Велика місія цивілізаторів

Із перекинутої машини, лопаті якої нагадували тепер витвір скульптора-сюрреаліста, долинув хаотичний стукіт. Потім, висадивши зсередини понівечені дверцята кабіни, на галявину вивалився Спендлер із закривавленим обличчям і осколками розбитих окулярів, що врізалися в ніс і щоки.

Кореспондент, налягаючи, на праву ногу, — ліву було покалічено — довго волік за собою жахливу червону масу — труп пілота. Потім він залишив труп і поповз швидше, стогнучи від болю. Невдовзі Спендлер виповз на край яру. Кисло пахло прілою зеленню, грибною потерухою, чиїмсь надзвичайно густим потом… Кров закапала з чола Спендлера на траву.

Ліс падав, відпливав, ні, це сам Спендлер падав, відпливав, розтікався, роз…

Кореспондент не міг згадати усього, що сталося після того, як він виповз на край яру і на якийсь час знепритомнів. У пам'яті зосталися лише приступи гострого болю в нозі, нудотний запах поту й — наче примара — руда кошлата голова, блакитні очі й сиве волосся на широких грудях під адамовою бородою…

Скоро біль стих, і настав повний спокій.

Через два дні Ферчайлд, Мікі та інженер Догерті набрели на розбитий вертоліт і труп пілота.

— Навряд чи бідний Джеррі сам проповз таку відстань. Його волік Спендлер! — вирішив Ферчайлд. Глянувши на Мікі, він глузливо додав:

— Або волохатий хлопець!

— Не називайте його в лісі, бо він прийде, — тихо мовив Мікі.

— Ну, ще тут!.. — гримнув Ферчайлд.

— Не треба, сер, — попросив Догерті.

— Боягузи! — істерично заверещав Ферчайлд, зриваючи з плеча карабін.

В мокрому чагарнику засопіло. Бах, бах, бах!

Щось глухо застогнало. Хтось важкий, мов носорог, побіг углиб чагарника.

Всі троє кинулись у кущі. На траві, розмірено дихаючи, спав Спендлер — брудний і дуже блідий. Ліву штанину його було відірвано. На обмотаній ликом нозі — шина з товстої палиці.

На кущах червоніли плями густої крові. Під корінням стояла ціла калюжа її.

— Він хотів непомітно підкинути нам Спендлера… — розгублено промовив Догерті.

— Такого не бачили ні батько мій, ні дід… Зате у вас тепер не пропадатимуть бочки з автолом, містер Ферчайлд! — сумно зауважив Мікі.

ВЕЛИКА МІСІЯ ЦИВІЛІЗАТОРІВ

Бій тривав.

Очеретяні халупи селища палали димно, з тріскотом, шпурляючи оранжеві язики вогню в туман на екваторіальне небо.

Капітан Хіт стояв у бронетранспортері, спритно повертав ствола ручного кулемета, час од часу випускаючи коротку чергу туди, де бачив який-небудь рух.

Горацій Барт, похмуро зсунувши берета на лоба й закачавши рукави гімнастьорки, непорушно сидів за його спиною.

Солдати стискаючи автомати, повзли до селища. Вони ховалися серед кущів, робили короткі перебіжки й знову залягали.

Бронетранспортер Хіта висунувся з-за низько навислих гілок, пирхнув і зі скреготом помчав по обвугленій траві. З другого боку галявини в диму палаючого селища видно було броньовик лейтенанта Макено. Він безперервно стріляв, щоб дати змогу солдатам оточити партизанів.

Великі дерева, що густо заросли ліанами, були оповиті важким димом. Сонце робило його багрово-сизим. Кулеметне татакання, набридливе, мов дзижчання мух, заглушало все навколо. Куля вдарила по щитку бронетранспортера поряд із обличчям водія. Шофер з жахом відсахнувся. Машина крутнула, і під нею захрущали кущі.

Капітан витер рукою закіптюжене обличчя, вдивився червоними від диму очима в зеленувато-сіру смугу зарослів за палаючими хатинами й сказав:

— Не бійся, Анс. В тебе все одно не влучать. Горацій, дай мені швидше стрічку та дві гранати.

Барт подав капітанові важку патронну стрічку, дві рубчасті гранати, всміхнувся й мовив:

— Яка мужність, Орвіл! Ми просто герої. П'ятдесят автоматників і дві бронемашини, а там, у кущах, задихаються від диму два десятки негрів зі старими мисливськими рушницями та дюжина переляканих жінок.

— Але це партизани, Горацій! Якщо показати їм, що ми лагідні… Це чума, яку треба ліквідувати відразу ж. Я ще й так ліберальничаю — полковник уже давно пропонував бомбардувати ліс.

— Ти просто боїшся, що бомба може попасти в штаб. Адже його так добре замасковано… — іронічно відповів Барт.

— Горацій, ми не вбивці! Це лише невеличке кровопускання для користі самих чорношкірих. Ну, навіщо їм ця війна? — Новий постріл подряпав Орвілову щоку.

— Ах, собаки! — вилаявся капітан, прикриваючи рану долонею. Потім він сів, прихилився головою до спинки сидіння й наказав шоферові розвернути лівий борт транспортера до зарослів. Після цього Орвіл, не перестаючи лаятись, підвівся на весь зріст і жбурнув гранату. У кущах закричали — певне, когось із партизанів було поранено осколками.

— Тримаються, кляті! Там уже, мабуть, і десяти чоловік не лишилося! — мурмотів капітан, нервово заряджаючи кулемет.

Автоматники добралися до краю поляни. Постріли партизанів звалили трьох, решта й далі водила стволами справа наліво і згори вниз, мов поливальники шлангами.

Нарешті до капітана дійшло, що стріляють уже тільки солдати. Він наказав замовкнути, і на галявині запанувала тиша. Трьох поранених швиденько перенесли в броньовик Макено. Сам лейтенант, досить хоробрий хлопець, першим увійшов у ліс, низько нагинаючись і зупиняючись при кожному шелесті.

На невеличкій клиноподібній ділянці джунглів, що правила за сховище для партизанського загону, не лишилося жодного дерева, не подряпаного кулями.

Капітан Хіт, який уже встиг приклеїти до своєї рани шматочок пластиру, зіскочив з броньовика і разом із солдатами зник у буйній зелені.

Горацій похмуро сидів у машині, мовчав і палив.

Шофер пошепки вдячно молився. Барт глянув на його наївне голубооке обличчя, підняте до неба, і сумно всміхнувся.

Незабаром повернувся капітан, спритно вискочив на своє сидіння й повідомив:

— Добивати нікого. Тридцять п'ять покійників, і в кожному не менш як дюжина куль. Не розумію, як вони досі трималися. На всіх— тринадцять рушниць, а ми дві години морочилися з ними… — Капітан підморгнув Горацієві. Квадратний пластир нітрохи не зіпсував його гарного, мов вирізаного з рекламного проспекту обличчя. Навпаки, біла наклейка нижче лівого ока надавала зовнішності Хіта мужньої оригінальності.

Барт — білявий хлопець з сірими очима на нічим не примітному довгастому обличчі, досить незграбний — був повною протилежністю своєму командирові. Капітан деякий час дивився на байдужого Горація, потім махнув рукою і кинув шоферові: