В океані

Вітер дужчав, віяв з усіх боків. Дедалі сильніше він гудів у снастях, дедалі ширше креслили верхівки щогл низько навислі хмари. На високих горбах, закипаючих білими гребенями, виникало клоччя якогось особливо густого бурого туману.

І море ставало зловісно безколірним, рвані хмари мчали по небу, як низький важкий дим. Холодний водяний пил летів на місток. Андросов витер обличчя 1 майже одразу ж знову відчув на губах гіркосолоні бризки.

Шведський лоцман, високий і худий, мовчки стояв поряд з капітаном, кутаючись у клейончастий плащ.

— Док іде з дрейфом близько двадцяти градусів… — крикнув Сливіну капітан Потапов.

Рокіт моря, свист вітру у вантах заглушили його голос. Його обличчя теж було мокре від водяного пилу. Сливін пригнувся до нього впритул.

— Погано управляюсь… Виходжу на вітер… «Пінгвін»… не може… утримувати мене на курсі! — проревів капітан Потапов. Тепер голос його покрив і рокіт моря, і гудіння вітру.

Андросов дивився назад. Високі білі фонтани майже ховали з очей стапель-палубу доку. Буксири натягнулися. Криголам хитнуло особливо великою хвилею, і Андросов відчув дивне запаморочення голови, томливо тягнуче лоскотання під грудьми — перші ознаки морської хвороби. Скільки разів виходив він у море, скільки штормів переніс, а от не позбувся цих болісних відчуттів…

«Тільки не думати про це, не піддаватися, — виникла настирлива думка. — Чому я стою тут без діла?» Але нібито свинцем налилися нога, важко було відірвати од поручнів пальці.

— Як самопочуття? — почув він дзвінкий голос Фролова, зустрів погляд його завзятих, палаючих відвагою очей. Фролов стояв біля фок-щогли, ледве притримуючись за поручні, пружно похитуючись на трохи розставлених міцних ногах. Він зовсім, не страждав від качки.

— Дуже кидає! — крикнув у відповідь Андросов, Його голос віднесло вітром, звук викрикнутих слів здався глухим і жалюгідним у навколишньому гуркоті стихії.

— Все нормально!.. Товаришу Фролов! — на всю силу легенів, так само як капітан Потапов, проревів Юхим Овдійович і побачив, що Фролов аж відсахнувся здивовано од цього дикого крику.

Сливін ходив по містку туди й назад, насунувши кашкет на зосереджене, мокре, запалене вітром обличчя Капітан Потапов вріс у палубу біля тумби машинного телеграфу, дивився нерухомо вперед. Штурмани Курнаков, Чижов та Ігнатьєв раз у раз виходили на місток, вдивлялися в береговий рельєф, зникали в дверях радіорубки.

— Зліва по носу… бачу рухливий предмет… — почув Андросов голос молодого сигнальника Михайлова.

Михайлов теж явно страждав від качки. Його голос рвався. Стрибав у малинових, стиснутих пальцях бінокль.

— Подивіться краще, доповісте ще раз точніше…

Це голос Жукова — спокійний, вимогливий, нібито гострим лезом прорізає хаос.

Михайлов дивився, спершись на поручні, його хитнуло, однією рукою він учепився за поручні, другою міцніше стиснув бінокль.

— Бачу хрестову віху… пофарбовану в чорне… з червоними смугами.

— Рухається чи стоїть на місці?

— Стоїть на місці.

— Продовжуйте спостерігати…

Жуков рушив до вахтового офіцера, йдучи по хисткій і слизькій палубі точною, впевненою ходою.

— Зліва по носу хрестова віха — чорна з червоними смугами, — доповів Жуков.

Михайлов знову вів біноклем по морю. Стояв тепер, здалося Андросову, твердіше, пряміше.

— Що ще бачите, Михайлов? — почувся вимогливий голос Жукова.

Михайлов мовчав.

— Ближче — кабельтова на два — до берега дивіться!

Михайлов вдивлявся. Повернувся до Жукова. Порив мокрого вітру забив йому рот, перехопив подих.

— Червона віха…

— Сигнальники! — загримів голос капітана першого рангу. — Напишіть «Топазу»: підійти до доку з підвітряного боку, утримувати його від зносу.

— Єсть написати «Топазу» — підійти до доку з підвітряного боку, утримувати його від зносу! — крикнув Фролов, швидко набираючи сигнальні прапори із сітки.

Клочкувате, олов'яносіре море, гойдаючись, мчало внизу. Вгорі проносилось, гойдаючись, клочкувате, олов'яносіре небо…

«Ось основне. Постаратися забути про качку, зосередитись на іншому». Андросов добре засвоїв це правило ще у воєнні роки, коли бувало корабель, на якому служив, починало кидати свіжою хвилею, а він ішов на бойові пости, до людей, — і думки про успішне завершення походу примушували забувати про все, крім справи.

Він розжав зведені на кронштейні пальці, і ноги відразу, немов самі собою, побігли по накрененому містку до другого борту.

Йому вдалося вхопитися за слизький поручень трапа. Спустився вниз по східцях, що вислизали з-під ніг, пробіг серед піни, яка захлюпувала йоги, добрався до кормової лебідки.

Зовсім недалеко видно було оточений пінявими вирами док. Серед цих вирів рухалися маленькі постаті в безкозирках і в брезентових куртках.

Вони рухалися впевнено й швидко, працюючи з тросами, і так само впевнено й точно працювали біля кормової лебідки «Прончищева» військові моряки й матроси криголама з боцманом Птициним на чолі.

Переводячи подих, Андросов зупинився біля лебідки. Роздивившись, побачив синюватобліде, страдницьке обличчя одного з матросів. Матрос не брав участі в спільній праці, вхопившись за фальшборт, майже обвис над киплячими хвилями, що злітали вгору до самого його обличчя.

— Товаришу Шебуєв! — покликав Андросов. Відчував, як піднімається нудотне головокружіння, як холодний хворобливий піт проступає на лобі, але різко ступнув до матроса. — Товаришу Шебуєв!

Матрос повернув до нього змарніле обличчя.

— Дуже порадувався б дехто тут на березі, коли б не подолали шторму ми, радянські мореходи!

Матрос спробував випрямитися.

— Комсомолець Шебуєв! Дивіться — всі товариші ваші працюють! Невже не справитесь самі з собою! Ремінь тугіше затягніть, на воду не дивіться… Думайте, як краще виконати свій обов'язок.

З силою, несподіваною для самого себе, він підтримав матроса, що ступнув до лебідки.

— Справлюся… товаришу капітан третього рангу! — сказав крізь зуби Шебуєв. Затягнув неслухняними пальцями ремінь. Краска знову проступала на його обличчі. Наступної миті він, ще невпевнено, вхопився за трос, потягнув його разом з іншими…