Великі сподівання

– Я втомлена,- сказала міс Гевішем.- Я хочу розради, а дорослі чоловіки й жінки мені обридли. Грайся.

Я думаю, кожен мій читач, хоч би й який він був сперечальник, погодиться, що за даних обставин навряд чи можна було придумати більш обтяжливе завдання для бідолашного хлопчака.

– У мене часом бувають хворобливі примхи,- мовила вона далі,- ось і зараз мені закортіло подивитись, як хтось грається. Ну ж бо!
– Вона нетерпляче поворухнула пальцями правої руки.- Грайся, грайся, грайся!

Коли я згадав, що мені «покаже» моя сестра, в разі я тут поведуся якось не так, у мене раптом зблиснула відчайдушна думка - чи не кинутись навскач по кімнаті, вдаючи конячку містера Памблечука? Але я зразу ж відчув, що це в мене не вийде, і не схотів навіть пробувати, а тільки стояв і дивився на міс Гевішем, якій я, мабуть, видався упертюхом. Як ми отак трохи надивились одне на одного, вона спитала:

– То ти неслухняний і норовистий?

– Ні, мем, мені вас дуже шкода, і дуже шкода, що я не можу зараз гратися. Якщо ви поскаржитесь моїй сестрі, вона дасть мені чосу, отож я б грався, якби міг, але тут усе таке нове для мене, і дивне, і гарне… і сумне…- Я урвав мову, боячись, щоб не сказати зайвого - чи то, може, я вже сказав його,- і ми знову якийсь час мовчки дивились одне на одного.

Перше ніж знов заговорити, вона відвела від мене погляд і подивилась на свою сукню, на туалетний столик і нарешті на саму себе у дзеркалі.

– Таке нове для нього,- пробурмотіла вона,- і таке давнє для мене; таке дивне для нього і звичне для мене, і таке сумне для обох нас! Поклич-но Естеллу.

Оскільки міс Гевішем і далі дивилась на свій образ у дзеркалі, я подумав, що це вона й говорить до самої себе, отож і не ворухнувся з місця.

– Поклич Естеллу, - повторила вона, блиснувши на мене поглядом.- Це вже ти можеш зробити. Поклич Естеллу. З-за дверей.

Стояти в темряві таємничого коридора невідомого будинку й дозволити собі таку непрощенну вільність, щоб гукати на весь голос ім'я гордовитої панночки, якої не видно й не чутно,- це було майже так само тяжко, як і гратися по команді. Але нарешті вона озвалась, і світло її свічки, мов зірочка, замиготіло в темному коридорі.

Міс Гевішем кивнула Естеллі підійти ближче і, взявши зі столу якусь коштовність, помилувалась, як вона виглядатиме на грудях у дівчинки, а потім на її гарненьких каштанових кучерях.

– Колись, моя люба, це стане твоїм, і ти зумієш як слід себе оздобити. Пограй у карти з цим хлопчиком.

– З цим хлопчиком! Та він же звичайний селючок! Мені здалося, наче я розчув відповідь міс Гевішем - хоч вона й здавалась неправдоподібною:

– Ну то й що? Ти можеш розбити йому серце.

– В яку гру ти вмієш грати, хлопчику?
– вкрай зневажливо спитала у мене Естелла.

– Тільки в дурня, міс.

– То й залиш його в дурнях,- сказала міс Гевішем Естеллі.

Так ми сіли грати в карти.

Ось тоді до мене почало доходити, що все в цій кімнаті ще хтозна-коли зупинилося, як оті обидва годинники. Я помітив, що прикрасу міс Гевішем поклала точнісінько туди, звідки її взяла. Поки Естелла роздавала карти, я знов глянув на туалетного столика і побачив, що туфля на ньому, колись біла, а тепер пожовкла, ні разу не була взувана. Я глянув на ногу без туфлі й побачив, що шовкова панчоха на ній з білої зробилась жовта й протерлася на підошві до дірок. Якби не цей безрух на всьому, не застиглість усіх цих побляклих і зітлілих речей - навіть вицвіла весільна сукня на схудлому тілі не нагадувала б так погребної одежі, а довга фата - савана.

Схожа на труп, міс Гевішем сиділа й дивилась, як ми граємо в карти, і мережива й торочки на її весільній сукні, здавалося, були зроблені з сіруватого паперу. Я тоді ще не знав того, що, розкопуючи давні поховання, часом знаходять тіла небіжчиків, які просто на очах перетворюються на порох; але згодом я не раз думав, що міс Гевішем справляла саме таке враження, немов, потрапивши на світло денне, вона зразу розсипалася б тліном.

– Він на даму каже краля, цей хлопчик!
– зневажливо заявила Естелла, коли ми скінчили перший кін.- І які у нього пошерхлі руки! А черевики які простацькі!

Раніш мені й на думку ніколи не спадало соромитися своїх рук, але тепер я глянув і подумав, що й справді вони якісь недоладні. Презирство її до мене було таке сильне й заразливе, що передалося й мені.

Вона виграла, і тепер я роздавав. Я тут-таки збився - що й не дивно було, коли збоку хтось тільки й чекає, щоб ти що-небудь зробив не до ладу,- а вона прозвала мене дурним і незграбним простаком.

– Ти нічого не відповідаєш їй,- озвалась до мене міс Гевішем, що дивилась на нашу гру.- Вона всіляко обзиває тебе, а ти мовчиш. Якою вона тобі здається?

– Мені б не хотілося цього говорити,- пробелькотів я.

– А ти скажи мені на вухо,- міс Гевішем нахилилась ближче до мене.

– Вона здається дуже гордою,- пошепки відповів я.

– А ще?

– І дуже вродливою.

– А ще?

– І дуже злою.

(Естелла в цю мить глянула на мене з безмежною відразою.)

– А ще?

– І ще мені хочеться додому.

– І ти не хочеш більш ніколи її бачити, хоч вона дуже вродлива?

Не знаю, може, мені й захочеться її ще побачити, але зараз я хотів би додому.

– Скоро підеш,- голосно сказала міс Гевішем.- Дограй до кінця.

Якби не той її загадковий усміх напочатку, я б нізащо на повірив, що міс Гевішем може усміхатись. На запалому її обличчі застигла похмура настороженість - очевидно, ще відтоді, як усе навкруг неї застигло,- і здавалося, що вже ніщо не зможе її розвіяти. Груди у неї запали, і вона зсутулилась, і голос у неї запав, зробився глухіш і безживний, та й уся вона справляла враження занепалої тілом і душею, всередині й ззовні, пригніченої якимось нищівним ударом.

Естелла й цього разу обіграла мене і кинула карти на стіл з таким виразом, наче їй бридко було й вигравати у такого нездари, як я.

– Коли ж тобі знов сюди прийти?
– промовила міс Гевішем.- Дай-но я подумаю.

Я вже хотів нагадати їй, що сьогодні середа, але вона зупинила мене все тим самим нетерплячим порухом пальців правої руки.

– Ні, ні! Мене не цікавлять ні дні тижня, ні тижні місяця! Прийдеш через шість днів. Ти чуєш?

– Чую, мем.

– Естелла, проведи його. Даси йому попоїсти, й хай він походить там, поки їстиме. Іди, Піпе.