Велика місія цивілізаторів

— Зараз…

Етьєн сидів, високо звівши брови, скорчившись, мов людина, яку вдарили в живіт…

—Єсть тунель!

Кондрацький скоса глянув на тремтячі пальці Шерлакова. Регван байдуже дивився крізь прозору стінку.

Навколо відразу потемніло, а коли засвітились прожектори, стало видно довгі білі бурульки скель з яскравою крижаною іскрою, шпилі й лисини стрімчаків…

— Ви не зважили на фактор невизначеності. Точне тунелювання завжди небезпечне, — промовив Регван.

Жодна людина не може витримати без певного напруження погляду іншої людини. В тому, на кого уважно дивився Регван, пробуджувався атавістичний страх перед темною щілиною й двома безжалісними скельцями бінокля.

Етьєн надто різко обернувся до інструктора — крісло Кондрацького стояло трохи позаду.

— Нічого, нічого… Коли я був дипломантом, то так шпурнув один астероїд, що він розбив станцію наведення… І нічого. Сам лагодив. Зрозуміло, станцію лагодив, а не астероїд.

Кондрацький осікся, відчувши ввічливо-терплячу увагу студентів, і відразу підвищив голос:

— Так. Чотирнадцять сімнадцять. Десять хвилин на огляд планети. Поїхали!

Кружляли над голою крижаною Діаною, мало не торкаючись черевом корабля колючих гірських вершин. Здували жарким диханням мотора стоярусну білу бахрому в жерлах гірських печер. Інформатори викидали довгі гнучкі лапки, відламували шматки порід…

— Суцільна пустеля. Схожа на яєчню.

— Чи на великі місячні моря років чотириста тому.

— Ось висади сюди кого-небудь самого з запасом харчів до наступного прильоту! Збожеволіє! — чи то зі страхом, чи то захоплено говорив Шерлаков.

— Ви що, часто навідуєтесь у Відділ Марної Романтики? — невинно спитав Регван.

Етьєн спалахнув і мало не наговорив грубощів.

— Чотирнадцять двадцять вісім, — похмуро втрутився інструктор, відчуваючи необхідність припинити сварку юнаків. — Ну, що б ви зробили, скажімо, з екваторіальним гірським масивом? Ось ви, Регване.

— Я вийняв би всю цю ділянку, зняв би гори і завалив ними западину на дванадцятій паралелі, біля пояса стародавніх вулканів. А плато повернув би ось так, — Регван показав долонями, як саме слід повернути, — і вийшла б чудова затока. Порт світового значення.

— Замовник просить три оперізуючих материки, — пробубонів Шерлаков. — Нам слід утримуватися від заток і морів, витягнутих по меридіану.

— Вам потрібна ця западина на дванадцятій? Чи ви вважаєте, що альгелійцям буде дещо нудно тут без землетрусів? — поцікавився Регван.

«Вони ще з першого курсу живуть як кішка з собакою. Яскравий приклад «співдружності» систем, — подумав Кондрацький. — А що? Вони почувають себе рівноправними і тому сваряться. Почали з порівняльних якостей дівчат Землі й Кригоса, а закінчили… Етьєн. як нестриманіший, дійшов навіть до брехливих підказувань на лекціях».

Корабель тихо світився над нічним боком Діани. Його повільно несло до термінатора. [4] Зовні можна було легко роздивитись Шерлакова, що запекло жестикулював над світловою картою. Біля антени стояв вузькоплечий смаглявий Регван. Рудувато-сивий Кондрацький потонув у довгому інструкторському кріслі і лише зрідка підкреслював свої слова рішучим жестом здоровенної руки.

4

Термінатор — межа дня і ночі.

«А є в інституті щенята з расистським ухилом. Особливо «хизуються» гуманоїди з Мармея — у них, бачите, більше здібностей, а ми недосконалі. Втім, це не дивує, адже батьки мармейців ще пам'ятають останні міжнародні війни…»

Чотирнадцять п'ятдесят одна…

Регван, спершись на широко розставлені худі руки, прилип очима до карти. Його шкіра темніє від напруження: од куточків рота до вух і через кінчик носа на лоб тече фіолетовий рум'янець. Посеред карти росте, розширюється, вбирає в себе вогники каньйонів і гір яскрава фосфорична смуга…

Внизу могутнє зітхання торкнулось пустелі, схожої на стародавній азіатський сирт: заворушились нерівні, прогнуті плити, стали, мов цілий флот чорних вітрил, струсили з себе снігово-крижаний покрив і, заскреготавши, почали тертися об відроги гір… Розпливлися гребені й горбаті останці, кам'яна каша густо потекла через ущелини.

Здригався холодний, суворий дід-хребет, падало з нього зразу безліч лавин… І який-небудь діанський Ельбрус, багатоголова махина, вся в ущелинах, у готичному панцирі уступів, під товстенним шаром мерзлої води — мертвий, непереможний пік раптом розсипався в тумані на мільярди гострих осколків. Хребет поважно й покірно піднімався в небо, а знизу його підпирали темні колони пилу й дрібної породи.

Град, град падав на Діану. Такого граду не бачив ще цей холодний промерзлий світ…

Так Регван будував Великий екваторіальний материк. Так спорудив він ще два, і проклав глибокі судноплавні канали, й утворив протоки, і вирив (не без участі Кондрацького) чимало внутрішніх морів та озер.

Потім узявся за справу, тремтячи від нетерпіння, білоголовий, у розстебнутій на грудях сорочці Етьєн. Він ковтав слину й не міг відірватися од віконця біоприймача.

Етьєну треба уявити весь хід подальшої операції. Уявити й відчути. Йому було б легко, аби він тільки не хвилювався. Адже Шерлаков — поет, і непоганий. Образної уяви йому не позичати… Ну, не крутись! Якщо поєднати Етьєна з Регваном — ох, який спейс-білдер вийде!

П'ятнадцять сорок сім…

Внизу йдуть реакції, реакції, реакції… Народжується краплями на димних брилах, зливається в струмочки, тече струмками, ріками, ніагарами біла, чиста, червона й чорна від кам'яного пилу, каламутна, повна щебеню, шалена вода — всесвітня вода, мережа потоків, блискуча кольчуга, надіта на Діану. Вода, насичена пухирцями, яка перекидає й несе скелі; лінива, мов широкий коров'ячий язик, киснева вода — фронт окропу, оповитий парою, і кришталева вода з льодовиків…

Перший прибій невміло приклався до кострубатого пасма першого берега. Океани парували, на них гойдалася піна.

Шерлаков створив атмосферу, і відразу з'явилися хмари, схожі на качани цвітної капусти. Хмари були якісь дивні, не такі, як хотілося.

— Ой, негарно! — похитав головою Кондрацький. — І чого я вас тільки навчав, юначе! Зосередьтеся ще раз!

«У Регвана це вийшло б відразу. Електронна машина, — подумав Етьєн. — Усе, що робить, робить раціонально. Знає, що, кому і де сказати і як вчинити за будь-яких обставин. І професори йому руку тиснуть, і всі фіолетові дівчатка з Кригоса за ним бігають. Універсал!»

Шістнадцять тридцять…

— Зараз ми повинні зробити найголовніше, — почав, не змінюючи зручної пози, Кондрацький. — А що у нас, у спейс-білдерів, найголовніше? Третій цикл. Це вам не скелі руйнувати! Тут уже не можна допуститися будь-яких помилок… До речі, щодо помилок: літ двадцять тому один мій приятель-землянин закрутив гірське пасмо у вигляді власного підпису, а замість крапки вліпив десятикілометровий пік.

— Чого це він? — здивувався Етьєн.

— Ніхто не знає… Він відмовився пояснити. Ледбіттер його прізвище було, Джон Ледбіттер. Загинув смертю хоробрих при штурмі проклятущих Червоних Пірамід…