку: Берія не спав, сидів біля апарата, дзвінка цього чекав, бо одержав інформацію, що лист Рюміна про лікарів-убивць передано Поскрьобишеву.

— Негайно приїжджайте до мене, — сухо, насилу стримуючи лють, сказав Сталін.

Берія знав, що деспот у Кремлі; коли ввійшов до кабінету, той — пожовклий, змарнілий за день — спитав, підкреслено виділяючи займенник «ви»:

— Звідки ви знали, що я тут?! У цей час я звичайно буваю на Ближній!

Берія похолов: коли сказати, що дзвонив на дачу, Сталін спитає, з ким розмовляв, кінець, провал; тому відповів напівправдою:

— Мені подзвонили б, товаришу Сталін… Мені дзвонять, коли ви виїжджаєте…