Вибух

— Ви вчепитеся.

— Не переоцінюйте моїх скромних можливостей.

— Сподіваюсь.

— Ну, сподіватися можете, — дозволив Коренчук.

На тому й розійшлися. Хаблак із Стефураком, пообідавши в районній їдальні, подалися до Соколівки, а Коренчук лишився в райвідділі з запилюженими справами.

Десь на початку першої, коли Стефурак давно вже вимкнув телевізор і, враховуючи досвід попередньої ночі, почав розбирати постіль, у вікно ледь чутно постукали. Стефурак метнувся до дверей, а Хаблак потягнувся до піджака, що висів поруч на спинці стільця.

Невже почалося?

Побачивши у дверях стурбоване обличчя дружинника Гната, який сидів у засідці разом з дільничним інспектором, запитав нетерпляче:

— Привезли?

— Так, прошу вас. Лейтенант Семенюк затримав його.

— Що, тільки один?

— Шофер — і все.

ЗІЛ, навантажений листовим алюмінієм, стояв на бригадировому подвір’ї. У кімнаті біля пічки сидів, бгаючи в руках бавовняну кепку, чоловік у ялових чоботях, ватянці, накинутій на пом’яту, незастебнуту невизначеного кольору сорочку. Побачивши, як виструнчився лейтенант перед двома незнайомцями в цивільному, він і сам зробив спробу підвестися, та Хаблак зупинив його рішучим жестом. Запитав:

— Прізвище?

— Волянюк Олександр Петрович.

Хаблак зміряв його чіпким поглядом: от їхні стежки й схрестилися. Простягнув руку.

— Документи?

— У нього… — кивнув на лейтенанта.

Хаблак узяв права, дорожній лист. Начебто все правильно, документи в ажурі. Передав їх Стефуракові, сів навпроти Волянюка, попросив:

— А тепер, Олександре Петровичу, розкажіть, де взяли алюміній?

Волянюк зсунув брови, гнівно блиснув очима на дільничного інспектора.

— Купив, — одповів не дуже впевнено. — Купив, бо хотів собі дах перекрити. Та передумав. А добру що, пропадати?

— І в кого ж купили?

— А так — привезли якісь люди. Питають, чи потрібно?.. Ось і купив…

— Отже, не знаєте, в кого?

— Не знаю.

Хаблак посміхнувся.

— Я на вашому місці був би відвертішим. Бо строк ви, Олександре Петровичу, вже заробили…

— За що?

— За спекуляцію листовим алюмінієм.

— Продав своє — хіба спекуляція?

— Давайте не гратися в схованки. По-перше, ви зараз у відпустці, дорожній лист підроблений, і машина не ваша. Згодні?

Волянюк, не відповідаючи, покліпав очима. А Хаблак вів далі:

— Усе це дуже легко встановити. Ми подзвонимо до автоінспекції, дізнаємось — чия машина, хто насправді їздить на ній і як вона потрапила до вас…

— Не треба… — мало не простогнав Волянюк.

— І я вважаю: не треба. Бо відмагання тільки збільшить вашу вину. Отже, чия машина?

— Гнатова. Гната Дуфанця.

— Де працює?

— У будівельному управлінні. В Коломиї.

— А чому ви, а не Дуфанець, привезли алюміній?

— По черзі ми. Він учора возив.

— Де зберігається алюмінієвий лист?

— У Гната в сараї.

— Адреса?

— Коломия, Трав’яна, сім.

— А звідки в нього?

— Так вагон же прийшов. Ми розвантажували й до Гната перевезли.

Хаблак подав Волянюкові фотографію Манжули.

— Знаєте його?

Шофер важко зітхнув.

— Знаю. Михайло Микитович Манжула. Ми з ним алюміній узимку возили.

— А тепер з ким?

Похитав головою.

— Тепер я з Дуфанцем у парі.

— А де взяв лист Дуфанець?

— Я не розпитував.

— Але ж вагон пригнав не Дуфанець?

— Певно, ні.

— Хто ж?

Волянюк лише знизав плечима.

— У Дуфанця попитайте.

— Попитаємо. А звідки вагон?

— Не знаю.

— Нікого ви не бачили, нічого не знаєте… Несолідно виходить, шановний. Ми з вами домовились, а ви знову в кущі…

Волянюк покрутив головою, наче намагався вивільнити шию з тугого коміра.

— Гадаєте, ті люди, що алюміній привозять, не криються? Вони й від нас криються. Моє діло теляче: привіз метал, свої три сотні одержав — і все. Мовчи й радій, що заробив.

— Так, заробили…

— Та заробив уже… — безнадійно махнув рукою. — Строк варобив, прошу я вас. Скільки?

— Я ж кажу: від вас залежить. З Манжулою як працювали?

— Так само. Алюміній вагоном у Коломию приходив, возили до Дуфанця та до мене в Косів, а далі вже покупців знаходили.

— І Манжула вам не казав, звідки метал?

— Не цікавився я. У цій справі чим менше знаєш, тим краще.

— Виходить, Манжула був головним?

— Казав: є ще якийсь Президент. Той усім заправляє.

— Президент? — Хаблак одразу збагнув, що це — прізвисько. — І де ж той Президент обертається? Адже не в Сполучених Штатах?

— Я так зрозумів — у Києві.

— Чому?

— Бо й Манжула з Києва.

— Сам казав?

— Не крився.

— А цей Президент зараз не в Коломиї?

— Все може бути.

Хаблак занетерпеливився: а якщо й справді зараз у Дуфанця спить, відпочиває після праці праведної, ніжиться в м’якій постелі, чекаючи, що Волянюк привезе йому три тисячі, сам Президент?..

Подумав трохи й показав шоферові фоторобот Бублика, привезений вчора Коренчуком.

— А з цим чоловіком випадково не зустрічалися? — запитав.

Волянюк потягнувся до фотографії жадібно й вдивлявся довго. Відклав з жалем і мовив, наче скаржився:

— Ні, не знаю і не зустрічав.

Поки, Хаблак допитував шофера, Стефурак устиг організувати понятих. У їхній присутності склали акт — машину з алюмінієвим листом відправили до Косова, і Хаблак запропонував Волянюкові:

— Хочете нам допомогти?

— То прошу вас, але чим можу? — догідливо посміхнувся.