Іван Франко

Мама скоро помітила його фальшивість і старалася позбутися його з хати, але тато заступався за нього перед мамою, бо його довір’я і доброзичливість до Павлика були непорушні».

Другий арешт

У 1880 році Івана Франка вдруге заарештували і три місяці протримали у в’язниці (письменника звинуватили в підбурюванні селян Косова до бунту та вбивства війта). З початком березня І. Франко виїхав із Львова на Коломийщину до села Березова. Йому хотілося хоч трохи відпочити у приятеля Кирила Геника. Але в м. Яблонові його арештували і втягли в процес, що тоді саме відбувавсь у Коломиї проти Павликових сестер, які займалися поширенням соціалістичних думок у своїй околиці. До арешту потрапив і К. Геник та інші Франкові товариші. Їх усіх протримали три місяці у в’язниці й випустили, а через те що І. Франко був не з Коломийщини, то його наказано було під сторожею відправити до рідного села Нагуєвичі. До Дрогобича І. Франко прибув з гарячкою, його помістили до ями-в’язниці, яку він пізніше описав у повісті «На дні», а тоді відіслали до Нагуєвичів. По дорозі, однак, пішов сильний дощ – поет змок до нитки й дістав лихоманку. Пролежав кілька днів удома і знову подався до Коломиї, щоб звідти дістатися до К. Геника. В Коломиї прожив тиждень у готелі, написав повість «На дні», за останні гроші вислав її до Львова, а після того три дні жив трьома центами, знайденими над річкою Прутом у піску, а коли й тих не стало, зачинивсь у своїй кімнаті в готелі та й лежав півтора дні в гарячці й голоді, ждучи смерті, бо був зовсім знеохочений до життя. На щастя, К. Геник послав до нього товариша й забрав до Березова. Тут письменник почав набиратися сили й незабаром уже працював над оповіданням «На вершку», яке тут-таки і завершив. Однак про його перебування в Березові довідався коломийський староста й звелів відправити Івана Франка до Коломиї. На підводу не було грошей, і жандарм погнав письменника в страшну спеку пішки. Тоді в дорозі йому повідпадали нігті на пальцях обох ніг. Довелося знову повертати до Нагуєвичів, щоб восени поїхати до Львова на подальшу науку. За той час шанувальники письменника видали його повість «На дні», ще й подбали, щоб її переклали польською мовою. Повість справила велике враження.

Незавершений «Борислав…», романтичний «Захар Беркут»

Вітчим, розповідаючи колись Іванові про свої юнацькі поневіряння на бориславських нафтопромислах, навіть не здогадувався, що його розповіді закарбуються в пам’яті Франка й з часом перетворяться на повісті з життя робітників «Борислав сміється» та «Boa constrictor».

Повість «Борислав сміється» друкувалася в журналі «Світ» і з закриттям журналу так і лишилася незавершеною. І. Франко жодного разу не повертався до неї, щоб переглянути, дописати кінцівку й видати окремою книжкою, як це він робив з деякими іншими своїми творами. Для Івана Франка повість «Борислав сміється» була одним з його сміливих експериментів. В одному з листів (вересень 1879 року) І. Франко так охарактеризував завдання свого нового твору: «Се буде роман троха на обширнійшу скалю від моїх попередніх повістей і побіч життя робітників бориславських представить також “нових людей” при роботі, – значить, представить не факт, а, так сказати, представить у розвитку те, що тепер існує в зароді. Чи вдасться мені така робота – не знаю, але я взявсь до неї сміло, – тре буде троха понатужитись, ну, і чень дещо вийде. Головна річ – представити реально небувале серед бувалого і в окрасці бувалого».

Іван Франко в цей час створює й «ідеальну» повість із давньоруського життя – «Захар Беркут». Відомо, що ця повість була написана на конкурс, оголошений журналом «Зоря», що І. Франку за неї присудили другу премію, що вона була опублікована в «Зорі» за 1883 рік і вийшла окремою книжкою. Інакше кажучи, їй більше поталанило, ніж повісті «Борислав сміється». Обидва твори слугували за ілюстрації соціальних ідеалів письменника – ідей колективістських (і в середовищі робітників Борислава, і в середовищі тухольської громади), етичних (ідеологічна та моральна самосвідомість головного героя роману Бенедя Синиці символізувала ту ж духовну цілісність, що й образ народного ватажка, старійшини Захара Беркута). У повісті «Захар Беркут» І. Франко відобразив свій патріархальний ідеал, виявлений через співвіднесення минулого із сучасним. Повість мала бути утопічною («ідеальною») за формою та «реальною» за змістом, тож її можна розглядати як суспільно-політичну утопію, яка зростається з реаліями та колоритом історичної повісті. Загалом у повісті «Захар Беркут» домінують ідеальні характери, романтизовані пристрасті, екзотична карпатська природа. Натомість, приміром, Іван Нечуй-Левицький шкодував, що автор не подав властиво історичної повісті з реальними історичними особами. Хоча він же, прочитавши «Захара Беркута», писав Франкові: «Талант Ваш міцний, і він ще далі буде розвиватися. Повість читається з великою охотою і приємністю <…>. Щасти Вам Боже!»

Мандрівки

У січні 1883 року Іван Франко перебував у Львові. Став співробітником газети «Діло». Цього року за ініціативою І. Франка при студентському товаристві «Академічне братство» було організовано гурток влаштування вакаційних мандрівок по краю. Метою мандрівок було ознайомлення молоді із селянським побутом, пропаганда рідної літератури та мистецтва серед населення. По містах і великих селах студенти організовували концерти з рефератами, музично-декламаційні вечори. У 1884 році разом з групою молоді відбув у ролі лектора й доповідача в довготривалу мандрівку й Іван Франко. Йшли від Дрогобича до Станіслава, в програмі подорожі були концерти й лекції. І. Франко тоді прочитав низку рефератів з історії українського народу та його культури. Після доповіді, як правило, відбувався великий концерт. І. Франко видав навіть окрему книжечку «В дорогу», початковий вірш якої «Сонце по небі колує» з музикою Ярославенка став спортивним гімном на Галичині. Пізніше, 1885 року, І. Франка запросили читати лекції на літературні теми під час мандрівок студентів по Поділлю й Буковині. Цього разу письменник не зміг відбути всієї мандрівки; переслідуваний жандармами, він змушений був повернутися до Львова.

У Києві

У 1885 році Іван Франко вперше відвідав Київ. Прибувши до міста, поет зупинився в історика й етнографа Єлисея Трегубова, який тоді працював викладачем Колегії Павла Галагана. Наступного дня письменник відвідав відомого українського філолога і фольклориста Павла Житецького. По дорозі оглянув Золоті ворота, новобудову Володимирського собору. Згодом він разом із сином П. Житецького Гнатом, студентом Київського університету, побував на Володимирській горі, у Софійському соборі.

На час першого приїзду до Києва припадає знайомство Івана Франка з Ольгою Хоружинською – слухачкою вищих жіночих курсів, рідною сестрою дружини Є. Трегубова. Дівчина дуже сподобалась письменнику, і він, повернувшись у Львів, у вересні того ж року листі запропонував їй стати його дружиною.

Коло киян, з якими І. Франко спілкувався, було досить широке. Крім уже згадуваних осіб, до нього належали Михайло Старицький, Микола Лисенко, Олена Пчілка, Леся Українка, Володимир Самійленко, Борис Грінченко та інші.

З Михайлом Старицьким Іван Франко був знайомий віддавна. Вже у львівському збірнику «Молот» 1878 року знаходимо поезії М. Старицького. Письменники листувались. М. Старицький надсилав І. Франку київські видання, власні твори для публікації в Галичині. Зі свого боку, поет і драматург брав участь у популяризації творів Івана Франка на Наддніпрянщині, запрошував його до співробітництва з київськими виданнями. Так, у вересні 1898 року він писав І. Франку: «У нашому літературному товаристві ми будемо рівночасно справляти теж Ваш ювілей. Засилайте до “Киевской старины” Ваші утвори і поезії: тепер можна їх друкувати». Франкові належить виняткова заслуга в об’єктивній оцінці творчого доробку та культурно-громадської діяльності М. Старицького.

Під час першого перебування в Києві Іван Франко познайомився з композитором Миколою Лисенком, музика якого була добре відома йому раніше. Вже перша їхня зустріч мала творчий характер: саме в 1885 році М. Лисенко записав з голосу гостя мелодії західноукраїнських народних пісень, які пізніше опублікував у своєму збірнику. Зустрічалися вони і в 1886 році. Композитор охоче ділився з Іваном Франком планами, знайомив його зі своїми творами. Зокрема, з опери «Тарас Бульба» він проспівав арію матері, що тужить за синами, яких батько везе на Січ. І. Франко зосереджено слухав, а коли арія скінчилася, встав і зі сльозами захоплення міцно обійняв М. Лисенка. Цей епізод І. Франко згодом описав у статті «Музика польська і руська».

Микола Лисенко створив на слова поета шість романсів і два хори, більшість з яких присвячена ювілею громадської та літературної діяльності поета. Контакти М. Лисенка з І. Франком плідно впливали й на літературно-громадське життя. Так, у жовтні 1904 року композитор у листі до Івана Франка закликав братів-галичан узяти участь у святкуванні 35-літнього ювілею І. С. Нечуя-Левицького, результатом чого була поява в «Літературно-науковому віснику» статті «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)», де Іван Франко розповідав про свою першу зустріч з автором «Миколи Джері» й «Кайдашевої сім’ї», дав блискучу характеристику його творчого доробку. До тих, хто своїм приходом у велику літературу зобов’я заний насамперед І. Франку, належить поет Володимир Самійленко, який учився в Київському університеті. Іван Франко брав активну участь у виданні його першої збірки поезій, написав до неї передмову, в якій відзначив: «Ніхто з українських і галицьких поетів не посідає секрету української мови і ясного вислову в такій мірі, як Володимир Самійленко».

Виснажлива робота

У 1885-му та в попередні роки Іван Франко дуже багато працював: він співробітничав із журналами, видавав альманахи («Діло», «Зоря», «Зеркало»; «Ватра», «Перший вінок»), писав оригінальні твори. Працював багато й наполегливо, намагаючись виконувати будь-яку роботу якнайкраще. Але втома давала про себе знати. Геній поета злітав у творчу високість, а людина відчувала себе виснаженою. Михайло Драгоманов неодноразово докоряв І. Франку за (як він вважав) розпорошення таланту, він писав: «Ви себе не шануєте й не бережете!» Така напружена робота мала багато негативних наслідків – надзвичайна розпорошеність таланту, фактичні помилки в текстах, виснаженість, слабке здоров’я, втома. Письменник розумів, що докори Драгоманова справедливі. У листі до Олени Пчілки І. Франко писав: «Не дай, Боже, бути таким зайнятим, як отсе я…»

Шлюб

Під час другої поїздки до Києва (травень 1886 року) Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською [1] . Він оселився в помешканні власника «Мінеральних вод» галицького емігранта Качали, використовуючи час не тільки на женихання, але й, значною мірою, на студіювання наукових матеріалів. Наприкінці травня відбулося й вінчання у церкві колегії Галагана. Розповідають, що навіть перед вінчанням письменник поводився не так, як звичайні закохані молоді люди. У квартирі Є. Трегубова (наречена І. Франка була сестрою його дружини) зібралися дружки й бояри О. Киричинський, І. Крачковський, І. Житецький та В. Ігнатович, одяглася й молода до вінця, а молодий затримавсь у кабінеті хазяїна за переписом якогось цікавого старого вірша, доки йому рішуче не нагадали, що пора відбути урочисту церемонію. Франко одяг сюртук, і всі рушили через шкільний двір до церкви. Ольга Хоружинська з якоюсь містичною переляканістю ставилася до травня як невдалого для одружень місяця: мовляв, за народними віруваннями, всі подружні пари, які в травні (маї) побираються, будуть усе життя «маятися», тобто жити неспокійно, мати багато випробувань у подружньому житті. Й острахи Ольги Хоружинської були небезпідставні. Члени сім’ї Трегубових приховали від І. Франка, що Ольга страждала від нервових розладів і що це успадкована хвороба. Сам же поет перед весіллям перебував довгий час у роздумах, чи правильно він чинить.

1

У документах та деяких літературознавчих працях зустрічається написання Хорунжинська.