Іван Франко

Григорій був непоганим вітчимом, він дбав про Івана, Захара, Онуфрія та свою дочку Юлію при житті дружини, а після її смерті в 1872 році і свого наступного одруження ставився до всіх дітей як до рідних, нікого з них не обділив і не скривдив, а Іванові допомагав навіть тоді, коли той одружився і вже мав своїх дітей. Дочка Івана Франка Ганна згадувала: «Перші поїздки, які ще, мов крізь сон, пам’ятаю, – це були поїздки до родинного татового села Нагуєвичі. Ми приїжджали до татової родинної хати, спершу до татового вітчима Гаврилика, потім до брата Онуфрія. Нам, дітям, було повне дозвілля. Ми зараз же попадали в товариство стриєчних братів і сестер і разом з ними жили їхнім життям».

У 1867 році вітчим віддав Івана до польської Дрогобицької реальної гімназії імені Франца Йосифа. «Значно приємніше і свобідніше, – писав І. Франко, – було гімназіальне життя, в якому я, завдяки особливо деяким талановитим учителям, здобув основну, як на ті часи, освіту, а йдучи постійно щодо поступу в науках поміж першими у класі (на матуріальнім свідоцтві я мав із усіх шкільних предметів ноту «відлично»), того неприємного почуття, що називають школярським тремом і не раз доводить школярів аж до самовбийства, я не зазнавав майже ніколи… Дуже часто відносини між учителями і учнями бували дуже приятельські, майже товариські». Тут з’являються перші Франкові твори. Тут Іван Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку та писати вірші і прозу. З десяти років почав записувати їх і в 1868 році мав уже цілий зошит. Тоді ж почав збирати не тільки народні пісні, а й казки, приповідки, образні висловлювання, прокляття, заклинання тощо, поширивши коло свого дослідження з Нагуєвичів на сусідні села й дрогобицьких міщан. Тут відкрився й був підтриманий ще один талант Івана – він добре співав. Навчаючись у 5-му класі гімназії, І. Франко співав партію першого баса в квартеті під керівництвом К. Бандрівського. У 1873 році він запросив учнівський хор до свого села, де учні співали і по дорозі, і в церкві. Цим же роком датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»). У подальших збірках вірш «Пісні народнії» з’явився у вдосконаленому вигляді, з дещо зміненою назвою – «Народна пісня»:

Глянь на криницю, що із стіп могили В степу слезою чистою журчить; В їй оці личко місяця блищить І сонця промінь грає в чистій хвилі. З грудей землі б’ють водянії жили. Струї живої рух не кінчиться й не спить, Вода ж погожа тисячі живить Весни дітей, що вкруг її обсіли. Криниця та з чудовими струями — То люду мого дух, що, хоч у сім повитий, Співа до серця серцем і словами. Як початок тих струй усім закритий, Так з темних джерел ті слова повстали, Щоб чистим жаром серце запалити.

Коли Іванові було 16 років (1872) і він закінчував 5-й клас гімназії, померла мати. Вона захворіла після останніх пологів у 1870 році. Хвороба поклала її в ліжко, а потім і в могилу. Марії Миколаївні було лише 38 років.

В одному зі своїх пізніших віршів Іван Франко написав:

Мамо, голубко! Зараня в могилі Праця й недуга зложили тебе, Пісня ж твоя в невмираючій силі В мойому серці ясніє, живе. Ох, і не раз тая пісня сумненька В хвилях великих невгодин життя Тихий привіт мені слала, мов ненька, Сил додала до важкого пуття.

Чи то з народних пісень, чи зі спогадів про рано втрачену матір, чи з класичної літератури – в художній світ І. Франка входить ідеальний образ жінки, а материнський мотив звучить часто й бажано. Муза, мати, богиня поезії – це добрий ангел, який часто супроводжує героїв І. Франка на життєвому шляху. Мати-природа – така ще одна іпостась материнського образу у творчості І. Франка. До неї звертається, як Антей, ліричний герой ранньої Франкової поезії: «Земле, моя всеплодющая мати», заклинаючи відкрити йому божественну життєдайну силу:

Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чуття і відновлює кров, Що до людей безграничную будить Чисту любов!

Ще зі шкільних часів Іван Франко захоплювався театром. Так, у 1873—1879 роках, навчаючись у Дрогобицькій гімназії, він почав співпрацювати з трупою О. Бачинського, переклав для неї «Марнотратника» Реймунда, переробив мелодраму «Прекрасна Олена» Ж. Офенбаха, оперу «Моряки на пристані» Й. Зайца на оперету, повиправляв давніші саморобні переклади, переклав оперу «Пенсіонерка» Г. Сутьє. Потім упродовж усього життя Іван Франко цікавився театром, ставши істориком українського театру й театральним критиком, а також одним із найвидатніших українських драматургів. І. Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із тео рії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми.

Перше кохання

Завдяки репетиторським заняттям у юнацькому віці відбулося знайомство Івана з його першим коханням – Ольгою Рошкевич (у заміжжі Озаркевич). За літо треба було «підтягнути» в навчанні священикового сина, якому загрожувало виключення. І. Франко погодився займатися з Ярославом Рошкевичем у нього вдома в Лолині, а там побачив Ольгу – і закохався на багато років свого життя…

Сім’я Рошкевича, в гості до якої прийшов Іван Франко, мало чим відрізнялась від сімей інших священиків. Дочкам змалку втлумачували, що найбільшим і найсвятішим обов’язком жінки є кухня, діти й церква, а тому їх привчали варити смачні страви, давали трохи грамоти, щоб ті могли читати молитовник і готуватись стати «порядною» дружиною та доброю матір’ю. Модним на той час стало виховання дітей під пильним оком гувернантки – німкені чи француженки. Отець Рошкевич не міг собі дозволити такої розкоші, але знайшов вихід у тому, що дочку Ольгу з шести років віддав на виховання в село Усте над Прутом до Йосифа Проскурницького, жінчиного родича, де таку гувернантку тримали.

Сини ж мали успадкувати родинну професію – закінчити гімназію та семінарію, вигідно одружитися й дістати приход. З цією метою сина Михайла Рошкевича Ярослава й було послано на навчання до Дрогобицької гімназії, де вчився Іван Франко. Наука молодому Рошкевичу давалась важко, і вчителі порадили батькові найняти для допомоги репетитора. Самі ж і нарадили І. Франка, хлопця здібного та розумного. Як репетитора свого сина Михайло Рошкевич запросив Івана в гості. Так усюди водилося…

Зовнішній вигляд гостя, його одяг, манера поводитись за столом не сподобались Рошкевичам, хоча начитаність, розум, людська гідність, простота гімназиста справили належне враження. А Іван полюбив Ольгу. Полюбив уперше в житті. Того ж року в Лолин попливуть його перші несміливі листи, повні юнацької щирості та сором’язливості. Від того часу Лолин перестав бути для нього звичайним селом…

Наступного року Іван Франко знову був у Лолині на запрошення Михайла Рошкевича: успіхи Ярослава в навчанні очевидні. Тепер гість у новому костюмі, вперше пошитому спеціально для нього. Це був дарунок за безплатне навчання Ярослава Рошкевича та його товариша Іполита Погорецького. Того року в селі проходила так звана єпископська візитація, тобто перевірка консисторією церковних справ у Михайла Рошкевича. Наїхало багато священиків з навколишніх сіл. Молодий І. Франко вразив їх розумом, розсудливістю, пристрасністю, й вони в один голос вирішили, що бути йому «щонайменше університетським професором». Така думка авторитетних колег піднесла Івана Франка в очах Михайла Рошкевича. Отця Рошкевича вже поздоровляли із вдалою партією. Ольга ж мовчала.

Студентські роки. Ідеї Михайла Драгоманова

Закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив до філософського факультету Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Майбутній поет мав надії здобути добру освіту, але його сподівання не справджувались. В автобіографії він писав: «Я пристрасно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося дістати цісарсько-королівську посаду. Студіювання ради хліба, а не науки – це було гасло тодішнього Львівського університету, може, крім єдиного винятку, – історика проф. Ліске, але я не ходив на його лекції. <…> Лекції на університеті мене зовсім не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків». Можливо, це були суб’єктивні враження, можливо, думка І. Франка змінилась під впливом якихось обставин, але щось схоже про університетську освіту розповідав і М. Павлик.

Іван Франко мріяв стати «руським літератором», тому брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» – журналі «Друг» (з 1874 pоку), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 року. І. Франко почав друкуватися під псевдонімом Джеджалик. Він дуже багато писав. Серед усіх авторів «Друга» І. Франко посідав перше місце за кількістю надрукованих творів. Спочатку молодий автор звертався до історичної тематики: «Три князі на один престол» (1874), пробував перекладати «Фауста» Ґете й «Пісню про Нібелунгів». Написав повість про опришківські рухи «Петрії і Довбущуки», за розповідями вітчима скомпонував чудове оповідання «Вугляр», уже зовсім вправно створив повість «Лесишина челядь». Не все було вдало, й не все виходило добре. Наприклад, прем’єра п’єси «Три князі на один престол» у 1876 році скінчилася невдачею, що межувала з провалом. Але молодий письменник не полишав роботи, не падав духом, учився на помилках. Бажання працювати й непереборна воля – ось що завжди допомагало Франку йти далі, не зупинятися, долати інколи дуже тяжкі й болісні перепони.