Вибух

— А ви спробуйте довести, що саме я виготовив її.

— Дуже просто. Якщо використовували вибухівку тільки для глушіння риби, для чого возили її з острова до Києва?

— А я не возив.

— Не треба брехати, Червич. Ми знайшли на вашій київській квартирі пакувальний папір від вибухівки, а на вашому письмовому столі її невеличку часточку.

Червич подумав трохи й мовив схвально:

— Добре працюєте, і начебто ваша взяла. Але скажіть: це точно Яшко підклав міну до валізи? Люди загинули?

— Так, Червич, під час вибуху загинув вантажник Бориспільського аеропорту.

— Боже мій! — вигукнув старий. — Але ж яка свиня Яшко! Обдурив мене, старого горобця! Це ж треба так обвести! Що ж тепер буде?

— Скільки заплатив Терещенко за міну?

— А-а, — скривився Червич, наче ковтнув кислого. — Я в нього грошей не взяв. Випили кілька пляшок, от і вся платня.

— А навіщо Терещенку міна, казав?

— Звичайно, інакше я б не робив. Мовляв, є один сучий син, котрий заклав його колись, Терещенко й сидів через нього п’ять років. Це ж уявити тільки — п’ять років безневинно. А тепер Терещенко й вистежив його та хотів помститися. Той тип машину купив, Яшко й вирішив бомбу під неї підкласти, з годинниковим, виходить, механізмом, щоб алібі мати.

— Так Терещенко казав: безневинно п’ять років? — запитав Хаблак не без іронії.

— Клявся, що правда.

— Пограбував жінку ваш Терещенко, й піймали його тоді мало не одразу.

— Невже? А він…

— Отакої, Лук’яне Івановичу. Втягнув вас Терещенко в погану історію, тепер відповідати доведеться.

Червич похнюпився.

— Та бачу, — мовив скрушно. — Головне — людина загинула. Вік собі не прощу.

24. Коренчук розклав на столі кілька фотографій різних людей і наказав:

— Введіть заарештованого.

До кабінету в супроводі конвоїра зайшов вусатий чоловік середніх років у добре пошитому костюмі й темній сорочці.

— Підійдіть до столу, — запросив Коренчук. — І ви також, — підкликав понятих. — Громадянине Хрущ, чи нема серед цих людей, фотографії яких лежать на столі, чоловіка, що назвався вам Геннадієм Зіновійовичем і запропонував злочинну справу?

Хрущ, не вагаючись, тицьнув у третє скраю фото, на якому був зображений Президент.

— Ось цей, — сказав твердо.

Склавши протокол, Коренчук відпустив понятих.

— А тепер, Станіславе Гнатовичу, — запропонував, — треба уточнити деякі деталі.

— Дуже прошу, — одповів той запопадливо, — можете розраховувати на мою щирість.

— Повторіть, будь ласка, ще раз: за яких обставин ви познайомились з Геннадієм Зіновійовичем?

— Я ж казав: уперше зустрілися в нашому ресторані. Я обідав, і він підсів за мій столик. Тоді мені видалося: випадкова зустріч, тепер же розумію — він стежив за мною і обрав зручний момент для розмови. Розумієте, я трохи випив, утратив контроль над собою, от і вийшло, що він зміг утягнути мене в злочинну справу.

— Але ж, кажете, обідали, тобто зустріч відбулася під час робочого дня. І ви дозволили собі випити?

Хрущ розгублено розвів руки.

— Але ж він замовив пляшку марочного коньяку. Я, хоч і директор заводу, такого ще не пив.

— І вам не видалося підозрілим, що незнайома людина пригощає вас дорогим коньяком?

— Що ж підозрілого: симпатична людина, ми й розговорилися.

— Ви казали, що під час першої зустрічі Генннадій Зіновійович не пропонував вам нічого. Як же зустрілися ще раз?

— Тепер я згадав: він натякнув, що наше спілкування може стати корисним. Це того ж самого дня, коли ми вперше обідали. Я гадав — якийсь столичний жук. Тобто людина із становищем. А впливових знайомих всюди треба мати.

— Коли зустрілися вдруге?

— Того ж вечора.

— І під час вечірньої зустрічі він запропонував вам аферу з листовим алюмінієм?

— Так. Скориставшись з того, що я був нетверезий і не міг контролювати свої вчинки.

— Це не пом’якшує вашої вини. Вранці, коли потверезішали, могли заявити в міліцію.

— Так уже сталося: не заявив — і винний.

— Коли одержали від Геннадія Зіновійовича гроші?

— Три тисячі віддав мені того ж вечора.

— Аванс за наступні злочини?

— Виходить, так.

— І як ви домовились?

— Геннадій Зіновійович сказав, що главк виділить нашому заводові листовий алюміній. Для виготовлення різних побутових виробів. Насправді ж ми їх не робили, тільки оформляли. А алюміній відправляли в Коломию. Я можу ще раз розповісти, як усе це робилося.

— Поки не треба, — зупинив його Коренчук, — є акт ревізії. Скажіть, ви одразу домовились з Геннадієм Зіновійовичем про винагороду?

— Так, п’ять тисяч з кожного вагона. Один я не міг забезпечити операцію, тому й довелося залучити головного бухгалтера Березовського. Тобто поділитися.

— Навпіл?

— Ні, мені три тисячі, йому дві.

— Знаєте, скільки мали злочинці з кожного вагона?

— Догадувався. Але Геннадій Зіновійович пояснив, що дуже великі накладні витрати: треба платити людям з главку та іншим.

— Кому з главку?

— Не казав. Я хотів дізнатися, аби в разі чого знайти захист, та він не сказав. Мовляв, не моє діло.

— Як одержували гроші?

— Мав контакт тільки з Геннадієм Зіновійовичем. Після того, як нам виділяли алюміній, він дзвонив мені, й ми домовлялися про зустріч. У нашому місті або я виїжджав до Києва.

— Запрошував вас до себе?

— Жодного разу. Приходив до мене в готель чи призначав зустріч у ресторані.

— Ви знали його прізвище?

— Ні, у таких справах чим менше знаєш, тим краще.

— Хоч якісь координати Геннадій Зіновійович вам давав? Телефон чи адресу? На крайній випадок?

— Ні.

— І не натякав? Чи, може, проговорився під час ресторанного застілля?

— Я знав, що він мешкає в Києві. І все. Де працює і де саме живе — це мене не обходило. Звичайно, було цікаво, та звідки міг довідатися?

— А хто одержував алюмінієвий лист у Коломиї?

— Також не знаю.

Коренчук подумав трохи й мовив: