Вибух

— Ви нічого не приховали, Хрущ? Бо вже завтра матимемо змогу організувати вам ставку віч-на-віч з Геннадієм Зіновійовичем Скульським.

— Затримали? — не зміг приховати радісну посмішку Хрущ, і Коренчук зрозумів, що Хрущ сказав йому правду й не боїться зустрічі із Скульським.

Дав підписати Хрущеві протокол допиту, не відповівши на його запитання, то більше, що Президента ще не арештували. Але тепер, після впізнання його Хрущем, арештують негайно, бо підстав для цього більш ніж достатньо.

25. Бублик сидів, поклавши долоні на коліна, й прохально зазирав Хаблакові у вічі.

— Сподіваюсь, ви вже з’ясували це непорозуміння? — зіпитав. — Слово честі, я не знав про сорочки, просто завітав до знайомої. І раптом — міліція. А в мене робота, невідкладні справи…

— Звідки знаєте Марію Панасівну Анчевську? — поцікавився Хаблак.

Бублик зітхнув.

— Гарна жінка й дуже подобається мені, — пояснив. — Вона з Яремчі, — повідомив, наче Хаблак не міг знати цього, — працює адміністраторкою на турбазі. Я зупинявся там, ось і познайомились.

— Це ваша біла “Волга” ночувала перед готелем? — запитав Хаблак.

Бублик ледь помітно поморщився: звістка про те, що міліція дізналася про машину, не дуже потішила його — але відрікатися не став. Та й для чого? Цей же факт можна з’ясувати за кілька хвилин.

— Моя, — одповів кисло.

— Чудова машина. Гараж маєте?

— На Печерську.

— Давно перефарбували машину?

Бублик удав щире здивування:

— Я?

— Анчевська казала, що раніше ваша “Волга” була вишневою.

— Звичайно. — Очі в Бублика забігали, він зробив не дуже вдалу спробу викрутитися: — Але ж перефарбовував не я, а майстер. Є в нас маляр у гаражі, робить, як нову, а я свою “Волгу” подряпав, ось і вирішив перефарбувати. Білий колір — чудо.

Хаблак хотів уточнити, чому ж тоді перефарбував білу на вишневу, проте це могло насторожити Галинського, і він, погортавши якісь папери на столі, запитав:

— Де ви перебували з п’ятого по сьоме червня?

Запитав начебто й не до діла, недбало, однак спостерігав за Бубликом уважно, бо саме шостого червня було знайдено труп Манжули на чорноморському березі.

— Для чого це вам? — здивувався Бублик.

— Ми, громадянине Галинський, розслідуємо одну справу, й ваші свідчення можуть стати нам у пригоді.

— Про цю спекуляцію? — швидко зиркнув на нього Бублик, однак Хаблак не відповів, тільки ухильно потарабанив пучками по паперах на столі. — Але ж я не маю до неї ніякого відношення.

— Я прошу вас відповісти.

Бублик поворушив губами, наче щось підраховував.

— Ага, пам’ятаю, — аж зрадів, що вдалося згадати, — я розтягнув ногу й довелося лежати в квартирі.

— Й нікуди не виїжджали з Києва?

— Як міг?

— Отже, перебували вдома?

Це запитання явно не сподобалося Бубликові, мимовільно поморщився, але ствердив:

— Так.

— А машина? Де в ці дні була ваша “Волга”?’

— Влітку я лишаю її на стоянці біля дому.

— Стояла там?

— Звичайно.

— Нікому не давали доручення на право водіння?

— Ні.

Бублик спохмурнів, і очі в нього звузилися.

— При чому тут моя машина! — вигукнув. — Чого причепилися до мене? Протримали цілу добу в міліції, в той час, коли маю невідкладні справи!

— Ну, добре, — погодився Хаблак, — тимчасово облишимо машину. Тепер скажіть мені, Степане Вікентійовичу, звідки ви знаєте Терещенка?

Бублик енергійно покрутив головою.

— Якого такого Терещенка? Не знаю і знати не хочу.

— Проте це не завадило вам пити з ним горілку.

— Ви маєте на увазі того огидного типа, що приніс Анчевській сорочки?

— Саме його.

— Ну, знаєте, прийшов чоловік до моєї приятельки — чому не пригостити? Але хто він — не знаю.

— Припустимо, кажете правду. А Михайла Микитовича Манжулу ви знаєте?

Хаблак побачив, як злякався Бублик. Пальці в нього затремтіли й повні щоки обвисли, він одразу постарів на десять років, проте опанував себе й відповів по паузі:

— Уперше чую.

— Негарно виходить, Степане Вікентійовичу. А от одна дівчина, є така Інеса Сподаренко, ви добре знаєте її, пізнала вас по фотографіях і свідчить, що ви кілька разів разом з Манжулою і нею вечеряли в ресторані, бували в номері у Манжули, навіть возили її разом з Михайлом Микитовичем до Броварського лісу. Більше того, вона пригадала, що ви разом з Терещенком відвозили Манжулу до Бориспільського аеропорту. Ще випили в номері на прощання пляшку шампанського, потім Терещенко взяв Манжулину валізу, а ви пішли слідом за ним. Сіли у вашу “Волгу”, тоді вона була ще вишневою, і поїхали до Борисполя.

Бублик дивився Хаблакові у рот, буцім той розмовляв з ним мовою ірокезів. Раптом ляснув себе долонею по чолу, вигукнув:

— Манжула! Ви маєте на увазі того одеського постачальника! Зовсім забув, він для мене просто Мишко, а прізвище вивітрилося…

— Але ж ви казали, що і з Терещенком уперше зустрілися в готелі “Славутич” у Анчевської.

Бублик приклав руку до серця.

— Вибачте, — мовив майже зовсім щиро, — винен, та що вдієш: якось не хотілося признаватися. Кажуть, він сидів, тобто рецидивіст, і порядній людині не годиться афішувати такі знайомства.

— Порядній людині — це так, — ствердив Хаблак. — Надто ж їздити з ним у далекі рейси…

— Я— з ним? З Терещенком? — аж підскочив від обурення Бублик.

— Так, ви — з ним. До Одеси.

— Щось плутаєте…

— Нічого я не плутаю, Галинський, і ми зробимо от що. Поїдемо до вашого гаража, там зберігаються скати, зняті з “Волги”. Помічники маляра, який перефарбовував машину, за вашим проханням поміняли гуму на “Волзі”. Майже нові скати на зовсім нові. І віднесли старі до вашого боксу. Вони ще дивувалися — навіщо міняти скати, яким ще ходити й ходити…

— Захотів і поміняв — кому яке діло! — люто наїжачився Бублик. — Ну й що?

— Добре, — мовив Хаблак благодушно. — Але справа от у чому. Сьогодні ж ми візьмемо скати з вашого гаража на експертизу, і я не сумніваюся ні на секунду, що сліди, залишені “Волгою” в акацієвому гаю між радгоспним селищем і берегом моря, де знайшли труп Манжули, й візерунок протектора на вашій гумі виявляться ідентичними. Що скажете тоді?

— Ви?.. — задихнувся Бублик. — Ви хочете сказати?..