Вибух

— Коли?

— З місяць тому.

— Точніше.

Червич поворушив губами, немов вираховував, і сам запитав у Лучкая:

— Коли, Пилипе?

— Тижнів три.

— Точно, на початку місяця, першого чи другого.

“За тиждень до вибуху”, — відзначив Хаблак. Усе сходилося, і майор мовив:

— Зараз ми складемо протокол. Попереджаю, що відповідатимете за неправдиві показання… — Обігнув стіл і дістав з портфеля бланки. — Прошу сідати, бо справа ця не така вже й коротка…

У другій половині дня Хаблак зустрівся з Дробахою і доповів про події в кар’єрі. Тепер не було ніякого сумніву, що майже всі нитки злочину в їхніх руках — наступного дня вирішили арештувати Бублика й Рукавичку. Дробаха взяв також постанову на обшук у квартирі Червича-старшого. Хаблакові лишилося тільки домовитися про деталі операції з Каштановим, і він повернувся до управління.

Черговий подав майорові записаний на клаптику паперу номер телефону. Підморгнув дещо фамільярно й повідомив:

— Вам, товаришу майор. Якась дамочка вже двічі дзвонила. По голосу відчуваю — симпатична.

Хаблак узяв папірець.

— А що ви ще відчуваєте? — запитав.

— Буде у вас побачення з гарною дівчиною.

— Теж мені — пророк, — зневажливо кинув Хаблак, — звичайно, коли вже дзвонить… — Він піднявся до своєї кімнати й подзвонив Каштанову. Однак полковник кудись поїхав, пообіцявши вернутися тільки наприкінці дня. Тоді Хаблак набрав номер, зазначений у папірці. Назвався і справді почув досить приємний голос.

— Так, я дзвонила вам і маю справу. Пам’ятаєте, Юлія Трояновська? Ви ще приїжджали до мене в Дубовці…

Майор одразу згадав її: попелясте волосся в сонячних променях, сад, квіти й засмагла жінка в гойдалці. Точно, черговий не помилився — симпатична, навіть вродлива. Але що їй потрібно? Вони з’ясували тоді всі питання, і, звичайно, Юлія Трояновська не має ніякого відношення до вибуху.

— Так, я пам’ятаю вас, — відповів. — І слухаю, Юліє Олександрівно.

— Навіть так?.. — в її голосі прозвучали грайливі нотки. — У вас чудова пам’ять, майоре.

— Не скаржуся.

— Чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?

— Звичайно. Приїжджайте. Я замовлю перепустку.

— Чи не краще зустрітися десь в іншому місці?

— Прошу, навпроти нас — сквер.

— Знаю. Через півгодини?

— Мене це влаштовує.

Трояновська запізнилася, Хаблак лаявся крізь зуби, сидячи в сквері на лавці, ну, був би він хоча б закоханим, але чекати якусь навіжену жінку з-за нікчемної розмови, котра, певно, нічого не дасть…

Готуючись до зустрічі з Хаблаком (Трояновська подзвонила до карного розшуку і уточнила, що саме таке прізвище в майора, котрий приїздив до неї в Дубовці), Юлія перебрала кілька суконь, але жодна не сподобалась їй. Нарешті зупинилася на вельветовій парі, коричневі брюки й жилет та блузка з високим коміром. Подумала й вирішила обійтися без ліфчика, трохи ризиковано для тридцятирічної жінки, та Юлія не мала сумніву, що виглядає на двадцятирічну, принаймні груди стирчали ще зовсім задерикувато.

Вона поставила “Ладу” поруч міліцейської “Волги” й одразу побачила в скверику того симпатичного майора. Почимчикувала через вулицю, привітно посміхаючись йому здалеку, як старому знайомому, і не без задоволення помітила привітну посмішку і на його обличчі. Сіла поруч, наче випадково відкинувши поли жилета, аби точно помітив і оцінив усю її майже незайману красу, й мовила так, наче йшлося про щось зовсім незначне й випадкове:

— Вибачте, але ви єдиний, кого знаю в міліції, ось і вирішила потурбувати.

Хаблак відзначив, що оте “єдиний, кого знаю в міліції”, звучало явно перебільшено, та не заперечив і схвально нахилив голову.

А Трояновська вела далі:

— Справа в тому, що я… — хотіла сказати “вклепалася”, а мовила: — потрапила в історію, яка, гадаю, може зацікавити вас. Якраз тоді, коли ви приїжджали в Дубовці, там відпочивав один хлопець… Він, знаєте, трохи залицявся, — пересмикнула плечима так, щоб груди заколихалися, але, здається, цей дурний міліцейський майор не помітив нічого, — і навіть справив на мене враження. Звичайно, я нічого не дозволяла, просто приємно було зустрічатися. Ми бачилися потім кілька разів і тут, у Києві, а вчора він запросив повечеряти у приятеля. І от, розумієте, який жах! Я випадково дізнаюся, що Арсен, так звуть цього хлопця, Арсен Захаров, має ще й прізвисько й займається якимись темними справами. І називається він Шилінгом. Уявіть собі — ціла зграя фарцівників та валютників, ще входить до неї якийсь Чебурашка, вже затриманий вами.

Гадала, що Хаблак зацікавиться, захвилюється, почне дякувати, а він сидів незворушний, наче розповідала про дрібниці. Нарешті наморщив чоло й запитав:

— Він сам назвався Шилінгом?

— Ні, так звертався до нього Президент.

Вона так і сказала “президент”, не знаючи, що це слово мало не сниться Хаблакові. Але майор нічим не виказав себе — ні порухом, ні поглядом, тільки запитав:

— Це друг Шилінга, і на квартирі в нього ви були вчора?

— Так, я ж кажу: Арсен затягнув мене туди. Казав: приємна компанія, є про що побалакати… Виявляється, я цього чоловіка вже бачила, вони зустрічалися біля Аскольдової могили й потім Арсен за його дорученням відвозив на Тургенєвську пакет.

— І що було в тому пакеті?

— Здається, гроші.

— Чому так гадаєте?

— Бо Арсен весь час тримав його в руках. Наче боявся загубити.

— Можливо, — процідив Хаблак, — усе можливо, і ви розповідаєте справді цікаві речі. Де живе приятель Шилінга? Як ви назвали його?

— Президент.

— Так звертався до нього Шилінг?

— Ні, — Юлія трохи почервоніла, — цей покидьок, а він точно виявився покидьком, утік, залишивши мене з Геннадієм. Тобто Президентом, а той, знаєте, уявив, що йому все дозволено…

Тепер Хаблак зрозумів мотиви, які привели до нього Трояновську. Запитав:

— Ви, звичайно, дали йому відкоша?

— Безумовно. Тоді він і назвався Президентом, казав: його всі знають, і я пошкодую. А я гадаю: одна зграя, Шилінг, Президент та інші. Фарцівники й спекулянти. Вам моя інформація не завадить?

— Не завадить, — ствердив Хаблак зовсім чесно. Він міг би додати, що ця інформація, можливо, взагалі не мав ціни, але тільки запитав: — Де живе Президент?