Великий день iнкiв

Тільки через годину партизани відірвались од ворога. Залишки загону зібралися на умовленому місці, чекаючи підходу тих, що розбіглися по лісу…

І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він мав робити?

Філіппе вимагав рішучих дій. Треба зв’язатися з робітниками каучукових розробок, з індіянськими поселеннями. Найголовніше — створити єдиний фронт. Після першої удачі поліцейські загони Себастьяна Олів’єро й парашутисти Бракватісти заллють вогнем і кров’ю Верхнє Оріноко.

— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.

— Сеньйоре, ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом темних очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.

“Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів”.

Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.

— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, а надто в нашій глухій, нещасній країні. Погляньте, до чого призвела ваша пасивність. Сорок ваших бійців встелили своїми трупами шлях відступу. Невже вам цього мало?

Коельо опустив голову. Сорок бійців! Він загубив сорок бійців! Тепер від нього вимагають рішучих заходів. Від нього вимагають нової крові, смертей і мук.

Годі! Вирішено! Вони будуть збирати сили і готуватися до загального виступу. Хто знає, може, ще вдасться змусити тирана до беззбройної капітуляції.

Філіппе Россаріо в безпорадності розвів руками. Чи ж варто сперечатися з старим? Він надто зжився з своїми уявленнями про “доброту й справедливість”, надто засліплений ілюзіями. Але Россаріо знав, що настане час, коли саме життя примусить доктора Коельо відгукнутись на заклик комуністів. І тоді вони ще вдарять разом по ворогові…

Згадали російських мандрівників. Россаріо сказав, що в столиці давно вже знають про їхнє просування. Багато писалося в газетах, навіть були виступи в парламенті. Ніхто не втямить, чому сміливий голландець ховається в сельві, чому він закликав людство до рішучого втручання в діла республіки.

Доктор Коельо ставився до цієї справи трохи скептично. Ось уже понад рік він живе в нетрях Оріноко, багато сам подорожував по гірських районах, але не чув нічого про Ван-Саунгейнлера. Ніяких слідів, ніяких повідомлень…

— Поліційне управління пустило чутку, буцімто це діло ваших рук, — сказав Россаріо.

— Мої руки цілком підзвітні моїй голові, — сухо пожартував Коельо.

— Але ви маєте ще й серце, докторе. І серце мусило б почути голос сміливої людини. — Філіппе примружився до безхмарного неба. — Інколи ми виглядаємо дощову хмару з півночі, а вона приходить зі сходу.

— Ви певні, що росіяни принесуть дощову хмару?

— Більше того, докторе. Це буде гроза, благодатна й свіжа. Вони розкажуть світові правду, яка може схитнути трон маленького тирана. Об’єктивне свідчення славнозвісного вченого, погляд за куліси кривавого балагана…

Доктор Коельо згоден з ним. Треба вступити в контакт з професором і запропонувати йому свої послуги. Навіть охорону. Можна виділити для цього третій загін з селища Мокоа. Доктор Коельо готовий віддати наказ. Рука його тягнеться до кишені з олівцем і блокнотом. Але раптом він помічає заперечливий жест Філіппе Россаріо. Філіппе проти? Так, Філіппе рішуче проти. Філіппе пояснює, що радянські люди можуть лише співчувати волонтерам, однак вони нізащо не втручатимуться в боротьбу і не приймуть допомоги повстанців, щоб не наражатися на конфлікт з урядом. Професор Крутояр і його друзі — мандрівники, іноземці, за їхніми діями стежить світова громадськість, і тому не можна давати приводу для звинувачення їх у підтримці “революційних елементів”.

— Ваша правда, сеньйоре Россаріо, — погоджується доктор Коельо. — Але все ж таки з нашого боку було б злочином залишитися цілком безсторонніми.

— І що ви пропонуєте?

— Ми повинні стежити за ними, стежити за кожним їхнім кроком. Якщо Себастьян Олів’єро спробує вчинити якусь підлість, то доведеться зашкодити йому.

За деревами чути голоси, тупіт ніг, тріщать кущі, іржуть коні. Гурт бійців виходить на галявину. Серед них — Мігель і Антоніо. Син і батько, змучені, обірвані, з блідими обличчями і запалими гарячковими очима. Мігель ходив у розвідку і мав розпитати про долю “Віргінії”, про долю невідомої жінки… Доктор Коельо серцем чує, що він не приніс йому нічого втішного, і тому жде рапорту з нахмуреним і суворим лицем.

— Так, нічого втішного, — говорить Мігель, молодий, широкоплечий, ніжноокий, в сірих полотняних штанях і розідраній сорочці, з патронташем на поясі і через плече. Тримаючи за лікоть худенького батька, він доповідає про події в селищі. І враз його очі зупиняються на обличчі брата.

— Філіппе!

— Мігель!

Старий Антоніо бачить, як сини його впали один одному в обійми. Його сини, йото кров! Вони забули про командира, про все на світі, вони торсають один одного, заглядають один одному в самісіньке серце. Мігель показує на батька, і Філіппе кидається до нього.

— Я б тебе ніколи не впізнав, старий чаклуне!

На очах йому виступають сльози, і він хмуро мружиться, вичавлюючи солону вологість на свої засмаглі, грубі щоки.

Доктор Коельо нервовим порухом руки поправляє на голові перев’язку, йому боляче, досадно, гірко. Чужа радість ніби ще більше роз’ятрює біль його серця. Вони сміються, ці троє добрих людей. Але ж один з них приніс з собою страшну звістку…

Мігель перехоплює напружений, чекаючий погляд командира, і враз, згадавши все, підходить до нього.

— Вибачте, сеньйоре доктор!

— Я слухаю тебе, Мігель.

Три коротких слова приніс з собою Мігель, коротких, як блискавка, і болючих, як рана від мачете: “Сеньйора Ернестіна вмерла”. Він не промовить їх. Для чого повторювати те, що вже сказали очі і вся його розхристана постать? І хіба батькове серце доктора Коельо не збагнуло давно, на кого підняв свою брудну руку Себастьян Олів’єро? Так, так Себастьян Олів’єро смертельно поранив сеньйору ще на “Віргінії” і підпалив ланчію…

Кволий голос Мігеля вплітається в батьківське горе доктора Коельо, пекучим зашморгом давить йому груди.