Вибух

— Саме те, що вам, Галинський, добре відоме й без мене. Хочете, розповім усе, що знаю?

Хаблак зробив паузу, дивлячись, як хапає ротом повітря Бублик. А той думав: “Бовдур, який же я бовдур. Адже Президент казав, навіть наказував: вивези до лісу й спали. Так, спали ці злощасні скати, а я не послухався: шкода стало, жадібність заїла, три сотні зекономив, вошивих три сотні — і погорів.

Але про що веде цей міліцейський майор?

Невже вони знають усе? Звідки?”

— То слухайте, — почав Хаблак, — разом з Терещенком ви завезли Манжулу до аеропорту. Поклали йому до валізи міну, виготовлену Червичем, бачите, ми знаємо навіть це. Але міна вибухнула не там, де ви розраховували, й Манжула вцілів. Тоді ви з Терещенком, який має прізвисько Рукавичка, їдете до Одеси. Через сестру Манжули дізнаєтесь, що той заховався в радгоспному селищі поблизу Миколаївської траси. Подаєтесь туди, вибираєте зручну позицію в акацієвому гаю. Гадали, вас ніхто не бачив, проте забули про хлопчаків. Пам’ятаєте, кілька місцевих хлопчаків забігли туди випадково… До речі, протокол впізнання Терещенка ось тут, — поплескав долонею по теці. — Побачивши, що Манжула йде до моря, ви з Терещенком рушили за ним, потім разом піднялися на крутий берег і скинули Манжулу на прибережне каміння.

Хаблак зупинився, не відводячи очей від Бубликових — темних, сповнених жаху. Гадав, що той вибухне гнівом, та Бублик запитав напрочуд спокійно:

— Ви все добре, навіть дуже добре вигадали. Та не сходяться у вас кінці з кінцями. Ну, скажіть, для чого мені й Терещенку цей Манжула? Якийсь задрипаний одеський постачальник — ну навіщо нам вбивати його?

— Ой, Галинський, Галинський, — похитав головою Хаблак. — Як ви все ж недооцінюєте міліцію. Вам здається: ви найрозумніші, ніхто не викриє вас, комар носа не підточить… А я знаю навіть ваше підпільне прізвисько — Бублик, ось хто ви. Може, розповісти, як і з ким продавали листовий алюміній? Про вашу злочинну корпорацію з Манжулою і Президентом? Як ви тікали недавно від мене в селі Соколівці? Побачили, що ми затримали Волянюка, коли він привіз продавати алюміній, і накивали п’ятами…

Бублик почервонів так, що, здавалося, його розіб’є параліч.

— Води, — попросив, — дайте мені води… — Випив жадібно, зуби стукали об склянку. Не поставив її на стіл, стиснув так, що Хаблакові здалося: зараз розчавить і поранить руки скалками — майор забрав склянку, також захотілося води, та пити після Бублика було гидко, іншої ж склянки не мав — облизав сухі губи й запитав:

— То що скажете, Бублику?

— Я не вбивав!.. — відповів той жалібно. — Усе, що хочете, але не вбивав. Я йшов попереду. Манжула — між нами й Рукавичка підштовхнув його. Стежка там, ви ж бачили, по самому краї урвища, а Рукавичці сили не позичати, підштовхнув — і все. — Він знову поклав руки на коліна й стиснув їх пальцями — нараз підвів на Хаілака здивований погляд і сказав: — Ось воно що! А я гадав: спекуляція сорочками… Ще здивувався — такі поважні люди, майор міліції, і два десятки паршивих сорочок.

Хаблак викликав конвоїра.

— На сьогодні вистачить, Галинський, — сказав. — Ідіть і подумайте. Вам є над чим подумати, чи не так?

Дивився, як посунув Бублик до дверей. Від недавньої бадьорості й навіть нахабства не лишилося й сліду: плентав, човгаючи підошвами, зовсім як старий дід, котрого не тримають ноги.

А Хаблак зняв телефонну трубку й наказав:

— Прошу доставити до мене Терещенка.

26. Усю ніч після того, як учора ввечері до нього підійшли двоє і попросили пройти до машини, Гудзій не міг повірити, що настав кінець. Повертався додому в чудовому настрої, утрьох з колегами по главку випили у шашличній на Петровській алеї пляшку коньяку, добре посиділи й закусили, побазікали, посміялися — і треба ж таке, наче обухом по голові…

Гудзій знав: останнім часом у їхньому главку сиділи якісь ревізори, й на серці в нього було неспокійно, проте сподівався, що все минеться. Виходить, не минулося, і настав край так добре влаштованому життю. Бо хіба можна назвати життям існування в камері з карними злочинцями й навіть бандюгами — себе Гудзій до карних злочинців не зараховував, навіть не міг уявити, що зрівняється з якимсь домушником чи хуліганом. І як це несправедливо: він, інженер, начальник відділу главку, сяде за грати, наче дрібний злодюжка, що відібрав у перехожого годинника.

Гудзій мав ніч на роздуми. Зважував, що знають у міліції, що вони можуть знати. По-перше, певно, докопалися, що вони з Татаровим оформляли документи, за якими листовий алюміній потрапляв на нікому не відомий завод, а звідти йшов наліво.

Мабуть, так і є. Геннадій Зіновійович недаремно тривожився і наказав до кінця року припинити всі справи. Виходить, міліція довела їхню причетність до розкрадання соціалістичної власності. Зрештою, маючи певні сигнали, зробити це не так уже й складно.

Але як повестися йому, Гудзієві, в цій ситуації?

Не зізнаватися ні в чому?

Глупство. Геннадій Зіновійович сказав: міліція вийшла на Манжулу, і хто може бути певен, що обехеесівці не знають про його контакти з Галинським і самим Геннадієм Зіновійовичсм? А знайомство з Манжулою і навіть з самим Геннадієм Зіновійовичем йому, Гудзію, важко заперечувати — багато хто бачив їх разом. Крім того, як пояснити придбання останнім часом меблевих гарнітурів, інших дорогих речей? Та й ще вдома лежить кругленька сума — і готівкою, і на ощадній книжці. Невже Зіна не здогадається заховати?

Хоча Зіна — розумниця, коли одразу після його арешту не зробили обшуку, вже затривожилася і вжила заходів. Так, Зіні пальця до рота не клади…

І він молодець. “Москвича” оформив не на себе, а на Зіниного батька — хоч якась утіха…

Але чи можуть бути в нього тепер утіхи?

Довгі роки поневірянь по колоніях, і чи чекатиме його Зіна?

Проте як же йому повестися на допитах?

Зрештою, Гудзій дійшов висновку, що навряд чи вдасться уникнути звинувачення у використанні службового становища із злочинною метою та в хабарництві. А якщо не уникнути, то чи варто когось жаліти? Бундючного Татарова, який, певно, й зараз зневажає його? До речі, чи заарештували його? Якщо навіть не заарештували, треба виказати, розповісти про все — де ж справедливість, він страждатиме в колонії, а цей вельбучний тип і надалі сидітиме в своєму кріслі.

Пожаліти нахабного Геннадія Зіновійовича? Ні, ніколи в житті, вони втягнули його до злочинної зграї, Манжула й він, і нехай розплачуються. Сидіти, то всім!

Крім того, його щиросердне каяття, звичайно, врахують, ну, нехай не зовсім, але мусять дати на два чи три роки менше, нехай на рік чи навіть півроку…

Слідчий, до якого викликали Гудзія, Леонідові Павловичу сподобався. Літня, статечна людина, а не якийсь там самовпевнений молодик: такому легше сповідатися. А Дробаха, лише глянувши на Гудзія, на його догідливо-улесливу посмішку, одразу визначив: слимак.

Що ж, зрештою, слідчому з такими мати справу вигідніше, хоча огидно.

Іван Якович почав офіційно:

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові?..

Слухаючи, як відповідає Гудзій, — швидко й дивлячись йому в рот, думав: і цей пройда, сучий син, негідник лише вчора сидів у кабінеті, приймав рішення, розмовляв з відвідувачами, схвалював чи відмовляв, від нього залежали справжні чесні люди, робота підприємств, він спритно вдавав, що все це його цікавить, що це — його життя. Насправді ж начхати йому було й на підприємства, й на людей, що працюють на них, опікувався лише собою, власною особою — аби було краще тільки йому, щоб їлося смачно, щоб стояла попід домом власна машина, а в квартирі нові дорогі меблі, щоб була дача, поїздки на модні курорти, закордонні відрядження…

Типовий егоїст, котрий заради власних інтересів переступить через усе…

— Ви кажете, — запитав, — що до злочинної діяльності залучив вас Манжула? В чому вона виявилася?

Гудзій у деталях пояснював, як оформляв документи, як уперше підсунув їх на підпис Татарову, як потім Манжула домовився з Татаровим, як він сам познайомився з Бубликом, а потім навіть і з Геннадієм Зіновійовичем…

Дробаха слухав Гудзія уважно, перепитував, уточнював деталі, аби в протоколі не пропустити нічого, дмухав на кінчики пальців, полірував нігті об лацкан піджака, та весь час його не полишало відчуття, що торкнувся чогось брудного й конче необхідно вимити руки.