Велика місія цивілізаторів

— Ну, повертай, старий! Бал закінчився. Зараз сядемо з лейтенантом за шаховий столик, і я дам йому мат у чотири ходи, як обіцяв перед боєм… Горацій, облиш свою меланхолію. Що вдієш, позичу тобі на сьогодні магнітофон… Е, щось лейтенант на своєму візку не поспішає!

Солдати обступили плямистий броньовик Макено. Хіт гукнув до одного з них:

— У чому справа, Пічер?

— Панові лейтенанту погано, капітане!

— Так, правильно: він скаржився вранці на головний біль… Ну, що ж, партія не відбудеться. Видно, Макено ще вчора ввечері перебрав віскі. Гаразд, поїхали, Анс, та швидше.

…Лейтенант Макено марив. Компрес закривав половину його обличчя: з-під компресу видно було тільки ніс з горбинкою та підборіддя. Спраглі вуста офіцера шептали швидко й нерозбірливо, руки робили кволі порухи, наче хворий тримав автомат і стріляв з нього.

— Мучиться, сердега! — сказав лікар. Орвіл Хіт сумно похитав головою.

— Хінін не допомагає. Це якась страхітлива, невідома науці лихоманка. Бачили б ви його сьогодні вночі! Він скрипів зубами, пробував зіскочити з ліжка, слабким голосом наказував і думав, напевно, що гукає на весь табір. На ранок у нього знизилась температура— тридцять вісім і одна — і він притих. Тепер знову тридцять дев'ять і шість, а о першій годині було навіть сорок. Трьох днів не протягне, це ясно. — І додав, відповідаючи на тривожний жест Хіта:

— Не турбуйтесь, капітане, він усе одно не чує.

Хіт зітхнув і вийшов разом із Бартом з великого брезентового намету, де містився загоновий госпіталь…

Лейтенант Макено вмер о десятій годині вечора. Всі його особисті речі спалили, а тіло закопали далеко в джунглях.

Однак не минуло й чотирьох днів, як ниючий головний біль відчув сержант Нод. Здоровань мучився сім діб і пішов дорогою лейтенанта. Страх смерті всією вагою опустився на табір. Солдати обмотували роти й носи марлею. Війна, обов'язок, партизани — все це відійшло на другий план. Хінін приймали вранці й увечері. Посуд обливали окропом, постелі прали кожних три дні… Незабаром злягло ще двоє. Симптоми були ті ж самі. Вогкі, сизо-зелені джунглі стояли навколо табору мовчки, киваючи з'єднаними верхівками, що створювало місячної ночі враження морського прибою в небі. Ночами в тумані горіли світлячки, і виття звірів іноді заглушало шум двигуна в таборі. Один із солдатів помер дуже тихо. Другий вигукував прокляття. Увесь табір завирував, коли під час стройових занять знепритомнів капітан Орвіл Хіт. Командира віднесли в госпіталь. Того ж дня, по обіді, заболіла голова у водія бронетранспортера. Він пішов у ліс і застрелився. Всі трупи обливали бензином і спалювали разом із речами й наметами. Хіт послав радіограму генерал-губернаторові, той відповів, що надіслав допомогу, але партизани, певно, збили вертоліт медичної служби.

Одного ранку старший лейтенант Барт пішов з відром у джунглі, щоб набрати води для хворих, яких було вже семеро.

У траві виднілись калюжі, і довгі стебла, обсипані жовтими квітами, віддзеркалювались у воді. Високі черевики Варта місили червонувато-бурий мох. Підходячи до джунглів, Горацій мимоволі оглянув поріділий квадрат сірих брезентових наметів, оборіг гаража і схований у кущах штаб. Біля госпіталю, над яким майорить прапор з червоним хрестом, стовбичать вартові в протигазах. Горацій зітхнув: навряд чи ці душні маски можуть врятувати кого-небудь. Одне добре — дисципліна хоч якось тримається…

Горацій ішов хвилин двадцять, стрибаючи через баюри, перелазячи через високі бар'єри з переплетеного коріння, і, нарешті, добрався до струмка, його чиста прозора вода (в усякому разі досить чиста й прозора для солдатів колоніального загону) бігла серед усякого бурелому. Барт набрав води і випростався. На протилежному березі стояла невеличка згорблена африканка, стара й чорна, як земля, з обличчям, дуже схожим на великий грецький горіх. Її маленькі, червоні очиці уважно дивились на Горація. Одягнена вона була в якусь подобу довгого плаща з капюшоном і бахромою. На шиї в старої висіло кілька разків намиста з білих камінців, черепашок, ягід.

— Ти ні нащо боятись, білий! — зашамкала бабуся ламаною мовою карателів. — Ти не бий вогонь у мої діти. Моя є хороша для тебе. Ти добрий до чорний люди.

Горацій справді не підпалював селища і дуже лаяв солдатів, коли ті починали стріляти в жінок та дітей. За це він одержав догану від капітана.

— Ти не став стріляти кулі в ліс, в мої чорні бідні діти… — вела далі стара, чи то сідаючи на землю, чи то розпускаючи складки свого одягу.

— Але, бабусю, як ви вціліли, коли капітан всадив у цьому лісі по п'ять куль у кожний листок? — не витримав Барт.

— Я мати чарівників, велике плем'я… Можна ні боятися куля. Хочу помогти добрий білий, — забуркотіла стара. Тоненька, мов два пальці Горація, рука простягла над струмком гарбузову пляшечку-чвертку.

— Спирт, чи що, бабуню?

— Ні. Є один гіркий вода, сік дерева і ягода, як робили наші предки… Брати дві крапельки з чистий-чистий вода і пити… Погана хвороба, чорна хвороба вбити твої брати, злі брати. Ти добрий брат: якщо захворіть — сам пий, інший не давай, не треба. Я піти, ховай пляшка…

Барт хотів щось спитати, але таємнича африканка, підібравши плаща і махнувши рукою, зникла за деревами.

Горацій покрутив у руках пляшечку, знизав плечима і подався до табору. Спочатку пробував знайти пояснення містичній пригоді, а потім подумав: можливо, це витівка партизанів і в пляшечці отрута?

Так чи інакше, але він дійшов нарешті до госпіталю, взяв у вартового халат і протигаз, надів шльопанці на черевики й наблизився до Хітового ліжка.

— Ну що? — кволим голосом спитав капітан, повертаючи до Горація виснажене, вже непридатне для рекламного проспекту, неголене обличчя. — Скоро вмирати, старий. Добре, коли спокійно, а якщо мучитись буду? Слухай, друже, поклади мені під подушку револьвер…

— Не говори дурниць, Орвіл. Ми з тобою ще погуляємо в столиці… Є один шанс на одужання, йду оце я по воду…

Після того, як Барт розповів капітанові про свою зустріч і показав на пляшечку, Хіт прошепотів:

— Склянка на столику… Не та, ось моя. Не вірю я чорним, та все одно вмирати. Капай!

Горацій налив з бачка перевареної води, накапав із пляшечки дві густо-коричневі краплі. Орвіл залпом випив усю склянку і знеможено відкинувся на подушку.

— За смаком і запахом це справжні ліки. Бррр, бридота, — сказав капітан і навіть спробував посміхнутися.

— Лежи, лежи, я ввечері зайду. А магнітофон я твій узяв.

— Гаразд, друзяко… До побачення, а то заразишся.

Надвечір Горацій прогулювався біля лісової галявини, сподіваючись зустріти таємничу африканку.

Нарешті сонце зайшло. Старший лейтенант, так нікого й не здибавши, повернувся до госпіталю, його серце завмерло, коли він переступив поріг намету й зупинився біля Хітового ліжка.

Капітан спокійно спав, поклавши руку під кудлату голову. Його дихання було рівне, жоден м'яз не тремтів, на щоках виступив слабкий рум'янець. Горацій, зрадівши, вибіг з госпіталю. Вартовий витріщив очі, коли старший лейтенант Барт з усієї сили поплескав його по плечу й загорлав на весь табір:

— Живемо, друзі! Чудово! — А потім вихопив револьвер і шість разів вистрелив у повітря.

З наметів вискакували солдати і, нап'явши берети, щодуху бігли до госпіталю.

Побачивши надзвичайно щасливого Варта, вони зупинились і з подивом перезиралися. Веселий настрій помічника командира загону ніяк не відповідав похмурій обстановці гинучого табору. Коли всі зібралися, Горацій виголосив коротку промову, шалено жестикулюючи і лаючись від повноти почуттів. Солдати, немов на штурм, кинулись у госпіталь, до капітанового ліжка…