Великі сподівання

– Той, що з розтовченим обличчям,- ту ж мить відповів він,- і я можу поклястися, що впізнав його! Що довше я про це думаю, то стаю більш певний.

– Дуже дивно,- відповів я, силкуючись вдати, ніби його розповідь не аж надто мене зацікавила.- Справді дуже дивно!

І не переказати, як я стривожився від цієї нашої розмови, як я вжахнувся, коли збагнув, що позад мене, «немов привид», сидів Компесон. Бо якщо за весь цей час, що ми переховували Мегвіча, я й мав кілька хвилин, не обтяжених думками про Компесона, то це саме тоді, коли він був у мене за спиною; і усвідомлювати, що після стількох моїх застережних заходів мене таки застукано зненацька, було однаково, якби я, щоб відгородитись від нього, замкнув за собою одні по одних сотню дверей, а тоді раптом виявив його поруч. І прийшов він до театру, безперечно, лише через мене, а це означало, що хоч і не було якихось видимих ознак небезпеки, вона чигала на мене невідступно.

Я став про дещо розпитувати містера Вопсла. Коли цей чоловік увійшов? Цього він не міг сказати - спершу він побачив мене, а вже тоді за мною і його. І розпізнав він його не зразу, хоч із самого початку підсвідомо відчував, що цей чоловік має якесь відношення до мене і до тих часів, коли я малим жив у селі. Як він був одягнений? Пристойно, але нічого такого особливого; здається, у чорному костюмі. Чи обличчя його було спотворене шрамом? Ні, начебто ні. Я теж так гадав, бо хоч заклопотаний своїми думками, я й не приглядався до тих, хто був ззаду мене, усе-таки шрам, певне, привернув би мою увагу.

Коли містер Вопсл розповів мені все, що спромігся пригадати, а я з нього витягти, і коли я почастував його легкою перекускою після такого втомливого вечора, ми розпрощалися. Поки я дістався до Темплу, була вже майже година ночі, і ворота стояли замкнені на ніч. Ані коли я ввійшов у ворота, ані коли підходив до будинку, нікого поблизу мене не було.

Герберт якраз був удома, і, посідавши біля вогню, ми почали серйозно радитись. Але зробити ми могли лиш одне: повідомити Вемміка про сьогоднішню мою пригоду й нагадати, що чекаємо його вказівок. Щоб не пошкодити йому надто частими відвідинами Замку, я вирішив сповістити його листовно. Написав я листа ще до того, як лягти, і зразу ж вийшов і відправив, і знову ніде навколо нікого не було. Ми з Гербертом погодились, що нам тільки й залишається бути дуже обережними. І ми й справді стали берегтися ще більше, ніж перше, наскільки це було можливо - я, наприклад, взагалі не показувався перед Чінксовою затокою, хіба що пропливаючи повз неї човном, але й тоді на берег Вітрякового ставка я дивився анітрохи не уважніше, ніж на інші довколишні об'єкти.

Розділ 48

Друга з двох зустрічей, про які я згадав у попередньому розділі, сталася десь так за тиждень після першої. Я знову залишив човна на пристані нижче Лондонського мосту; до смерку було ще з годину і, не вирішивши поки що, де пообідати, я вийшов на Чіпсайд і прогулювався вулицею, найнеприкаяніший серед усіх цих заклопотаних перехожих, коли раптом ззаду на плече мені лягла чиясь важка рука. Виявилось, що це рука містера Джеггерса,- він узяв мене під лікоть.

– Якщо ми в тому самому напрямі, Піпе, то можемо й разом пройтися. Ви куди саме прямуєте?

– Та, мабуть, до Темплу,- відповів я.

– А ви що, не знаєте?
– спитав містер Джеггерс.

– Та як вам сказати,- відповів я, радий, що хоч цього разу його допит не збентежив мене.- Не знаю, бо ще не надумав.

– Але ви збираєтесь обідати?
– спитав містер Джеггерс.- Цього вже ви, гадаю, не заперечуватимете?

– Ні, не заперечуватиму,- відказав я.

– А вас нікуди не запрошено?

– І цього не заперечуватиму.

– В такому разі,- сказав містер Джеггерс,- ходімо на обід до мене.

Я вже хотів під якимсь приводом відмовитись, коли він додав:

– Веммік теж прийде.

Тоді я свою відмову змінив на згоду - ті перші слова, що я промовив, підходили й на одне, і на друге,- і, пройшовши ще трохи Чіпсайдом, ми звернули на Літл-Брітен, тимчасом як у вітринах крамниць уже спалахувало яскраве світло, а ліхтарники, насилу знаходячи серед вуличної тисняви, де примістити свої драбинки, стрибали вгору й униз, бігали взад і вперед, запалюючи у передвечірньому тумані більше червоних очиць, аніж було білих очиць від очеретяної свічки на сповненій примар стіні мого номера в «Гаммамзі».

У конторі на Літл-Брітен тривали звичайні роботи, що завершували діловий день: писано листи, мито руки, гашено свічки, замикано касу. Поки я нудився в кабінеті містера Джеггерса, у зблисках і спадах полум'я з каміна мені привиділося, ніби зліпки з полиці завели зі мною якусь диявольську гру в піжмурки, а дві грубі конторські свічки, що тьмяно освітлювали містера Джеггерса, заклопотаного у кутку писанням листів, в опливах воску здавалися загорнутими у брудні поховальні савани, наче в пам'ять про повішених клієнтів.

На Джеррард-стріт ми вирушили втрьох найманою каретою, і відразу ж, як туди прибули, нам подали обід. У цьому домі я, звичайно, не дозволив би собі й найвіддаленішого натяку на Веммікові волвортські почуття, але був не від того, щоб часом помітити на собі його дружній погляд. Та ба! Він якщо й підводив очі від столу, то тільки на містера Джеггерса, а до мене озивався так сухо й стримано, немов на світі жило двоє близнюків Вемміків і присутній був якраз не той, котрого я потребував.

– Ви переслали містерові Піпу записку міс Гевішем, Вемміку?
– спитав містер Джеггерс, тільки ми сіли за стіл.

– Ні, сер,- відповів Веммік,- я саме лаштувався це зробити, коли ви привели містера Піпа в контору. Ось вона.- І він простяг записку - але не мені, а своєму патронові.

– Тут усього два рядки,- сказав містер Джеггерс, передаючи записку мені.- Міс Гевішем послала її через мене, бо вона не знала вашої нової адреси. Вона каже, що хоче побачитися з вами в тій невеличкій справі, про яку ви з нею говорили. Ви поїдете?

– Поїду,- відповів я, глянувши на записку, зміст якої містер Джеггерс виклав цілком точно.

– І коли ви думаєте поїхати?

– Я тут зв'язаний деякими обставинами,- сказав я, кидаючи погляд на Вемміка, що запихав рибу в поштову скриньку,- і не зовсім вільний з часом. Але думаю, що зразу й поїду.

– А якщо містер Піп збирається їхати зразу,- звернувся Веммік до містера Джеггерса,- то йому, очевидно, і відповідь нічого писати.

Добачивши в цих словах натяк, що краще не баритись, я вирішив поїхати вже завтра, і так і сказав. Веммік вихилив чарку вина і з похмуро-задоволеним виглядом подивився - але зовсім не на мене, а на містера Джеггерса.

– Отже, Піпе, наш друг Павук,- промовив містер Джеггерс,- розіграв свої карти. Він-таки зірвав банк.

Найбільше, що я міг зробити,- це кивнути на знак згоди.

– Х-ха! Промітний молодик - як на свій лад, звичайно,- але, може, не все так вийде, як він ладнає. Кінець кінцем дужчий виграє, а тут якраз і невідомо, хто з них дужчий. Якщо він дійде до того, щоб битися з нею…

– Невже ви серйозно думаєте,- урвав його я, відчуваючи, як у мене пашать і обличчя, і серце,- що він аж настільки підлий, містере Джеггерс?