Відважні

Він пройшовся по залу серед безладно нагромаджених, нашвидку збитих ящиків і зупинився біля того великого, над яким трудився Григорій Хомич, коли вони ввійшли сюди.

— А тут що у вас? — запитав він. — Схоже, що картини.

— Так, картини, — зітхнувши, сказав дідок. — Дуже пристойні, сумлінно зроблені копії… Звичайно, добре, що хоч це залишилося. Але, правду кажучи, я б їх усі віддав за ті десять дорогоцінних полотен, що вони забрали…

— А з сучасного що-небудь уціліло? — запитав Громов.

— Нічого, — відповів Григорій Хомич. — Це вони одразу знищили. Краще вже не нагадуйте.

— Ну, а що ж у вас в інших ящиках? — поцікавився Морозов.

— Усе те, що було на горішньому поверсі, — відповів дід. — Старовинне начиння, зброя пугачовців, рукописні книги… Ну і решта… Як бачите, збиралися вивезти все до нитки. А коли довелося скрутно, схопили ласий шматок — і навтікача. Це вже залишилося. Видно, дуже поспішали…

— І все-таки хотів би я знати, хто тут орудував, — сказав крізь зуби Стременний. — Можливо, ще доведеться зустрінутись…

Громов з посмішкою глянув на нього:

— Не позаздрив би я йому в такім разі… А як ви вважаєте, Григорію Хомичу, чия це робота.

Той знизав плечима:

— Та, очевидно, бургомістра Блінова, він тут у нас був головним цінителем мистецтв. Адже в мене, пригадуєте, все було підготовлено до евакуації, згорнуто, упаковано. А він, розбійник, знову розвішати примусив… Цінитель мистецтв!.. І справді цінитель. З оцінювачами сюди приходив. Для кожної картини ціни встановив у марках… А зрештою, не ручуся, що саме він вивіз. Охочих до нашого добра тут перебувало чимало!..

— А в народі не примітили, хто і в якому напрямку вивозив картини? — знову запитав Громов. — Люди ж усе помічають. Ви не розпитували?

— Розпитував, — сумно відповів дід. — Але ж це було вночі, а нам вночі виходити на вулицю — вірна смерть. Самі знаєте. Проте підглядів дехто, як цей мерзотник Блінов вантажив свої пожитки. Запихали до нього в машину якісь паки. А що там було — картини чи хутра каракулеві, — це вже він один знає… А от я знаю, що немає в нас тепер найкращих картин. І все… — Він одвернувся.

Всі хвилину мовчали. Морозов заклопотано потер тім'я.

— Так, так… Ну що ж, Григорію Хомичу, приходьте завтра до мене годині так о дванадцятій. Поговоримо, подумаємо…

— Куди ж прийти? — запитав дід.

— Звісно куди, в міськраду. Вона ж уціліла.

— На старе місце? Це приємно. Прийду. Неодмінно прийду.

Потиснувши худу холодну руку Григорія Хомича, всі троє рушили до виходу. А він, схиливши голову набік, довго дивився їм услід. І на обличчі в нього був якийсь дивний вираз — радісний і сумний водночас.

— В табір! — коротко наказав Стременний, коли всі знову сіли в машину.

Але в цей час з-за рогу з'явився капітан Соловйов.

— Товаришу підполковник! — збуджено почав він, підійшовши до машини і поклавши руку на її борт. — Ми виявили місцеве казначейство…

— Казначейство? — з інтересом перепитав Морозов і з незвичною для нього жвавістю вибрався з машини. — Де ж воно? Ану, проведіть мене туди!..

— Та що там, у тому казначействі? — Стременний досадливо знизав плечима. — Якісь гітлерівські кредитки, мабуть… — йому хотілося поїхати в табір.

— Ні, там і наші радянські гроші є, величезна сума, — їх зараз лічать. Але, головне, знаєте, що ми знайшли? — Соловйов витягнув шию і сказав таємничим півшепотом: — Нашу вогнетривку скриню! Пам'ятаєте, котра під Воронежем при відході пропала?..

— А чому ви думаєте, що це та сама?

— Ну як же!.. Хіба я один її впізнав? Усі наші кажуть, що це скриня начфіна Соколова.

Стременний недовірливо похитав головою:

— Не думаю. А де вона стоїть, ця ваша знаменита соколовська скриня? В казначействі, кажете?

— Ні. Вона тут, поряд.

— Як же вона сюди потрапила?

— Дуже просто, товаришу підполковник. Німці її вивезти хотіли. Вже навантажили… Ви, може, помітили — там, на розі, автобус стоїть з драконами. То це в тому самому автобусі… Ох, і важка! Ледве витягли…

— Цікаво, — сказав Стременний. — Невже й справді та сама скриня? Не віриться…

— Та сама, товаришу підполковник. — Соловйов для переконливості навіть приклав руку до серця. — Всі пізнають. Та ви самі подивіться! Чи спочатку накажете в казначейство?

Стременний, наче радячись, глянув на Громова і вийшов з машини.

— Гаразд… Подивимося, мабуть, спочатку казначейство, а потім і скриню, — сказав він. — Тільки швидше. Треба встигнути ще до вечора оглянути концтабір.

Розділ тридцять п'ятий ЗНОВУ КОВАНА СКРИНЯ

Казначейство гітлерівці влаштували в тому ж триповерховому кам'яному будинку, де до війни перебувало міське відділення Державного банку.

Коли Стременний і Громов зайшли до операційного залу, перше, що вони побачили, був великий письмовий стіл, завалений купами грошей. Поруч стояв вартовий, а довкола — за сусідніми столами — штабні писарі лічили асигнації і тут же заносили підраховані суми у відомості.

Над касою висіло ще не зірване оголошення бургомістра: «Панове платники податків! Пам'ятайте, ваш обов'язок вносити податки у встановлені міським управлінням строки. Ті, хто ухиляється, розглядатимуться німецьким командуванням як саботажники, і будуть віддані до суду».

Соловйов бадьоро, злегка випнувши груди, йшов попереду Стременного. Він був дуже задоволений, що той відгукнувся на його запрошення оглянути казначейство. Що не кажи, а приємно показати начальству, як чітко організована в тебе справа і в якому бездоганному порядку обліковуються трофеї.

— Грошей купи! — високо підвівши світлі брови і оглянувши столи, сказав Морозов. — Скільки ж їх тут приблизно? — запитав він старого вусатого писаря.

Писар спритно робив свою справу — асигнації так і мелькали в його руках, — і стос туго перев'язаних шпагатом пачок ріс просто на очах.