Відважні

За столом ділилися враженнями ранкового бою, згадували недавні зустрічі. Громов розповів про одного хворого старика залізничника, давнього члена партії, який у своїй сторожці влаштував явку для партизанів, передавав відомості про рух ворожих військових ешелонів. Старик зберіг свій партійний квиток, і одним з перших його запитань до Громова було: «Кому, товаришу секретар, платити зараз членські внески?»

— А ви знаєте, — сказав Ястребов, — мені доповіли, що на околиці міста виявлено розбиту авіабомбою машину місцевого начальника гестапо…

— А його самого вбито? — запитав Морозов.

— Ні, його не знайшли. Мабуть, утік.

Десь далеко пролунало кілька сильних вибухів — це мінери знешкоджували мінні поля. Низько над дахами промчала ланка бомбардувальників…

У цю хвилину двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився командир санбату, майор медичної служби Мединський. Невеликий на зріст, повний, він був одягнутий у білий халат, поверх якого, мабуть, дуже кваплячись, накинув шинель, не встигнувши надіти її в рукави. Стременний глянув на його схвильоване обличчя і зрозумів, що в госпіталі щось сталося.

Побачивши в кімнаті стількох людей, Мединський ніяково відступив за поріг, але Стременний одразу ж вийшов за ним у сусідню кімнату:

— Що сталося, товаришу Мединський?

Лікар одвів Стременного вбік і так, щоб ніхто не чув, тихо сказав:

— Дивна новина, товаришу підполковник! Капітан Соколов знайшовся.

— Соколов? Та що ви кажете? Колишній начфін?

— Той самий!..

— Де ж він?

— У нас в госпіталі.

— А як він до вас потрапив?

— Утік дорогою з ешелону, в якому гітлерівці вивозили військовополонених на захід. Охоронники стріляли йому вслід, поранили в праву руку. Подивилися б ви, який він став! Шинелька і чоботи старі. Весь обірваний! Чудом від смерті врятувався…

— В якому він стані?

— Слабий, але бадьорий. Навіть жартує. Сказав, щоб я вам передав від нього привіт. Він каже, що хотів би побачитися з вами.

Стременний на хвилину задумався.

— Гаразд. Я зараз прийду. — Він ступив до дверей, за якими висів його кожушок, і обернувся: — А як здоров'я солдата Єременка, котрому сьогодні ампутували ноги? Знаєте, того — з концтабору.

— Єременко?.. Єременко півгодини тому помер. Так і не прийшов до пам'яті, бідолаха. Операція була надто важка, а сил у нього — ніяких. Самі розумієте…

Стременний мимоволі зупинився на порозі.

— Помер, кажете… Так, так… Ну що ж, я зараз прийду.

Він накинув кожушок і, віддавши черговому необхідні розпорядження, вийшов з штабу…

Розділ сороковий ЗУСТРІЧ

Коли Стременний зайшов у двір госпіталю, двоє санітарів виносили з дверей носилки. З того, як нерухомо лежало тіло, плоске, наче прилипле до брезенту, було видно, що на носилках несуть мертвого. Єременко!.. Стременний глянув у темне обличчя з глибоко запалими заплющеними очима. «Ах, будь вони прокляті, скільки витерпіла ця людина! І от — усе…»

Стременний зняв шапку і, пропустивши повз себе санітарів, дивився їм услід, поки вони не зникли за рогом будинку. Потім рвучко відчинив важкі, обмерзлі внизу двері і ввійшов у госпіталь.

В обличчя йому вдарив знайомий теплий госпітальний запах недавно вимитих підлог, ефіру, сулеми. Тьмяно горіло кілька електричних ламп. У дальньому кутку коридора громадилися одна на одній шкільні парти. Двері класів, перетворених на палати, були широко відчинені. Там тісно, майже впритул одне до одного ліжка. Стояли вони і в коридорі. Лише одні двері були щільно зачинені. «Чи не тут часом кабінет Мединського?» — подумав Стременний і прочинив двері.

Він побачив стіни і шафи, завішані білими простирадлами, нікельовані столики для інструментів і на них — в яскравому світлі підвішеної до стелі прожекторної лампи — флакони, чашки, щипці, різної форми ножі і пилки.

Середину кімнати займав операційний стіл на високих ніжках, на ньому лежав поранений, по груди закритий простирадлом. Жінка в білому халаті і масці, злегка подавшись уперед, швидкими і точними рухами зашивала рану.

Почувши скрип дверей, вона повернула закрите до самих очей обличчя і запитально глянула на Стременного.

Він ніяково усміхнувся, махнув рукою і швидко зачинив двері.

Де ж все-таки Мединський? Куди він зник?

Саме в цю хвилину начальник госпіталю з'явився на верхній площадці сходів.

— Соколов не тут, товаришу підполковник, він нагорі — в палаті для легкопоранених, — сказав він, перегинаючись через перила. Мединський був уже без шинелі, у випрасуваному халаті з тасьмами, акуратно зав'язаними ззаду на шиї та біля кистей рук, і це надавало його вигляду якоїсь спокійної діловитості. — Я йому сказав, що ви зараз прийдете.

— І що ж він?

— Він аж загорівся від радості. Ви не можете собі уявити, яка змучена ця людина!

Мединський повів Стременного на другий поверх. Вони пройшли повз перев'язочну, з якої через щільно причинені двері долинали стогони пораненого і молодий жіночий голос: «Ну, миленький мій, хороший, потерпи! Ну хвилиночку ще потерпи, мій дорогий».

— Це що, Ганна Петрівна перев'язує? — запитав Стременний, прислухаючись.

— Так, вона. А що, одразу впізнали?

Стременний кивнув головою:

— Як не впізнати! Багато вона біля мене походила… На все життя запам'ятав її…

Вони пройшли в кінець довгого широкого коридора, в який виходили двері з п'яти класів. Біля останніх Мединський зупинився:

— Тут… Я вам потрібен?

— Ні, не турбуйтесь, займайтесь своїми справами, товаришу Мединський. Якщо потрібно буде, я попрошу вас зайти або зайду сам.

— Слухаю!

Мединський пішов, але Стременний не зразу відчинив двері. Він постояв трохи, держачись за залізну ручку, йому з надзвичайною ясністю згадалася раптом скуйовджена голова Єременка в глибині темних нар, а потім — глибоко запалі темні очі з майже чорними повіками… Яким же він побачить Соколова?

Стременний штовхнув двері і зайшов у палату.

Соколова він побачив зразу. Той лежав на крайньому ліжку біля вікна. В палаті голосно розмовляли і сміялися. Побачивши Стременного, всі враз затихли. З найближчого ліжка на нього дивилися великі сірі очі лейтенанта Федюніна, котрий учора потрапив під бомбування. Він залишився живий, але дістав три осколочних поранення в ноги. Стременний добре знав Федюніна і радів, що той легко відбувся.

— Здрастуй, Федюнін! — сказав він, проходячи. — Сподіваюся, недовго залежишся?