Великий день iнкiв

Грізні таємниці країни жахали і водночас приваблювали юнака. Він думав про народ, його минуле, про загиблу культуру далеких предків. Багато століть тому в ці нетрі прорвались передові загони могутніх ацтеків, але, зустрінуті відчайдушно хоробрими племенами араваків, вони в паніці залишили береги Оріноко. Олесеві здавалося, ніби він чує кроки індіянських вояків, їхні войовничі вигуки. Вони йдуть у бій, тримаючи напоготові луки й списи. А може, то піднялися з могил благородні інки й грізними голосами своїми викликають на смертельний бій білих людей, що висадились на їхній вільній землі з каравел і громом мушкетів сполохали одвічну тишу сельви? Он скрипнула деревина, он тріснула гілка під легким кроком воїна-розвідника. Індіяни йдуть. їх сотні, тисячі, суворих, мовчазних, зцементованих палкою ненавистю до іспанських конкістадорів. Вночі вони оточать табір білих людей і знищать їх усіх до одного. Вони поспішають, бо вранці прийдуть нові загони поневолювачів і знову їхні гармати сіятимуть смерть і робитимуть страшний грім…

Олесь здригається від запаморочливих видінь. Ідуть інки. Оточують табір білих людей, зривають із пальм знамена, топчуть чорні хрести. Вриваються в намети, б’ють, ріжуть, душать голими руками… Очманілі від сну й страху конкістадори тікають у ніч. Раптовість нападу збила їх з пантелику, розладнала їхні ряди. Мовчать мушкети, стоять без дії гармати. І тільки біля головного намету з упертістю приречених б’ються охоронці іспанського генерала, якого завела в ці нетрі невгамовна жадоба і фанатична мрія про славу. Скоро зійде сонце. Ще мить, друга, й воно засяє на закривавлених панцирах і шоломах…

Хлопець схоплюється… І раптом бачить крізь одчинені двері батькову постать.

— Чому ти не спиш, тату?

Олесь виходить на ґанок і сідає поруч Крутояра. Повний місяць залив селище синім примарним світлом. Дерева схожі на велетенські водорості, а хижки — на підводні скелі.

— Ти помітив, тату, отого високого мулата з іконкою на шиї, що йшов з дітьми? — спитав тихо Олесь.

— Мабуть, вчитель-місіонер.

— Як це… вчитель і місіонер?

— На цих землях школи майже скрізь у руках орденів або місіонерів. Та якби ж тільки школи! — кривдно посміхнувся в пітьмі Крутояр. — Тут церква і її слуги божі господарюють, як повноправні хазяї. Чого ж і тримається ще сеньйор Олів’єро! Союз хреста й меча, стара, тисячоліттями освячена комбінація!

— Пробач, тату, — пробує згадати щось хлопець і, поклавши батькові на коліно руку, ніби цим порухом намагається стримати його мову. — Ти мені колись розповідав, що на початку минулого століття в республіці перемогла революція, яку очолив Болівар, і до влади прийшли прогресивні креоли.

Батько бере синову долоню в свої міцні, теплі руки, стискує її і з замисленим усміхом, неквапливо говорить. Так, була колись революція, і немало було потрощено риз, панікадил, кайданів. З країни вигнали іспанських колонізаторів, прищемили хвоста церковникам. Частину земель Болівар віддав білим гасієндадо, поміщикам і офіцерам, що брали участь в його визвольних походах. Але володарі гасієнд почали лупити шкуру з індіян і негрів не гірше за братів-місіонерів.

То була гірка історія, яка почалася ще за триста років перед цим, в тяжкі часи завоювання Південної Америки конкістадорами. Від першої до останньої сторінки її написано кривавими літерами, кожна подія в ній — ілюстрація до злочинницьких діянь католицької церкви. Ченці й солдати були в однаковій мірі грабіжниками. Французький історик Дебрель так писав про роль католицької церкви і конкістадорів в “освоєнні” американського материка:

“Руїни і попіл, сльози й кров — ось що принесли з собою іспанські авантюристи, коли вони засновували Америку. Вони внесли в цю незайману землю, яку природа обдарувала великими багатствами, свою мову, свої звичаї і… свої вади й розпусту. Вони — ці бандити старої Європи, в більшості своїй відчайдушні негідники і шахраї — хотіли врятувати всі ці чисті душі… Вони навертали в свою віру волею чи неволею всіх, кого зустрічали, а засобом переконання в них була гармата. Хрещення вимагалося скрізь, куди проникала чернецька ряса. Коли вони втомлювались розстрілювати, четвертувати і спалювати тих, хто не хотів бути пограбованим, уярмленим і євангелізованим, то бралися за зброю, щоб порахуватися між собою, і убивали один одного. Тільки небагатьом з цих героїв пощастило померти своєю смертю…”

Церква, особливо єзуїтський орден, були найчорнішою силою на континенті Америки. Єзуїти не лише одержували колосальні прибутки, але й мали рабів і брали участь в работоргівлі. Вони посилали свої кораблі в Африку, де купували собі невільників.

Сумної слави зажили місіонери, котрі начебто мирно навертали тубільців до християнської віри. Вони займалися справжнім полюванням на непокірних індіян. Наприклад, у Венесуелі капуцини організовували загони головорізів, яким платили по 10 песо в місяць і дозволяли їм захоплювати в полон індіян. Місіонери скрізь виступали під захистом війська. Навіть формально, вони вважалися на службі військових властей, одержували в них платню й підтримку. Релігійні місії будувалися, як фортеці. В другій половині XVIII століття на континенті було шістсот “пресідіос” — укріплених місіонерських постів. Один місіонер у своїй книжці зізнавався, що в таких селищах, де не було військових гарнізонів, індіяни убивали ненависних місіонерів і тікали в ліси.

Який би прогресивний рух не народжувався в Америці, церковники виступали найзапеклішими його ворогами, шкодили чим могли, збирали навкруг себе мракобісів і реакціонерів, підбурювали народ. Особливо ганебно прославився в роки антиіспанської революції архієпіскоп Каракасу Коль-і-Прат. Цей чорнорясник скористався з страхітливого лиха, що впало на країну в дні проголошення республіки, — землетрусу. Ад’ютант Боліва О’Лірі писав тоді: “На нещастя для справи незалежності, духівництво, яке користувалося великим впливом у Венесуелі, ставилося вороже до революції, воно розпускало чутки, ніби жахливе лихо, що його зазнала країна, була карою божою”. В цей критичний день тільки Сімон Болівар не стеряв духу. З шпагою в руці він кинувся на ченця, який закликав людність до бунту, зіпхнув його з трибуни і, зайнявши його місце, закликав народ не вірити попівським наклепам, дотримуватись порядку й допомагати постраждалим. Але проповіді архієпіскопа все ж зробили своє чорне діло: вони допомогли іспанцям повалити першу республіку і вигнати повстанців з країни.

Крутояр скрушно похитав головою.

— Отак, Олесю, було, та так, власне, й залишилося. Знову місіонери хазяйнують скрізь, дурять людей, тримають народ у найтяжчому рабстві. Не пригадую, десь я читав про їхні витівки. Наприклад, оголошують у газетах, що індіяни тієї чи іншої округи голодують, вмирають, що їх треба навернути на християнство, “цивілізувати”. В містах починають збирати пожертвування, трударі віддають свої останні песети для нещасних, закуповують продукти, одежу і посилають усе те в сельву. Але далі місіонери діють по-своєму. Захопивши пожертвування у власні руки, вони розпродують їх по неймовірно високих цінах. Одного разу стався такий випадок. На роздачу подарунків приїхав сам генерал Батіс, крім того, було запрошено силу іноземних журналістів. Роздали сякий-такий дріб’язок, цукор, трохи ліків — під музику, звичайно, аплодисменти, стрекіт кінокамер. Та тільки високі гості виїхали в столицю, як місіонери одразу ж відібрали свої дари і заявили, що віддадуть їх лише тим, хто зголоситься задарма попрацювати в них на каучукових плантаціях…

Крутояр замовк. Запала дзвінка, сріблиста тиша. Олесь все ще не міг прийти до тямку від тих видінь, які захопили його душу. Зачарування, гнів, обурення, бажання діяти, боротися, відстоювати правду зробили його в цю мить і старшим, і суворішим, і прозорливішим.

Інки… Століття слави… Жорстокість божого престолу… Колись він тільки читав про такі речі, і ось вони стали перед ним в усій своїй реальності, і думка мимоволі докопувалася до найсуворішого висновку, до найгіркішої правди: “Таємниця Ван-Саунгейнлера належить не минулому, а сьогоднішньому дню”.

Олесь узяв батька за лікоть.

— Тату, я знаю, чому поліція і чорнорясники так бояться нас.

— Чому ж, сину? — злегка посміхнувся Крутояр.

— Бо горе інків не вмерло й сьогодні.

— Не тільки горе, сину, — зітхнув професор, — і боротьба їхня, зненависть їхня до неправди й утиску живуть і нині. — Охоплений мрійливою задумою, професор пригорнув до себе сина, заговорив рівним, грудним голосом: — Коли послухати буржуазних істориків, всіляких богословів і мудреців від амвона, то може здатися, що хрест і колонізація принесли на материк радість, благоденство, освіту, що славні народи континенту мало не побраталися з своїми утискувачами, що вся історія завоювання була суцільним святом. Відкриття сміливого голландця розбиває вщент всі ці брехні. Тільки подумати: десятки, може, й сотні тисяч інків пішли на вірну смерть, кинули свої землі, аби не стати рабами. Якби нам вдалося знайти сліди їхнього останнього маршу, сліди їхнього гордого загину, ми перекреслили б цілу систему брехливих, облудних догм, ми ще раз показали б людям, чого варта була християнська місія католицької церкви. Як бачиш, наукове відкриття Саунгейнлера ближче стоїть до наших днів, ніж може здатися з першого погляду, і потім, Олесю, мені чомусь думається, що голландець сповіщає в своїй телеграмі не тільки про злочини минулого. Не тільки древні інки примусили його сховатися в глушині сельви, зносити труднощі лісового життя, ворогувати з поліцією… Він відкрив щось більше, щось важливіше. І саме тому ми повинні допомогти йому.

Крутояр зиркнув на годинника, спохмурніло подивився на темну вулицю.

— Так, заговорились ми трішки, а Тумаяуа все нема.

Де той Тумаяуа? Обіцяв бути на світанку, зник загадково, чекай його. Крутояр заходить у халупу і одразу ж в очі йому впадає червоний вогник, — то палить, щойно прокинувшись, Бунч. Перемовляється з Самсоновим. Добре, що вони не сплять, треба порадитися. Крутояр засвічує свічку, виймає з рюкзака велику карту Оріноко і запрошує всіх до столу.

Остання нарада перед важким походом. Як бути далі? Зараз, коли немає під ногами хисткої, — але ж якої надійної! — палуби “Голіафа”, коли не чути за стіною добродушного покашлювання милого Пабло, коли сельва підступила зо всіх боків і зеленими стінами одгородила їх від світу, тривога тоскно заповзає в груди і паралізує душу.