Великі сподівання

– Бачите, ковалю,- сержант на цей час уже встиг вирізнити Джо з-посеред присутніх,- у нас трохи зіпсувалась оця штучка - замок не діє, і ланцюжок погано ходить. А що нам невдовзі треба буде скористатися нею, то ви вже прикиньте, яка тут причина.

Джо прикинув і сказав, що доведеться розпалювати горно і що робота забере, мабуть, години зо дві.

– Так? Ну, тоді зараз же й беріться,- рішуче заявив сержант,- бо це ім'ям його величності. А як вам потрібна буде поміч, мої хлопці до ваших послуг.

З цими словами він гукнув солдатів, що один за одним повходили в кухню і поставили в кутку свою зброю. Самі ж вони, як то ведеться серед солдатів, поставали хто склавши руки перед собою, хто зігнувши коліно чи спершись до стіни, і час від часу то поправляли ременя чи набійницю, то відхиляли двері й витягували здушену високим коміром шию, щоб сплюнути на подвір'я.

Все це я бачив, наче в напівсні, бо був сам не свій зі страху. Але коли до мене стало доходити, що наручники призначені для когось іншого і що з появою солдатів паштет відступив на задній план, у голові моїй ледь-ледь проясніло.

– Чи не скажете часом, котра година?
– звернувся сержант до містера Памблечука, вирішивши, що коли той знається на людях, то може знатись і на часі.

– Щойно минуло пів на третю.

– Нормально,- сказав сержант, трохи поміркувавши.-Навіть якщо доведеться забаритись дві години, це нічого. А далеко звідси до боліт? Не більш як миля, гадаю?

– Миля і є,- відповіла місіс Джо.

– То й добре. Почнемо облаву на схилку дня. Перед самим смерком, такий наказ. Отже, все добре.

– Втікачі, сержанте?
– діловито поцікавився містер Вопсл.

– Атож,- відповів сержант,- двоє. Оскільки відомо, вони ще на болотах і до смерку не спробують звідти вибратись. Ніхто з вас нічого такого не помічав?

Усі, крім мене, цілком щиро відповіли, що ні. А спитати мене нікому й на думку не спало.

– Що ж,- мовив сержант,- вони й не здогадуються, що скоро опиняться в облозі. Ну, ковалю! Якщо ви готові, то його величність тим паче.

Джо вже скинув піджака, жилетку й краватку, надягнув фартуха і пройшов до кузні. Один із солдатів порозчиняв дерев'яні віконниці, другий розпалив вогонь, третій кинувся роздувати міхи, а решта поставала навколо полум'я, яке невдовзі вже розгорілося. І почався у Джо стукіт і дзвякіт, стукіт і дзвякіт,- ми ж стояли з усіх боків і дивилися.

Зацікавленість майбутньою погонею настільки всіх захопила, що моя сестра навіть роздобрілася - вона наточила з барильця глек пива для солдатів, а сержантові запропонувала скляночку бренді. Але містер Памблечук хутко заперечив:

– Дайте йому вина, добродійко. В ньому-то, я вже певний, немає дьогтю.

Сержант подякував йому і сказав, що волів би питво без дьогтю, отож якщо ніхто не заперечує, то він вип'є вина. Взявши склянку, він проголосив: «За здоров'я його величності!» - привітав присутніх зі святом і вихилив усе одним духом, ще й прицмокнувши при цьому.

– Що, смачненьке, сержанте?
– спитав містер Памблечук.

– Знаєте, що я вам скажу?
– відповів сержант.- У мене така підозра, що це винце ви самі й роздобули.

Містер Памблечук самоздоволено засміявся й промовив:

– Ну, невже? А звідки ж у вас така підозра?

– А звідти, що ви,- відказав сержант, ляснувши його по плечах,- я бачу, розумієтесь, що й до чого.

– Ви так гадаєте?
– містер Памблечук знов самовдоволено засміявся.- Випийте ще одну скляночку!

– Тільки разом з вами. На знак дружби,- сказав сержант.- За ваше здоров'я! Щоб ви жили тисячу літ і щоб завше на цім ділі зналися не згірше, як сьогодні!

Сержант миттю вихилив і цю склянку і виразно налагодився й на третю. А містер Памблечук, запалившись гостинністю, зовсім забув, що це вино він же приніс у дарунок місіс Джо, бо взяв пляшку у неї з рук і став пригощати, мов щедрий господар. Навіть мені трошки перепало! Коли ж перша пляшка скінчилася, він гукнув, щоб принесли другу, і з не меншою гостинністю став розливати й ту.

Дивлячись, як вони весело юрмляться в кузні, я подумав: якою ж це страшенно звабливою присмакою до їхнього обіду виявився мій бідолашний утікач на болотах! За обідом, поки не з'явилася ця розвага, їм було куди нудніше. І тепер, коли вони збуджено обговорювали, як схоплять «тих двох лотрів», коли й міхи гули, і полум'я шугало, і дим курився навздогін за втікачами, коли й Джо гупав молотом задля їхніх кайданів, і зловісні тіні на стіні погрозливо скидалися вслід їм у міру того, як вогонь то розгорявся, то спадав, а розжарені до червоного іскри злітали вгору й гасли,- моїй сповненій жалощів дитячій уяві здавалося, що бліде надвечір'я за вікном ще більше зблідло від співчуття до цих сердег. Нарешті Джо скінчив роботу, і дзвякіт та брязкіт припинились. Надягнувши піджака, він набрався сміливості й запропонував: чи не піти й нам із солдатами, подивитись, як проходитиме облава? Містер Памблечук і містер Габл не пристали на цю пропозицію, їх більше принаджувало товариство дам і можливість спокійно посмоктати собі люльку. Зате містер Вопсл зохотився піти разом з Джо, а Джо сказав, що візьме й мене, коли моя сестра не заперечуватиме. Вона б нас повік-віку не пустила, я певен, якби їй самій не кортіло дізнатись, чим скінчиться облава. Отож місіс Джо дозволила, але з однією умовою:

– Якщо хлопцеві розчерепить голову кулею, не думай, що я її стулю докупи.

Сержант гречно попрощався з жіноцтвом, а з містером Памблечуком розлучився як з давнім приятелем, хоч я сумніваюся, чи без сприяння спиртного він міг би так оцінити чесноти цього добродія. Солдати побрали рушниці й вишикувалися. Містерові Вопслу, Джо й мені було якнайсуворіш наказано триматися в ар'єргарді й не озиватись ані словом після того, як дійдемо до боліт. Опинившись на вільготному повітрі, ми шпарко рушили вперед, і я по-зрадницькому прошепотів Джо:

– Дай боже, Джо, щоб ми їх не знайшли. А Джо відповів мені так само пошепки:

– Я б і шилінга не пошкодував, аби лиш їм пощастило дати драла, Піпе.

Ніхто з села не приєднався до нас, бо погода була холодна й непривітна, дорога понура, і в дедалі більших сутінках іти було важко, тож люди воліли сидіти вдома біля розпалених коминків і справляти свято. Де-не-де, коли ми проходили, до освітлених вікон хутко припадали чиїсь обличчя, але надвір ніхто не показувався. Ми проминули стовпа із вказівним перстом і тепер прямували до цвинтаря. Там на помах сержантової руки ми зупинились на хвилину-другу, і кілька солдатів розпорошилися серед могил та оглянули церковну паперть. Нікого не знайшовши, вони повернулися, і ми через бічні ворота цвинтаря вийшли на відкриті болота. В очі нам била сльота, гнана східним вітром, і Джо взяв мене на плечі.

Тепер, коли ми опинились на цьому гнітючому пустищі,- вони й не уявляли, що я був тут вісім чи дев'ять годин тому і бачив обох утікачів!
– мене раптом вжахнула думка: а що, як мій каторжник вирішить, ніби це я навів сюди солдатів? Він же питав мене, чи я не дурю його, і ще сказав, що я був би паршивим щеням, якби когось нацькував на нього. Невже він подумає, що я справді ошуканець і викажчик, що я таки зрадив його? Але даремно було тепер сушити цим голову. Я сидів у Джо на плечах, а Джо, мов той мисливець, перескакував через рови і тільки підбадьорював містера Вопсла, щоб не відставав і не врізався в землю своїм римським носом. Солдати попереду розгорнулися широкою лавою. Ми посувалися в тому самому напрямку, що і я вранці, доки не заблукав у тумані. Але туману поки що не було, чи то, може, його розвіяв вітер. У багряному відблиску призахідного сонця виразно видніли й маяк, і шибениця, і пагорб з батареєю, і протилежний берег річки,- тільки окрите все водяво-олов'яною барвою.