Великі сподівання

Попервах я місцями причиняв за собою хвіртки в огорожах і вряди-годи зупинявся, щоб корови, які порозлягалися на стежках, де було сухіше, встигали підвестися і сонно відступитися в траву й очерет. Але невдовзі я вже лишився самотою серед цього пустища.

Минуло ще з півгодини, поки я наблизився до печі. Вапно горіло, відгонячи смердючим застійним запахом,- вогонь, очевидно, запалили на цілу ніч, бо робітників ніде не було видно. Поруч був невеличкий кар'єр, через який слалася моя стежка; розкидані кайла й тачки свідчили, що вдень тут працювали.

Піднявшися стежкою знову на рівень боліт, я побачив, що в старій хатині над шлюзом світиться. Я прискорив ходу і за хвильку постукав у двері. Чекаючи на відповідь, я розглянувся й помітив, що давно покинутий шлюз стоїть напіврозвалений, що хатина - дерев'яна, під черепицею,- якщо й дає ще захисток від негоди, то дуже ненадійний, що багнюку й твань навколо позаснувало вапном і що на мене невблаганно наповзають задушливі випари від печі. Оскільки ніхто не показувався, я знову постукав. Не почувши ніякої відповіді, я натис на клямку. Вона легко подалась, і двері прочинилися. Заглянувши всередину, я побачив стіл з запаленою свічкою на ньому, лавку й сінник на низенькому ліжку. А що вгорі було і й піддашшя, то я гукнув: «Є тут хто?», але знову ж ніхто мені не відповів. Я глянув на годинник, переконався, що дев'ята година вже минула, і ще раз гукнув: «Є тут хто?» Так і не діждавшись відповіді, я вийшов надвір і зупинився, не певний, що робити далі.

Починалася злива. Не побачивши надворі нічого нового, я знов завернув у хатину, став на порозі й задивився в ніч. Розмірковуючи, що хтось недавно тут був і скоро має вернутись - бо звідки ж запалена свічка - я надумав подивитись, чи багато гніту вигоріло. Тільки я ступнув за поріг і узяв свічку, як хтось сильним ударом вибив її у мене з руки й вона погасла, а ззаду на шию мені накинули міцного зашморга.

– Ага, попався!
– з лайкою промовив притишений голос.

– Що це?
– закричав я, вириваючись.- Хто тут? Рятуйте, рятуйте!

Але не тільки лікті мої виявилися щільно притиснені до боків, а ще й нестерпно боліла опечена рука. Щоб заглушити мій крик, хтось затискав мені рота то дужою долонею, а то й усім дужим тілом; відчуваючи близько чиєсь гаряче дихання, я марно силкувався вирватись, поки мене міцно до чогось прив'язувано.

– Ану-но ще крикни,- промовив з новою лайкою притишений голос,- і я тобі враз хребта переб'ю!

Мало не зімлівши від болю ушкодженої своєї руки, досі ще знетямлений від несподіванки, але притім усвідомлюючи, що ця погроза ніякий не жарт, я стих і спробував бодай трошки вивільнити руку. Однак спроба ця виявилась даремною. А рука моя, ще не загоєна від опіків, тепер боліла так, немов її встромили в окріп.

Темний вечір за вікном раптом змінився чорною пітьмою, з чого я зробив висновок, що невідомий зачинив віконницю. Намацавши кремінь з кресалом, він став викрешувати вогонь. Напружено вдивляючись в іскри, що падали на трут, який він силувався роздмухати, я побачив, та й то лише на мить, тільки його губи та голубуватий кінчик трісочки у нього в руці. Трут відволог - що й не дивно було тут - і іскри одна за одною гасли.

Невідомий не квапився і далі собі кресав кременем по сталі. Коли раз іскри приснули навколо дощем, я вловив обрис його долонь і крайчик обличчя і зрозумів, що він сидить за столом,- але й тільки. Та незабаром я знову побачив його сині губи, що дмухали на трут, і ось тріска спалахнула й освітила - Орліка!

Не знаю, кого я сподівався побачити, тільки вже ж не Орліка. Впізнавши його, я відчув, що становище моє й справді небезпечне, і вирішив не спускати з нього ока.

Він без поспіху запалив свічку, кинув тріску на підлогу й затоптав ногою. Потім поставив свічку трохи осторонь, щоб йому було видніше, сперся ліктями на стіл і втупився в мене. Я побачив, що стою прив'язаним до драбини на піддашшя, вправленої в підлогу за крок від стіни.

– Тепер ти попався,- озвавсь він після того, як ми кілька хвилин оглядали один одного.

– Розв'яжи мене. Відпусти!

– Еге ж,- відказав він.- Я відпущу тебе. Відпущу так, що ти знімешся до самого неба й до самих зірок. Але все у свою пору.

– Навіщо ти заманив мене сюди?

– А тобі не ясно?
– відказав він, злісно бликнувши очима.

– Навіщо ти напав на мене в темряві?

– Бо хочу сам усе впорати. Один краще збереже таємницю, ніж двоє. Ну ж ти, вража сила!

Спершись ліктями на стіл і взявши долоні під пахви, він самовдоволено похитував головою і так зловтішно споглядав мою безпорадність, що я й зовсім занепав духом. Поки я мовчки дивився на нього, він сягнув рукою в куток і дістав рушницю з оправленим у мідь ложем.

– Знайома тобі ця штука?
– сказав він, так наче цілячись у мене з рушниці.- Пам'ятаєш, де ти бачив її раніше? Ану кажи, вовчиську!

– Пам'ятаю,- відповів я.

– Ти викурив мене відти. Це твоя робота. Ану кажи!

– А як же я міг інакше?

– Вже за одне це тебе треба уколошкати. А як ти насмів відшити мене від одної молодої особи, що мені подобалась?

– Коли це?

– Ще питаєш коли? А хто як не ти день у день паплюжив перед нею Старого Орліка?

– Ти сам себе спалюжив, тож себе й винувать. Я б не міг нічим тобі зашкодити, якби ти сам собі не шкодив.

– Брешеш! Хіба це не ти казав, що не пошкодуєш ні зусиль, ні грошей, щоб викурити мене з цієї округи?
– повторив він мої слова, сказані Бідді під час нашої останньої розмови.- Тож послухай, що я скажу. Коли-коли, а сьогодні тобі то вже направду треба було б викурити мене з цієї округи! Еге ж! Навіть якби на це пішли всі твої гроші до останнього щербатого фартінга! Коли він погрозився мені своїм ручищем, вищирившись, мов та тигрюка, я відчув, що це таки правда.

– Що ти зі мною зробиш?

– Я знаю, що зроблю,- сказав він і, звівшись на ноги, щоб краще розмахнутись, щосили гупнув кулаком у стіл,- приб'ю тебе і квит!

Він нахилився до мого обличчя, поволі розпростав кулак і долонею витер рота, немов у нього слина бігла при погляді на мене, а тоді знову сів.

– Ти ще малим був, а вже стояв на дорозі Старому Орлікові. Але сю ніч він тебе вже копитне зі своєї дороги. Він з тобою не буде більше воловодитись. Тобі каюк.

Я відчув себе на краю погибелі. Кинувши навкруги відчайний погляд, я не побачив і найменшого пролазу з цієї пастки.

– І не тільки це,- сказав він, знову кладучись ліктями на стіл.- Від тебе ні шматини, ні кісточки не зостанеться. Я вкину твій труп у піч - я туди і двох таких, як ти, доволочу - і хай собі люди гадають, кому що хочеться, а ніхто й сліду ніякого не знайде.

В голові у мене неймовірно швидко промайнули всі можливі наслідки такої смерті. Естеллин батько вирішить, що я відступився від нього, його схоплять, і він помре, проклинаючи мою душу; навіть у Герберта зародиться сумнів, коли він зіставить залишену йому записку з тим фактом, що я тільки на хвилину підходив до хвіртки міс Гевішем; Джо й Бідді ніколи не дізнаються, як я цього вечора відчув усю свою провину перед ними; ніхто так і не довідається, як багато я пережив, як щиро хотів виправитись, яких мук зазнав. Смерть, що чигала на мене, була жахлива; але куди жахливішим був страх, що по смерті мене безпідставно осудять. І так прудко неслися мої думки, що поганець і не встиг договорити, а я вже бачив, як мене зневажають ще ненароджені покоління - діти Естелли, діти її дітей…