Велика місія цивілізаторів
Шрифт:
Проте я й не збирався нічого приховувати
— Не ображайтеся, Валентине, але… я не той, за кого ви мене маєте. Так, я старший пілот у групі П'ятої координати і тому вже багато років тиняюся в порожнечі. Ми дуже рідко бачимо навіть станції зовнішнього поясу, не кажучи вже про населені планети. Самі знаєте, наші досліди… І все-таки я, всупереч вашим сподіванням, не ганяюся за космічними привидами, не боюся самотності в кораблі і спокійно повертаюся з найважчих рейсів. Мені тридцять два роки, я ідеально здоровий, моя генетична лінія чиста, як промінь світла, — жодного пригніченого комплексу на двадцять поколінь пращурів. Так… Ви знаєте, напевне, що ці далекі пращури залишили мені незрозумілу любов до лісу. Коли мій корабель опускається на лісисту планету, мене охоплює шалена радість. Ліс — це найпрекрасніше, що створила
— Будь ласка, продовжуйте.
— Так, звісно, ви підсумовуєте спостереження… Коротко кажучи, в мене є маленький будиночок на Землі в одному з лісових заповідників Північної Америки. Навколо чудовий сосновий бір… Знаю, що багато моїх друзів облюбували для відпочинку атоли в Тихому океані, пальмові гаї Індії, прерії Техасу і Гімалайські узгір'я, але я не міг інакше… Ви коли-небудь бачили сосну?
— Тут у нас є сосни.
— Дуже добре. Я жартома назвав свою оселю гасієндою святого Георгія… Будинок споруджено із справжніх соснових дощок. Недавно я одержав відпустку і, звичайно, полетів до себе, в чудовий вересневий Орегон… Уявіть собі: веранда, вечір, комарі під ковпаком настільної лампи, чашка чорної кави… У верхів'ях бубонить вітер, а біля стовбурів — тихо, тепло, темно. Кажани над будинком — раз туди, раз сюди…
Так ось, посидів, випив кави і пішов спати — втихомирений, на себе не схожий. Серед ночі прокидаюся. Тиша. В кімнаті ні кванта світла. За вікном — контури гілок і зірки. Лежу й думаю: чому прокинувся? А на душі тривожно. Голова пашить. Ніколи зі мною цього не було. Так ясно уявилося: адже це злочин — не спати, світанок скоро, а тоді… Уже й калачиком згорнувся, і очі заплющив старанно. Та надто сильний був мій аналіз, і я вчепився за свій незрозумілий страх — що «тоді?» Навколо був холод, Валентине, лютий холод. Точніше, очікування холоду… Хапатися за останні крихти сну, а потім іти, поспішати кудись… Мені ввижалися небачено похмурий шлях, блукання по мертвому, тісному, розділеному на клітки простору. Там нема небезпеки, а є тільки вбивча одноманітність роботи, коли хочеш спати і не можеш. Інакше станеться щось жахливе. День за днем, рік за роком, як вічний двигун… І очі в кімнатній темряві. Я був не сам. Хтось обережно й тихо стежив за мною, боячись стурбувати — стежив по-собачому, голодними очима. Життя його залежало від мене, тільки від мене. Я — брудна, отупіла людина-двигун — був годувальником, господарем життя кількох іще слабших істот. Вони чекали мене, коли я повертався ввечері, немов первісний мисливець із джунглів; вони оберігали мій короткий сон, боячись кашлянути в задушному повітрі моєї конури… Я чув запах…
Ні, вранці все скінчилося. Пізніше мені вдалося дізнатися… Колись тут, де нині мій ліс, було величезне місто. Навіть тепер іще археологи знаходять серед сосон іржаві каркаси будинків, завалені тунелі. А в місті жили мільйони людей. Вони народжувалися, росли, плекали свою злість: їм не вистачало кисню, світла, простору. Вони гризли себе й інших, заздрили, створювали ілюзії… І працювали одноманітно, ординарно, всі як один, із покоління в покоління — спочатку мучилися, потім звикали, тупішали, рефлекторно виконували завчені операції. Старіли, вмирали… Тієї ночі я став одним із них…
— Ясно, — мовив Вишневський і підвівся з-за столу. — Ви не перший. І не найважчий. Справа в тому, що в Землі величезне минуле. Його відгомін найкраще чути в пустельних заповідниках. Лишаються не тільки іржаві каркаси — нічого не губиться в часі! Ви здорові, Іржі. Це просто невідомий науці вид інформації, так би мовити, довготермінова телепатія — записані незрозумілим кодом почуття й думки наших предків.
Він дістав із шухляди невелику тримірну фотокартку, подав мені. Я покрутив її в руках. Голова чоловіка середніх літ. Жили на його шиї напружились, немов буксирні троси, волосся наїжилось над зморщеним лобом, зуби закусили нижню губу, наче він стримував
крик болю… Очі були світлі, шалені й водночас благальні.— Це один із моїх пацієнтів. У нього вілла на території колишньої Польщі.
— Чого ж це він так?
— Ви добре знаєте історію, Іржі?
— Думаю, що непогано.
Валентин підкинув зображення на долоні.
— Років чотириста тому недалеко звідти було місто. І називалося воно Аушвіц, або Освенцім…
ХРЕСТОНОСЕЦЬ
Чому робота отак прозвали, пояснити неважко. Здалеку, в сутінках великого інститутського залу його сіро-срібляста сяюча постать справді нагадувала могутнього рицаря в латах. Аспірант Сорокін перший кинув влучне прізвисько, і незабаром робота ніхто інакше й не називав як «Хрестоносець», але, звісно, лише між собою. СЕЕП-38 — офіціальна назва автомата — здавалася довгою, сухою і немилозвучною. Саморегулюючий електронно-ефекторний пристрій, варіант тридцять восьмий — і вимовити нелегко.
Робот скидався на людину не більше, ніж статуя скульптора-модерніста. Опора—баня для компресорної установки — нагадувала напівсферичний п'єдестал. На ній прилаштували високий зрізаний конус, у якому за броньованими стінками розмістилось три мільярди мікроскопічних «нейронів» найтоншої конструкції, вузли керування ефекторними механізмами і… Але якщо описувати всю надзвичайно складну будову «Хрестоносця», то на це піде багато паперу. Досить сказати, що згаданий автомат призначався для міжпланетних експедицій, мав величезну пам'ять, сталеву логіку, рухався на «повітряній подушці» швидше від гоночного автомобіля (за розрахунками), й його єдине зелене фотоелементне «око» на обертовому кільці дивилося з вершини конуса пихато й глибокодумно.
Роботову маківку вінчала невелика параболічна антена. Саме вона й нагадувала в темряві шолом тевтонця. А роботова місія була наймирніша. Він мав займатися на визначеній ділянці чужого світу лише науково-дослідною роботою: збирати дані про клімат, рельєф та інше, систематизувати їх, робити первинний аналіз і передавати людям. Робот був обмеженіший і тверезіший від людини, звісно ж, логічніший і міг би правити за найповнішу в світі енциклопедію. Він знав понад тридцять тисяч слів і, поки йому ще не дозволяли працювати, читав різноманітну літературу.
Співробітники давали йому і підручники для шкіл та вузів, і монографії з кібернетики, і науково-технічні журнали, і, для досліду, детективні та фантастичні книжки. Фантастики робот не любив. Він відводив своє око від книжки, розгорнутої на пюпітрі перед ним, і монотонно рубав, як із порожньої бочки:
— Прошу прибрати. Пізнавального інтересу не становить. Описані події неможливі з точки зору… — і кількома аргументами розбивав фантастичні «теорії» будь-яких авторів — Уеллса, Гофмана чи братів Грімм.
Романи «з шпигунами» робот читав дуже уважно. Очевидно, йому були близькі детективна логіка, розшуки злочинця шляхом висновку, хоча він і вважав описані в книжці методи наївними. Усіх захоплювала прямолінійність його суджень: робот не визнавав напівтонів, нюансів, абсолютно не розумів жартів, а якщо в книжці зустрічав іронію чи алегорію, сигналізував:
— Безглуздо. Не розумію.
Сорокін любив робота, невідступно, мов нянька, був біля нього і пояснював як міг. Йому допомагали всі.
Родіонов — головний конструктор СЕЕП-38 звичайно казав:
— За назвою і суть… Він діє своїм розумом, як його тезки — мечем: напролом, у лоб!
А ще робот плутав слова, які однаково звучать, але різні за значенням. Наприклад, він не міг розпізнати в тексті, де корінь дерева, а де алгебраїчний корінь. Родіонов ходив похмурий і розмірковував, як удосконалити машину.
Але всьому буває край, і незабаром інститут призначив день випробування робота на місцевості. Він мав обстежити невеликий приміський район, зібрати дані про тридцять два об'єкти, систематизувати їх і подати разом із докладною картою обстеженої місцевості. Площа району становила шістдесят квадратних кілометрів. Три-чотири шосейних дороги, залізнична колія, частина колгоспної плантації капусти, дубовий гай — найприємніше місце! — качиний ставок, пасіка, кілька окремих будинків, город і житло стрілочника, кілька вулиць на околиці робітничого селища, захаращений пустир і кладовище — ось що знаходилося в неправильному чотирикутнику обраного району.