Великі сподівання

Потім я оглянувся й побачив, що по підлозі розповзаються сполохані таргани й павуки, а в кімнату захекано вбігають перестрашені служниці. Я й далі притискав її щосили до підлоги, як бранця, що міг би вирватись, і навряд чи тоді розумів навіть те, хто вона, або чому ми зчепилися, або що її охопило полум'я, або що полум'я вже погасло, аж доки побачив, як ті клапті, які колись були її вбранням, позгоравши, падають чорним дощем довкола нас.

Вона була непритомна, і я боявся, щоб ніхто її не ворухнув і навіть не доторкнувся до неї. Послали по лікаря, і поки він прийшов, я все не пускав її, немов у нестямі уявляв собі (так воно, мабуть, і було), що як вона вирветься у мене з рук, вогонь спалахне знову й пожере її всю. Коли лікар з помічниками підійшов оглянути потерпілу і я підвівся, мене здивувало, що обидві мої руки попечено,- доти я й не відчував ніяких опіків.

Огляд показав, що хоч вона дістала серйозні ушкодження, життю її вони не загрожували; більшу небезпеку становив нервовий шок. За вказівками лікаря постіль її перенесли в цю кімнату й постелили на довгому столі, де якраз було дуже зручно перев'язати їй рани. Коли я побачив її через годину, вона й справді лежала на тому самому місці, по якому колись стукала своїм костуром, приказуючи, що ось тут її й покладуть небіжчицею.

Хоч одяг у неї, як мені сказали, згорів дощенту, вигляд її і досі відстрахував натяком на розладнане весілля: обкутана до самої шиї білою ватою, а зверху вкрита білим простирадлом, вона все ще скидалась на привиддя чогось такого, що було, але безповоротно змінилося.

Від челяді я дізнався, що Естелла в Парижі, і попросив лікаря написати їй з першою ж поштою. Родичів міс Ге-вішем я узяв на себе, маючи на думці повідомити лише містера Метью Покета, а далі щоб він уже сам вирішував, кого ще сповістити. Я зробив це через Герберта наступного ж дня, коли повернувся до Лондона.

Того вечора вона один час говорила про те, що сталося, досить зібрано, тільки неприродно жваво. Ближче до півночі вона почала забалакуватись, а ще пізніше стала повторювати раз у раз тихим однотонним голосом: «Що я наробила!» А після того: «Коли вона вперше з'явилася, я тільки хотіла врятувати її від такої гіркої долі, як у мене». І далі: «Візьми олівця й напиши під моїм ім'ям: «Я її прощаю!» Вона завжди повторювала ці три речення в тій самій послідовності, тільки часом випускала десь одне слово, але ніколи не додавала замість нього іншого, а переходила до подальших слів.

Оскільки я вже нічим тут не міг допомогти, а вдома на мене чекали клопоти й страхи, про які я не міг забути навіть серед її марень, я вночі вирішив, що виїду вранці якомога раніше: з милю пройду пішки, а за містом сяду в диліжанс. Отож годині о шостій ранку я схилився над нею й торкнувся своїми устами її уст, які й у ту хвилину промовляли: «Візьми олівця й напиши під моїм ім'ям: «Я її прощаю!»

Розділ 50

Протягом ночі мені разів два-три перев'язували руки, а на світанку перев'язали ще раз. Ліву руку я здорово попік до ліктя і менше - до плеча; вона дуже боліла, бо й полум'я ж було з цього боку, тож я ще радів, що легко відбувся. На правій руці опіків було не так багато, і я навіть міг ворушити пальцями. Цю руку, звичайно, також забинтували, але не так суцільно, як ліву, яку довелося тримати на черезплічнику. І шинелю я міг надягти тільки як пелерину - наопашки, защібнувши її на шиї. Волосся мені теж осмалило, але голова й лице лишилися цілі.

Герберт, з'їздивши до Геммерсміту на побачення з батьком, вернувся назад і решту дня присвятив доглядові за мною. Дбайливішої за нього няньки годі було й уявити: він з такою терплячістю й ніжністю знімав пов'язки у належні години, змочував у прохолодній рідині, що стояла напоготові, і накладав знову, що я не знав, як йому й дякувати.

Спершу, коли я непорушно лежав на канапі, мені було страшенно важко, та навіть і неможливо відігнати від себе омахи полум'я, хапливе потріскування вогню, їдучий запах горілого. Тільки я задрімаю на хвилину, як тут-таки схоплююсь від крику міс Гевішем і бачу, як вона біжить до мене, а над головою в неї стовп вогню. Витерпіти ці хворобливі марева було куди тяжче, ніж фізичний біль, і Герберт, відчуваючи це, силкувався відвернути мою увагу на щось стороннє.

Про човна ні він, ні я не згадували, але думали про нього обоє. Тим-то ми й уникали цієї теми і погодились між собою - без жодного слова - що треба, щоб мої руки загоїлись якомога швидше, у межах якихось годин, але ні в якому разі не тижнів.

Коли я побачив Герберта, перше моє запитання, звичайно, було - чи все гаразд над річкою. Герберт відповів ствердно, голос його був спокійний і бадьорий, і більше протягом дня ми цього питання не торкалися. Але коли Герберт надвечір перев'язував мені руки - не так при світлі з вікон, як при відблисках з каміна - він мимохідь сам про це заговорив.

– Вчора ввечері, Генделю, я просидів з Провісом добрих дві години.

– А де ж Клара була?

– Бідолашка!
– сказав Герберт.- Вона мусила цілий вечір бігати вгору-вниз через Бурка. Тільки вона за двері, він уже й стукає в підлогу. Хоча, я думаю, що він уже довго не протягне. Ці нескінченні ром з перцем та перець з ромом таки пристукнуть і його самого.

– І тоді ви, Герберте, одружитесь?

– А як же інакше я можу подбати про дорогу мою дівчинку? Поклади руку на спинку канапи, любий, я тут сяду й зніму перев'язку так обережненько, що ти й не помітиш. Але я почав про Провіса. Ти знаєш, Генделю, що він змінюється на краще?

– Я ж казав тобі: коли я бачив його останнього разу, він став якимсь лагіднішим.

– Так, ти казав. І це правда. Вчора ввечері він дуже розбалакався і розповів про себе дещо нове. Пам'ятаєш, як він тут згадав про одну жінку, з якою у нього був великий клопіт, і зразу урвав мову?.. Я тобі зробив боляче?

Я здригнувся, та не від його доторку, а від його слів.

– Я про це забув, Генделю, але тепер, коли ти заговорив, я пригадую.

– Так ото він заходився розповідати про цю пору свого життя, страшенно похмуру й тяжку. Переказати тобі? Чи зараз це було б зайве для тебе хвилювання?

– Перекажи неодмінно. Все до слова.

Герберт нахилився вперед і пильно глянув на мене, немов моя відповідь здалась йому надміру поквапною.

– У тебе голова не гаряча?
– спитав він, доторкаючись долонею до мого чола.

– Зовсім не гаряча,- відповів я.- Любий Герберте, ти краще розкажи, що почув від Провіса.

– Та здається,- почав Герберт.- …О, ця пов'язка знялась на диво легко, а зараз накладемо нову, прохолодну… Тобі болить, що ти шарпаєшся, бідний мій? Нічого, це скоро пройде… Здається, що то була молода жінка, ревнива і мстива,- мстива, Генделю, аж до крайнього.

– Що це значить - до крайнього?

– Аж до вбивства…Що, занадто холодне на твою рану?

– Ні, я не відчуваю. А як це сталося? І кого вона вбила?

– Та, можливо, того, що вона зробила, й не можна назвати цим страшним словом,- сказав Герберт,- але судили її за це, і оборонцем у неї був містер Джеггерс, і от саме тоді, коли він дуже вдало провів її оборону, про нього й довідався Провіс. Жертвою була інша жінка, набагато сильніша за цю, і між ними дійшло до бійки… в якійсь клуні. Не ясно,- хто розпочав її, хто там чесно бився, хто ні, але чим вона скінчилася - річ безперечна, бо жертву знайдено задушеною.