В океані

— Повернемося в нашу базу, послужу, скільки належить, а потім на автобус — і за годину прибув в Електрогорськ!

— Величезне, кажуть, місто? — глянув на нього Щербаков.

— Питаєш! Не менше за цей самий Гетеборг буде… З часом, правда, коли закінчимо будувати його… Там одна гідростанція потужністю трохи менша за Дніпрогес.

— Це та, що днями до ладу стане?

— Поки що тільки першу чергу вводимо. Знімки в газеті, мабуть, бачив? У мене там наречена.

— Служить?

Мосін скоса, пустотливо глянув на Щербакова.

— Працює. Директором комбінату.

— Травиш! — сказав вражений Щербаков.

— Чого б я травив… Вона поки що, звичайно, тільки монтажниця, головний корпус допомагала добудовувати. Тепер ось учитися в технікум вступила. Коли мені строк демобілізуватися прийде — її вже директором призначать.

— Жартуєш усе…

— А що мені — плакати? Моряк завжди веселий.

Він сидів з баяном на колінах; розтягнув баян, пролунав пронизливий звук.

— Ех, жаль, не вмію на гармонії… Зіграти б що-небудь наше, матроське, щоб на березі підспівували…

Жуков стояв осторонь, дивився нерухомо в простір. До нього підійшов Фролов, що сплигнув з палуби «Топаза».

— А ти що ж — не просив звільнення в місто? Варто там побродити.

— Ні, не просив… — Жуков явно не хотів підтримувати розмову.

— Та кинь ти думати про неї після такої справи! — Фролов за всяку ціну хотів розважити друга, що всерйоз засумував. Я ось краще тобі розкажу, як нас у Гетеборзі зустрічали. Містечко, треба сказати, нічого, чистеньке, все каналами порізане. І народ до нас ставиться добре.

Діма Фролов говорив підкреслено бадьоро — у нього боліло серце, коли він дивився на схудле за останні дні, потемніле обличчя друга.

— Гуляли, знаєш, ми з штурманом нашим, який вірші пише. Підходить якийсь літній чоловік, з інтелігентних. Підняв трохи капелюх, потис по черзі всім нам руки, щось каже по-англійськи. Штурман нам переклав: «Спасибі героїчним росіянам, що знищили диявола Гітлера!»

— А з нами інше було, — втрутився в розмову Ромашкін. — Підійшли до нас на бульварі чотири шведи. По-російськи говорять. Ми, пояснюють, з армії спасіння, в усіх країнах світу буваємо. Всі мови знаємо. Сигаретами почали пригощати.

— А що це за «армія спасіння» така, товаришу старшина? — спитав Щербаков.

— Армія спасіння? — боцман Ромашкін значуще потер ніс. — Це, як би тобі сказати, ну попи, служителі культу. На площах молитви співають, на скрипках грають.

— Як наші цигани! — з сумнівом протяг Щербаков.

— Кажу, попи, а не цигани.

Ромашкін повільно затягнувся.

— А ми що, дріб'язкові, на чужий тютюн кидатися? Виймаю пачку «Казбека», мовляв, закурюй наші ленінградські і проходь. А вони за нами ув'язалися, не відстають. Почали розпитувати, як у Радянській Росії живемо. Чудово живемо, відповідаю. «А як моряки у вас час проводять?» У морі, кажу, проводимо час, у труді. А як строк звільнення підходить: чистимось, одеколонимось і йдемо з коханою дівчиною в театр. Помовчали вони, ніби посмутніли. Потім один читає: «А труднощі у вас від війни залишилися?» Тут я їм і підпустив. Труднощів, кажу, тільки у того тепер немає, хто з фашистами не воював, нейтралітету додержував у цій справі. А про їхній нейтралітет — пам'ятаєте, що мічман розповідав?

— Це що вони через свою країну гітлерівські війська пропускали, за валюту шарикопідшипники Гітлерові продавали? — сказав хтось із матросів.

— От, от…

Жуков не прислухався до розмови, стояв осторонь нерухомо, немов скам'янів. У Фролова занило серце сильніше. Він підійшов до Леоніда.

— Не горюй ти, море всі рани заліковує! Ще знайдеш у житті справжню подругу.

— Відплавався я, — тихо сказав Жуков.

— Чого так? Хіба твій рапорт задробили?

— Не задробили ще, а думаю «буде «аз» [2] .

— А ти б поговорив із замполітом…

Жуков, дивлячись убік, мовчав.

— Ось що! — Фролов узяв у Мосіна баян. — Давай заспіваємо. Піснею сум розженемо.

— Не можу я співати! — глянув з докором Жуков.

— Пісня втому забирає, нудьгу розганяє. А цю нібито спеціально для тебе штурман наш написав.

Притулився до брусів кіль-блока — гнучкий, темноокий, узяв вступні акорди, заспівав:

2

За військово-морським зводом, сигналів, «аз» означає: «ні, не згодний».

— Повіє сум — тоді на серці пусто, Запне туман всіх маяків вогні. Моряк міцний, він руки не опустить… А дні такі в житті траплялися й мені.

Фролов труснув головою, зсунувся на потилицю капелюх, голос залунав стриманою пристрастю, сумним закликом:

— Чому сумний ходжу, чому завжди тоскую, Які лихі думки не можу я прогнать? Дорогу у життя я взяв важку, морськую, А дівчина-подруга не хоче помагать.

Сум у голосі Фролова зник, змінився веселим викликом. Матроси підхопили приспів:

— Нелегка в нас дорога, та в ній і честь, і слава. Далеко стяг Вітчизни проносять моряки. І де б лиш не ходив я, і де б лиш я не плавав, Усюди мені рідні сіяють маяки…

Співали вже кілька матросів, у хор вступали все нові голоси.

— Роз'їло сіллю очі, утома ломить руки, А шторм високі хвилі здіймає увесь час. Далекії подруги, коханії подруги, Так часто у походах ми згадуємо вас. А от моя подруга не любить, не жаліє… І журно мені стане — на серці гіркота. Вона того не знає, вона не розуміє, Що важко в океані без милого листа. Важка морська дорога, та в ній і честь, і слава. Далеко стяг Вітчизни проносять моряки. І де б лиш не ходив я, і де б лиш я не плавав, Усюди мені рідні сіяють маяки…

— Оце вже точно, — розчулено сказав Агєєв. — Чим далі в чужі краї — тим рідніша радянська суша.

Він зіскочив з кіль-блока, неквапливо пішов у бік «Прончищева».

З палубної надбудови криголама вийшла, зупинилася біля поручнів Таня Ракитіна. І хода могутнього прославленого боцмана, в міру того як він наближався до Тані, ставала все невпевненішою, майже боязкою.

— Тетяно Петрівно! — неголосно покликав мічман.

Вона повільно обернулася.

— Погодка он яка стоїть після шторму. Дивіться — чайки на воду сідають. Недарма старі люди кажуть: «Якщо чайка сіла у воду — жди, моряк, тоді погоду».

Він зупинився поряд з нею… Ні — зовсім не такими незначними словами хотілося почати цю розмову. Ракитіна мовчала.

— Правильну співають матроси пісню… — Ще звучав баян, хор голосів линув над рейдом у час заходу сонця, і в душі мічмана кожне слово знаходило дедалі більш хвилюючий відгук. — У поході хвиля б'є, сіллю очі роз'їдає, а кохані у нас на серці завжди. Куди око дивиться, туди серце летить.