Вежа блазнів

— Це все не так просто.

Вони якийсь час сиділи мовчки, вслухаючись у спів, дивлячись на багаття та на постаті, які танцювали навколо них…

— Рейнмаре?

— Що?

— А що це значить — Толедо? Чому вони тебе так називають?

— У Толедо, у Кастилії, — пояснив він, — є знаменита академія магів. Прийнято, принаймні у деяких колах, називати у такий спосіб тих, хто вивчав мистецтво чорнокнижництва в університетах — на відміну від тих, у кого магічні сили природжені, а знання передається з покоління в покоління.

— А ти навчався?

— У Празі. Але досить недовго і доволі поверхово.

— Цього виявилося достатньо, — вона з деяким ваганням торкнулася його долоні, потім стиснула її сміливіше. — Видно, ти старанно вчився. Я не встигла тобі подякувати. Своєю сміливістю, якою я захоплююся, і своїми здібностями ти врятував мене, вберіг… від нещастя. Досі я тільки співчувала тобі, мене приваблювала твоя історія, що немовби зійшла зі сторінок книг Кретьєна де Труа чи Гартмана фон Ауе. Зараз же я захоплююся тобою. Ти хоробрий і мудрий, мій Піднебесний Лицарю Літаючої Дубової Лавочки. Я хочу, щоб ти був моїм лицарем, моїм магічним Толедо. Моїм і тільки моїм. Саме тому, із захланної та егоїстичної заздрості, я не захотіла віддати тебе тій дівчині. Не захотіла поступитися тобою навіть на хвилину.

— Ти, — пробурмотів він зніяковіло, — більше разів рятувала мене. Це я твій боржник. І я теж тобі не дякував. Принаймні не так, як треба. А я клявся собі, що як тільки зустріну тебе, то впаду до твоїх ніг…

— Подякуй же, — вона пригорнулася до нього. — Так, як треба. І впади до моїх ніг. Мені снилося, що ти падаєш до моїх ніг.

— Ніколетто…

— Не так. Інакше.

Вона встала. Від багать долинали сміх і дикий спів.

Veni, veni, venias, ne me mori, ne me mori facias! Hyrca! Hyrca! Nazaza! Trilliriuos Trillirivos! Trillirivos [458] !

458

[Примітка автора] Veni, veni, venias… — анонім, Carmina Burana, зі збірки під назвою Carmina amatoria. Переклад мій:

Прийди, прийди, о, прийди, Не дай мені вмерти, Гирца, гирца Назаза, Тріллірівос… Прекрасні твої щоки, Очі твої блискучі, Волосся твоє в косі. О, яка ти прекрасна істота, Червоніша від ружі, Біліша від лілії, Від усіх вродливіша, Слава, слава тобі повік.

Вона почала роздягатися, повільно, не поспішаючи, не опускаючи очей, що горіли у темряві. Розстебнула кований сріблом поясок. Зняла розрізану з боків котарді, стягла вовняну тіснушку [459] , під якою була тільки тонюсінька біла шеміза [460] . На шемізі вона злегка завагалася. Сигнал був виразний. Він повільно наблизився, ніжно торкнувся її. Сорочка, він упізнав на дотик, була пошита із фламандської тканини, названої за іменем її винахідника — Батиста з Камбре. Винахід пана Батиста неабияк вплинув на розвиток текстильного промислу. І сексу.

459

Нижня сорочка.

460

Шеміза (chemise) — від лат. «каміза» (camisia) — нижня сорочка тунікоподібного крою, власне, її англійський різновид. Вузькі довгі рукави шемізи було видно в широких рукавах верхнього одягу, плісирований поділ шемізи також визирав з-під подолу, наприклад, тої ж таки котарді.

Pulchra tibi fades Oculorum acies Capiliorum series О quam clara species! Nazaza!

Він обережно допоміг їй, ще обережніше і ще ніжніше долаючи інстинктивний опір, тихий підсвідомий страх.

Як тільки винахід пана Батиста опинився на землі, на інших лашках, він зітхнув, але Ніколетта не дозволила йому довго насолоджуватися картиною. Вона міцно притиснулася до нього, охопивши руками і шукаючи губами його губ. Він послухався. А тим, у чому було відмовлено його очам, дав собі волю захоплюватися на дотик. Віддаючи шану тремтливими пальцями і долонями.

Він опустився на коліна. Упав до її ніг. Віддавав їй шану. Як Персеваль перед Граалем.

Rosa rubicundior Lilio candidior, Omnibus formosior Semper, semper in te glorior!

Вона теж опустилася на коліна, міцно обійняла його.

— Вибач, — шепнула, — бракує досвіду.

Nazaza! Nazaza! Nazaza!

Нестача досвіду їм не зашкодила. Анітрохи.

Голоси і сміх танцюючих трохи віддалилися, стихли, а в них стихала пристрасть. Руки Ніколетти злегка тремтіли, він також відчував, як тремтять стегна, що його обхоплювали. Бачив, як дрижать її опущені повіки і прикушена нижня губа.

Коли вона нарешті дозволила, він піднявся. І замилувався нею. Овал обличчя — як у Кампена, шия — як у мадонн Парлера. А нижче — скромна, засоромлена nuditas virtualis [461] — маленькі кругленькі перса із затверділими від жаги сосками. Тонка талія, вузькі стегна. Плаский живіт. Сором'язливо півзігнуті коліна, округлі, прекрасні, достойні найвишуканіших компліментів. Від компліментів, до речі, і красномовства аж кипіло в Рейневановій голові. Адже він був ерудитом, трувером, коханцем, рівним (у власних очах) Трістанові, Ланселоту, Паоло де Ріміні, Гійомові де Кабестену — щонайменше.

461

Цнотлива нагота (лат.).

Він міг — і хотів — сказати їй, що вона lilio candidior, біліша від лілії, і omnibus formosior, вродливіша від усіх. Міг — і хотів — їй сказати, що вона pulchra inter mulieres. Міг — і хотів — їй сказати, що вона forma pulcherrima Dido, deas supereminet omnis, la regina savoroza, Izeult la blonda, Beatrice, Blanziflor, Helena, Venus generosa, herzeliebez vrowel^in, lieta come bella, la regina del cielo [462] . Усе це він міг — і хотів — їй сказати. Але був не в змозі протиснути слова крізь перехоплену спазмом гортань.

462

[Примітка автора] «Він міг — і хотів — сказати їй, що вона…» — Рейневан звертається у компліментах по черзі до «Пісні пісень», «Енеїди», пісень провансальських трубадурів, пісень зі збірки Carmina Burana, Вальтера фон дер Фогельвайде і «Божественної комедії» Данте.

Вона це помітила. Знала. Як би вона могла цього не помітити і не знати? Адже тільки в очах приголомшеного щастям Рейневана вона була дівчиною, панною, яка тремтить, тулиться, заплющує очі й прикушує нижню губу в болісному екстазі. Для кожного мудрого чоловіка (якби такий виявився поблизу) усе було б зрозуміло: це не боязка і недосвідчена юнка — це богиня, яка гордо приймає належну їй шану. А богині все знають і все помічають.

І не чекають почестей у вигляді слів.

Вона потягла його на себе. Вертався ритуал. Споконвічний обряд.

Nazaza! Nazaza! Nazaza! Trillirivos!

Тоді, на галявині, слова доміни не повністю дійшли до нього, її голос, що був неначе вітер із гір, усе-таки губився в галасі юрби, тонув у криках, співі, музиці, гучанні вогню. Тепер, у ніжному шалі любові, її слова поверталися — дзвінкі та виразні. Зрозумілі. Він чув їх крізь шум крові у вухах. Але чи розумів до кінця?

«Аз єсм краса зеленої землі, аз єсм Ліліт, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Вшановуйте мене в глибині сердець ваших, приносьте мені жертву актом любові і блаженства, бо люба мені така жертва.

Бо аз єсм діва непорочна і аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і у кінці кінців».

Вони знайшли Її у кінці кінців. Обоє.

Вогні бухкали в небо дикими феєрверками іскор.

* * *

— Вибач мені, — сказав він, дивлячись на її спину. — За те, що сталося. Мені не треба було… Вибач…

— Що ти кажеш? — вона повернулася до нього обличчям. — Що я маю тобі вибачити?