Вибух

Шосе — розбитий лісовозами асфальт — пролягло, як більшість гірських доріг вздовж русла річки. Хаблак не припиняв “ойкати”, милуючись карпатськими краєвидами, Стефурак лише поблажливо посміхався, слухаючи ці вигуки, він-то знав, що за кожним поворотом дороги ще кращий пейзаж, а далі, за Верховиною, коли почнеться підйом до перевалу і де смереки нависають над самою бруківкою або нараз чомусь розбігаються, поступаючись місцем пасовиськам з оборогами, можна зупинятися мало не на кожному кілометрі, зупинятися і стояти годинами, знаходячи все нове й привабливе в неповторно мальовничих карпатських просторах.

Он дід у чорному фетровому капелюсі з обвислими крисами й, не зважаючи на літню спеку, у неймовірно барвистому киптарі жене двох баранів — статечно зняв капелюха й вклонився незнайомцям у машині, не тому, що запобігав перед ними, він узагалі ніколи й ні перед ким не запобігав, просто звик шанувати людину й радіти спілкуванню з нею.

Готель “Беркут” притулився біля асфальтованої стрічки на самісінькому перевалі, звідси починалися лише спуски — і на Закарпаття, і на Прикарпаття, а навколо триповерхового дерев’яного оригінальної архітектури — під старовину, але з елементами модерну — будинку ліпилися по гірських схилах смереки, певно, у негоду просто на них лежали хмари, але зараз сяяло сонце, і лише одна маленька хмаринка притулилася десь у височині.

У вестибюлі готелю підвівся на задні лапи великий бурий ведмідь, він вишкірив зуби й чи то привітно посміхався відвідувачам, чи то погрожував їм, принаймні спілкувався з ними, можливо, останній карпатський ведмідь, Хаблак десь читав, що цих тварин тут уже майже знищили.

За готельною стойкою сиділи дві жіночки, нудьгували в ці полудневі години, коли нічні пожильці вже виїхали, а наступна хвиля відвідувачів очікувалася тільки ввечері. Хаблак помітив, як стріляють цікавими поглядами в нього та Стефурака, видно, не заперечували б проти розмови, та майор поклав край їхній цікавості (чи навпаки — значно посилив її), показавши посвідчення і Манжулину фотографію. Мовив:

— У середині травня у вашому готелі мешкав оцей громадянин. Звуть його Михайлом Микитовичем Манжулою. Чи пригадуєте?

Жінки перезирнулися пожвавлено: міліція, та й ще фотографія їхнього колишнього пожильця — це обіцяло якщо не пригоду, то якісь зміни в їхньому усталеному та одноманітному житті. Почали розглядати знімок, нетерпляче відбираючи одна в одної.

Старша й трохи вродливіша покрутила головою і запитала в чорнявої довгоносої колежанки:

— Ти пам’ятаєш тамтого Манжулу? Я ся страшенно цікава, але ж не пригадую…

— Невже забула? З двокімнатного “люкса” на третьому поверсі — носив нам морозиво з ресторану.

— У зеленому светрі?

— Так. Пам’ятаєш, колись прийшов у білих джинсах. Люксусові, прошу я тебе, джинси, такі тільки на ярмарку в Косові здибаєш.

— Отже, дівчата, бачу, ви згадали Манжулу. То маю до вас кілька запитань, — перебив дівчат Хаблак.

— Дуже прошу. — Це довгоноса.

А вродлива не без грайливості поправила вишиванку на грудях і заперечила:

— Але що ми пам’ятаємо!.. Аж у травні…

— Бачите, пам’ятаєте, що жив у “люксі”, навіть у яких джинсах ходив. А тепер пригадайте, він сам мешкав чи з кимось?

— Сам, — не роздумуючи, одповіла чорнява.

— І ніхто в нього не ночував?

— У нас не дозволено.

— Це — жінкам, а до нього товариші не приїжджали?

— І чоловікам не дозволено.

— Бувають і винятки.

— Звичайно, бувають, — погодилась легко, — та ми в таких людей документи беремо, бо в нас суворо… Є вказівки, і ми не порушуємо.

— Звичайно, не порушуєте, — погодився Хаблак, розуміючи, що іншої відповіді годі чекати від чергової. — Не пам’ятаєте, хто замовляв номер Манжулі?

— А для чого? Вам потрібно — селіться. Без проблем…

“Отакої, — подумав Хаблак, — і в Карпатах, як у Києві… Тут, правда, “дуже перепрошую”, але також — “без проблем”…

— І довго мешкав у вас Манжула?

— З тиждень.

— Часто у вас такі відвідувачі селяться?

— Ні, у нас переночують і їдуть. Буває, на день чи два затримуються.

— І що ж робив Манжула?

— Мабуть, діло мав.

— Чому так уважаєте?

— А приїздили до нього. На машинах.

— Знаєте, хто?

— Звідки ж?

— Ви тут усіх мусите знати…

— З Ясеня ми, сюди їздимо.

— І на яких машинах до Манжули приїздили?

— На вантажних.

— Самі бачили?

— А чого не бачити? Ми тут усе бачимо.

— На лісовозах?

— Ні, — одповіла не вагаючись. — Одного разу на ЗІЛі, а другого також на якійсь вантажівці. Але з кузовом.

Усе сходилося, і в Хаблака вже майже не було запитань. Та спробував уточнити:

— Удень приїжджали?

Жінки перезирнулися, і тепер ініціативу взяла на себе старша:

— Ні, підвечір. Це я точно пам’ятаю, бо ще група туристів приїхала. А повернувся Манжула вночі, навіть під ранок.

— А номер машини не бачили?

— Бачила, чом ні?

— Який?

— Коли б знала, що міліція цікавитиметься, записала б. А так ні до чого.

— Куди поїхали? На Рахів?

— Ні, туди, — махнула рукою праворуч. — На Ворохту.

Хаблак подумав: з “Беркута” Манжула керував операціями по продажу алюмінію. Майор побалакав ще з барменом та офіціантами — бармен Манжулу впізнав, він пам’ятав, що цей постоялець заходив до нього переважно вдень, вечорами кудись зникав, лише одного разу з’явився з дівчиною, мабуть, туристкою — сиділи допізна, й Манжула пригощав досить велику компанію. Власне, ця інформація не дала Хаблакові нічого нового, і вони із Стефураком вирішили вертатися до Косова.

У Косові на Хаблака чекав Коренчук. Точніше, він ні на кого не чекав — устиг сконтактуватися з місцевими обе-хеесівцями, ті підкинули йому кілька справ, і лейтенант буквально обклався ними — з-за столу визирала лише маківка, поросла рудуватим волоссям. Побачивши Хаблака, Коренчук виліз із свого укриття і мовив без особливого захоплення:

— Є над чим поморочити голову. Наскільки я зрозумів, хочете знати, звідки цей алюміній?

— Точно.

— Не знаю. Поки що жодної зачіпки.