"Веста" не знає пощади

— Ну, колего, ось вам і перше завдання, — мовив капітан і передав аркушик Недєльському.

***

Уже три години сержант Недєльський, одягнутий у цивільне, їздив по місцях, де, за наявними даними, найчастіше бувала розшукувана особа, але на слід не натрапив. І в серці маленьким черв’ячком уже ворушилося побоювання, що він не зможе знайти злочинця, що “перше самостійне завдання”, яке доручив йому капітан Завірюха, закінчиться поразкою.

— Їдьмо швидше! — кинув Недельський шоферові, хоч стрілка спідометра давно вже перейшла межу дозволеної в місті швидкості.

Нарешті в невеличкому брудному барі на Празі сержант побачив чоловіка, схожого на злочинця, якого він шукав. Той сидів за столиком у товаристві досить вродливої блондинки з передчасно постарілим обличчям. Недєльський непомітно вийшов з бару і покликав шофера. За хвилину обидва, з кухлями в руках рушили до столика незнайомця.

— Можна біля вас сісти? — запитав Недєльський хриплим від хвилювання голосом.

— Сідайте, — буркнув чоловік, швидко зиркнувши на них.

— Усі столики зайняті, а ноги аж гудуть, — пояснював шофер.

— Навіщо ця промова, — знизав плечима незнайомець, — є вільне місце, то сідайте і крапка!

Вони мовчки пили пиво, вдаючи зовсім байдужих, хоч у Недєльського серце під сірим піджаком так колотилося, що сержант боявся, чи не почує його жінка, яка замислено щось виводила на столику пальцем, вмоченим у розлите пиво.

— Слухай, — звернувся раптом до нього шофер, — може організуємо по сто грамів?

— Чому ні, — охоче підхопив ініціативу Недєльський. — А може й ви вип’єте з нами по чарці? За наш рахунок, звичайно…

— Ну валяй… замовте чвертку! — пожвавішав чоловік, який, видно, й не думав церемонитись.

Шофер пішов до буфету і незабаром повернувся з чверткою горілки і кількома бутербродами на тарілці. Незнайомець зневажливо відсунув закуску.

— Мені вистачить і того хліба, який є в чарці, — пожартував він, значливо моргнувши. — Ну то будьте, панове!

Недєльський мало не захлинувся теплою, несмачною горілкою, але мусив грати хлопця-друзяку і теж не взяв закуски. Розмовляли про погоду, про спеку, про ловлю риби у Віслі. Правда, розмовляв тільки чоловік, блондинка сиділа мовчки, і сержант запитував себе, хто вона — дружина, сестра чи просто випадкова знайома бандита? Ким би не була, а треба діяти. Треба вибрати слушний момент, кінчити випивку і арештувати цього типа, але так, щоб відвідувачі бару не розібрали, що сталося. Сержант боявся, щоб жінка не наробила галасу, та придумати нічого не міг. Випадок допоміг йому. Жінка раптом підвелась і, сказавши: “Я на хвилинку”, — вийшла. Недєльський штовхнув коліном шофера і одночасно запитав:

— Ти заплатив?

— Заплатив.

— Пора вже кінчати розвагу.

— Ви вже йдете? А може, ще одну чвертку? — з жалем у голосі промовив незнайомець.

— Час іти, — сказав Недєльський і, підвівшись, став впритул до незнайомого. Кмітливий шофер негайно став з другого боку.

— Ну, бувайте! — мовив сержант, подаючи бандитові руку. І як тільки той подав свою, Недєльський міцно схопив його. За другу руку одразу схопив шофер.

— Вставай, негіднику! — уривчастим від хвилювання голосом наказав Недєльський. — Ми з міліції…

Захоплений зненацька чоловік покірно підвівся і, навіть не намагаючись опиратися, рушив між своїми конвоїрами. Люди, які не знали, в чому справа, могли подумати, що то два приятелі ведуть третього, трохи підпилого. Вони вже підходили до машини, коли з бару вибігла подруга бандита. Здавалося, вона скоріше була здивована, ніж налякана.

— За що ви арештовуєте його? — спитала блондинка.

— За невинність, — буркнув шофер, саджаючи пасажира в машину.

— Пане інспектор, — звернулася тоді жінка до Недєльського, відчувши якось, що він тут старший, — я б хотіла дещо сказати чоловікові…

“Виходить, дружина”, — майнуло в голові сержанта.

— Говоріть, тільки швидко…

— Олесю, ти, мабуть, не скоро повернешся додому, залиш мені що-небудь на життя… Може, портфель? За нього завжди дадуть злотих двісті…

— Добре, люба, — охоче погодився арештований, — візьми і продай його. Я скоро повернуся, це просто непорозуміння.

Чоловік подав їй старий, облізлий портфель, але Недєльський тут же перехопив його на льоту:

— Хвилиночку, — мовив суворо, — я дозволив сказати кілька слів, але не дозволяв нічого передавати!

Сержант відкрив портфель, засунув у нього руку і, намацавши кілька маленьких металевих предметів, вийняв їх. То були годинники — п’ять новеньких, поблискуючих нікелем, плоских годинників марки “Лонжін”.

Побачивши, що було в портфелі, шофер аж свиснув.

— Це, мабуть, коштує більше ніж двісті злотих, — іронічно зауважив він.

— Я зовсім не знала, що там є, — спокійно відповіла жінка. — Він ніколи не хвалився переді мною тим, що заробить…

— “Заробить”! — засміявся Недельський. — Це, видно, та прогресивка за перевиконання плану, га? Непогано заробляєте, Чорна Ручко. Ну досить, їдьмо вже!

— Що ж, пане комісар, кожен старається, як може, — сказав, зовсім не збентежившись, Чорна Ручка. Він навіть не повернув голови, коли “Варшава” рушила з місця і на тротуарі лишилася самітна фігура жінки, яка називала його своїм чоловіком. Побрязкуючи наручниками, злочинець вигладив вилоги свого зеленого костюма в ялинку і мимохідь зауважив:

— А ви, пане комісар, мабуть, недавно працюєте в міліції?

— Чому ви так думаєте? — поцікавився Недєльський, відчуваючи в цю мить майже симпатію до свого першого арештованого.

— Бо я вас, пане комісар, ніколи не бачив. І ви не обшукали мене. А що, якби в мене була зброя?

— Ви повинні говорити тільки тоді, коли вас питають, — сердито буркнув сержант, відчуваючи, як краска заливає йому обличчя. До того ж у дзеркалі він побачив вишкірені зуби шофера, який, почувши зауваження Чорної Ручки, не міг не визнати, що той має рацію. Ця іронічна посмішка нагадала Недєльському гримасу поручика Комісяка, коли той ущипливо виказував йому за недосвідченість. Тільки тепер сержант обшукав Чорну Ручку, але ніякої зброї не знайшов.

***

— Ваш зять був багатою людиною? — питає Завірюха, а сам уважно дивиться в обличчя жінки, що сидить навпроти нього. Вискубані, підмальовані олівцем брови, рум’яна, які просвічують крізь товстий шар крему і пудри, не можуть приховати її віку. Рівні ряди нейлонових зубів непогано імітують натуральні, тільки вони надто білі, щоб можна було визнати їх за справжні. Жанна Шміт, сестра Вільгельміни Рем, викликана спеціально з Лодзі, спокійна і врівноважена. “Надто врівноважена, — думає капітан, — коли зважити, що цю людину спіткало велике горе”.