Вежа блазнів
Шрифт:
— То хто ж тоді, по-твоєму, убив Петерліна? Хто? Cui bono? [243]
— Отож-бо. Варто, справді варто над цим замислитися. Ти повинен більше розповісти мені про свого брата. По дорозі в Угорщину, звичайно. Через Свидницю, Франкенштейн, Нису й Олаву.
— Ти забув про Зембиці.
— Факт. Але ти не забув. І, боюся, не забудеш. Цікаво, коли він це помітить?
— Хто? Що?
— Бенедиктинський Самсон-Медок. У пеньку, на якому він сидить, є гніздо шершнів.
243
«Кому це вигідно?» (Лат.).
Велетень схопився на рівні ноги. І знову сів, зрозумівши, що його підловили.
— Так я й думав, —
На очах украй здивованого Рейневана велетень відповів посмішкою на посмішку.
— Меа culpa [244] , — відповів він із такою вимовою, якій віддав би належне і сам Ціцерон. — Але ж це не гріх. А якщо й так, то хто ж sine peccato est [245] ?
— Я не назвав би чеснотою підслухувати чужі розмови, вдаючи, що не знаєш мови.
244
Моя провина (лат.).
245
Без гріха (лат.).
— Це правда, — злегка нахилив голову Самсон. — І визнав свою провину. А щоб не примножувати провин, відразу попереджу, що й перейшовши на мову франків, ви не збережете таємниці. Я знаю французьку.
— Он як, — голос Шарлея був холодний як лід. — Est-ce vrai? Справді?
— Справді. On dit, et il est verite. [246]
На якийсь час запанувала тиша. Нарешті Шарлей голосно кашлянув.
— Мовою англійців, — ризикнув він, — ти, не сумніваюся, володієш так само добре?
246
Сказане — правда (фр.).
— Ywis, — відповів, не затнувшись, велет. — Herkneth, this is the point to speken short and plain. That ye han said is right enough. Namore of this. [247] Бо навіть якби я говорив усіма мовами людськими й ангельськими, то став би я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. [248] Тож замість хизуватися красномовством, перейдімо до справи, бо час не терпить. Я йшов за вами не для розваги, а зі страшної необхідності.
— Справді? А в чому саме полягає, якщо можна поцікавитися, ця-от dira necessitas [249] ?
247
«Слухайте, річ ось у чому, коротко й відверто мовлячи. Ви сказали достатньо багато». — Процитовано уривок із Джефрі Чосера (1340?-1400), автора «Кентерберійських оповідань». Тобто це явний анахронізм, бо перше видання «Кентерберійськихоповідань» датоване 1478 або 1479 роком, а інші тексти Чосера побачили світ аж у 1532 році.
248
Перше послання св. ап. Павла до коринтян, 13; 1.
249
Жорстока необхідність (лат.).
— Подивіться на мене уважно і скажіть, поклавши руку на серце, — ви хотіли би так виглядати?
— Не хотіли б, — роззброююче чесно відповів Шарлей. — Але ти висловлюєш претензії не за тією адресою, братику. Своєю зовнішністю ти завдячуєш безпосередньо твоїм татусеві й мамусі. А посередньо — Творцеві, хоч багато що, здається, цьому суперечить.
— Моєю зовнішністю, — Самсон не звернув жодної уваги на Шарлеїв знущальний тон, — я завдячую вам. Вашим ідіотським екзорцизмам. Набешкетували ви, хлопці, чимало. Настав час подивитися правді в очі і почати розмірковувати, як виправити те, що ви вчинили. Та непогано б подумати і про відшкодування збитку тому, кому ви його заподіяли.
— Поняття не маю, про що ти кажеш, — заявив Шарлей. — Ти, друже, говориш багатьма мовами людськими й ангельськими, але всіма незрозуміло. Повторюю: я поняття не маю, про що тобі йдеться. Клянуся всім, що мені дороге, тобто своїм
старим кукурайком. Je jure ca sur mon coullon. [250]— Скільки красномовства, скільки запалу, — прокоментував велетень. — А здогадливості ні на гріш. Ти справді не розумієш, що сталося в результаті ваших дурних заклинань?
— Я… — пробурмотів Рейневан. — Я розумію… Під час екзорцизмів… щось сталося…
250
Присягаюся на власний прутень (старофр.).
— Прошу дуже, — велетень глянув на нього, — як тріумфують молодість та університетська освіта, з огляду на колоквіалізми [251] , швидше за все, празька. Так, так, молодий чоловіче. Заклинання і закляття можуть давати побічні ефекти. Рече ж бо Святе Письмо: молитва смиренного проб'є хмари. От і пробила.
— Наші екзорцизми… — прошепотів Рейневан. — Я відчував це. Відчував несподіваний приплив Сили. Але хіба ж може бути, щоб… Хіба може бути…
— Certes. [252]
251
Слова та вирази, які використовуються тільки в невимушеній, вільній розмовній мові.
252
Безсумнівно (лат.).
— Не будь дитиною, Рейнмаре, не дай себе збити з пантелику, — спокійно сказав Шарлей. — Не дай йому обдурити себе. Він знущається з нас. Прикидається. Вдає із себе диявола, випадково вивільненого силою наших екзорцизмів. Демона, викликаного з потойбіччя і пересадженого в тілесну оболонку Самсона Медоїда, монастирського ідіота. Він прикидається інклюзом, якого наші заклинання визволили з клейнода, джином, випущеним з пляшки. Що я ще забув назвати, прибульцю? Що ти таке? Хто ти такий? Король Артур, що повертається з Авалона? Огер Датчанин? Барбаросса, що з'явився з Кіффхаузена? Вічний Жид-Мандрівник?
— Чого ж ти замовк? — Самсон схрестив могутні руки на грудях. — Адже ти, у незмірній своїй мудрості, знаєш, хто я.
— Certes, — Шарлей зімітував акцент прибульця. — Знаю. Але це ти, братчику, підійшов до нашого бівуаку, а не навпаки. Тому саме тобі годиться назвати себе. Не чекаючи, поки тебе викриють.
— Шарлею, — досить серйозно втрутився Рейневан, — він, мабуть, каже правду. Ми викликали його за допомогою наших екзорцизмів. Чому ти не помічаєш очевидного? Чому не бачиш того, що є явним? Чому…
— Тому що я, — перервав демерит, — на відміну від тебе, не наївний. І чудово знаю, хто він, звідки взявся в бенедиктинців і чого хоче від нас.
— То хто ж я? — посміхнувся велетень зовсім не дурнуватою усмішкою. — Прошу, відкрий мені цей секрет. І якнайшвидше. Перш ніж я згорю від цікавості.
— Ти — розшукуваний утікач, Самсоне Медку, ось ти хто. Якщо зважити на колоквіалізми, швидше за все, — ксьондз-утікач. У монастирі ти ховався від переслідування, прикидався дурнем, у чому, не ображайся, тобі надзвичайно допомогла зовнішність. Явно не будучи недоумком, ти моментально розкусив нас… точніше, мене. Ти недарма нашорошував тут вуха. Ти хотів би утекти в Угорщину, але ти знав, що самому це важко зробити. Наше товариство, товариство людей спритних і бувалих, є для тебе подарунком небес. Ти хочеш приєднатися? Я помиляюся?
— Так, і до того ж дуже. І в принципі — у кожній із подробиць. Крім однієї: я таки справді тебе розкусив відразу.
— Ага, — Шарлей також піднявся. — То я, значить, помиляюся, а ти говориш правду. Ну, то давай доведи. Ти — істота надприродна, мешканець потойбіччя, звідки ми мимоволі висмикнули тебе екзорцизмами. Тож продемонструй свою силу. Нехай здригнеться земля. Нехай загримлять громи і блиснуть блискавки. Нехай сонце, яке тільки що зайшло, зійде знову. Нехай жаби в болоті, замість того щоб кумкати і квакати, заспівають хором: «Lauda Sion Salvatorem» [253] .
253
«Слав, Сіоне, Спасителя» (лат.), гімн.