Відважні

— Навіщо ж довго? За два тижні повернуся, — відповів Федюнін і широко посміхнувся.

Інших, крім Соколова, Стременний не знав — це були солдати з різних частин, але вони його зустріли, як давнього знайомого.

— Здрастуйте, товаришу підполковник! Провідати нас прийшли? — сказав вусатий немолодий солдат з перев'язаним плечем.

— Провідати, провідати…

— В палаті номер дев'ять все в порядку, товаришу начальник! Всі присутні. Нікого в самовільній відлучці немає, — жартома відрапортував солдат.

Стременний усміхнувся:

— Бачу, настрій тут бойовий.

— Ще й який бойовий, — подав з іншого кутка голос артилерист з широкою пов'язкою на голові. — Тут у нас цілковита взаємодія всіх родів військ, — від артилерії до похідної кухні. Хоч зараз у наступ!..

— От і добре, — відповів Стременний, з приємністю глянувши на його широке, вкрите ряботинням обличчя із сміливими, дуже чорними під білою пов'язкою очима. — Підремонтуйтеся тут, підкрутіть гайки — і вперед!..

Він минув ліжко артилериста і зупинився біля завішеного вікна, в тому кутку, де лежав колишній начфін.

— Здрастуйте, товаришу Соколов!

Соколов з зусиллям підвівся з подушок.

Його забинтована права рука була тісно притулена до грудей. Він подав Стременному ліву руку і міцно стиснув його долоню.

— Я такий радий, такий радий… — сказав він, задихаючись від хвилювання і не випускаючи руки Стременного із своєї. — Адже я втратив уже надію коли-небудь побачити вас усіх… Втратив надію залишитися живим…

По його блідих, неголених щоках котилися сльози радості. З того часу, як Стременний бачив його востаннє, Соколов, звичайно, дуже перемінився. Але ніяк не можна було зрозуміти, в чому ж ця переміна. Постарів, схуд? Так, звичайно… Але не в цьому справа. Бороди немає?.. Це, певна річ, дуже змінює людину, але знову ж таки не в цьому справа… Стременний напружено вдивлявся в якесь обважніле, наче набрякле обличчя Соколова. А той посміхався тремтячими губами, і, садовлячи Стременного у себе в ногах — у кімнаті, заставленій ліжками, не залишалося навіть місця для табуретки, — все говорив і говорив, поквапливо, радісно і схвильовано, наче побоюючись, що, коли він замовкне, гість його встане й піде.

— Ні, яка радість, яка радість, що я вас бачу!.. — Він доторкнувся тремтячими пальцями до ліктя Стременного. — Ви вже підполковник, а, пригадую, коли вас призначили до нас, ви ще майором були. Це яких-небудь вісім місяців тому… Або сім місяців… — Соколов відкинувся на подушку і затулив очі рукою. — А скільки за ці місяці пережито… Боже ти мій, скільки пережито!..

— Ви тільки не хвилюйтеся, товаришу Соколов, — сказав Стременний, намагаючись самим звуком голосу заспокоїти його. — Не треба вам зараз усе це згадувати.

— Та не можу я не згадувати! — майже закричав Соколов, і в горлі у нього хлипнуло. — Я зараз, негайно хочу розповісти вам, як потрапив у полон. Ви можете мене вислухати?

— Ну, добре, добре, розповідайте, — відповів Стременний, — тільки спокійніше. Прошу вас. Товариші вам не заважатимуть?

— Ні, ні, — гаряче сказав Соколов, — нехай слухають усі. Які в мене секрети!.. Ви пам'ятаєте, товаришу підполковник, за яких обставин я потрапив у полон?

Стременний кивнув головою.

— Ну от, — вів далі Соколов, — крім шофера, зі мною в машині їхали двоє автоматників — Березін і Єременко. Коли ми були вже на півдорозі до Семенівки — пригадуєте, там мав розташуватися штаб нашої дивізії, — з-за хмар вискочила ланка «юнкерсів». Вони стали бомбити дорогу… Ми зупинили машину і кинулися в канаву… Тут недалеко бахнула стокілограмова фугаска. Осколки так потрощили нашу машину, що їхати на ній було неможливо. Хіба що на собі тягнути… Що тут було робити?

— Ясна річ — брати машину на буксир і тягнути, — сказав сусід Соколова, шофер Гераскін, у якого від вибуху бака з бензином обсмалилося все обличчя. Зараз воно вже загоювалось і майже суцільно було вкрите густою зеленою маззю; від цього Гераскін здавався загримованим під лісовика.

— Легко сказати, — відізвався Соколов, швидко обертаючись до Гераскіна. — Ми разів із сто, мабуть, пробували зупинити машини, що проїжджали по дорозі. Куди там! Ніхто не зупинився, скільки ми не гукали…

— Що ж було мені робити, товаришу Стременний? — Соколов схопив підполковника за руку. — Ну, скажіть хоч ви! На машині в мене скриня з грішми, я відповідаю за них головою…

— Діло серйозне, — сказав вусатий солдат.

— В тім-то й справа, — Соколов на льоту піймав співчутливий погляд і відповів на нього кивком голови. — Дуже серйозне. Тоді я вирішив послати одного з автоматників, Єременка, пішки до штабу дивізії за допомогою, а сам з другим автоматником і шофером залишився схороняти грошовий ящик.

— Вірне рішення, — підтримав Федюнін.

— Ну от, — вів далі Соколов, підбадьорений загальною дружелюбною увагою, — тут і почалося… Минає година, дві, Єременко не повертається. Допомоги немає. І раптом знову бомбування. Ми залягли в канаву… — Соколов помовчав. — А далі я нічого не пам'ятаю… Контузило мене… Прийшов до пам'яті в полоні… в якомусь бараці. Лежав цілий день на оберемку гнилої соломи. Пити навіть не давали…

— Сволота! — почулося з другого кінця палати.

— Але найгірше стало потім, — похмуро сказав Соколов, — коли вони з документів з'ясували, що я начфін. Тут вже таке почалося… — Він провів долонею здорової руки по лобі і на секунду заплющив очі.

— Ну, а знаєте ви що-небудь про долю тих, хто був з вами? — запитав Стременний.

Соколов підвів припухлі повіки і подивився на Стременного.

— Тільки про одного, — повільно відповів він і знову прикрив очі.

— Про кого ж?

— Про одного з автоматників, Єременка. Перекладач мені казав, що він був у концтаборі, але, здається, загинув.