Вирвані сторінки з автобіографії

* * *

«Хто не пам'ятає свого минулого, приречений пережити його знову», - сказав хтось із філософів, ніби виправдав моє заглиблення в Історію тієї частини України, яка й тепер залишається дуже і дуже незрозумілою для багатьох тих, хто не винен у своїх незнаннях про неї.

У цих книжках немає ОУН чи УПА в тому розумінні, яке нам останні роки нав'язують не дуже совісні політики, жонглюючи необдуманими словами, як... камінням. Каменем можна вибити вікно. Каменем можна просто поранити людину, але каменем можна і вбити.

У моїх книжках є ЛЮДИ. Багато людей, які жили в часи постійно змінної - як електричний струм - влади, коли діяли УПА - НКВД - МҐБ - «яструбки» - сексоти - провокатори - слабкі й сильні люди, негідники і порядні... І кожен із них керувався своїми - цивільними чи людськими - законами. І кожен із них - потепер!

– має свою Правду, над істинністю якої не завжди має відпару замислитися.

Я хочу своїми книжками лише сказати, що не варто кидати каміння у будь-кого, зокрема й у минуле. Поки не зрозумієш, що з ним - будь-ким (а цілком можливо, що й з нами, тобою) було. А навіть, коли розумієш, але не підтримуєш, - все одно не варто кидати каміння в людину. Треба просто чесно собі сказати: «Так, це було. Я про це не знав раніше. Або знав, але знав інакше. І я це, можливо, не до кінця розумію. Однак я в цьому не винен. І я зроблю все для того, щоб ТАКЕ більше не могло статися на моїй землі. Бо я - Людина знаюча і думаюча. І це - моя земля, навіть, якщо я народився десь-інде. Але тут я живу. Тут зостанеться мій прах. І тут мене продовжуватимуть мої діти і внуки. Тому на цій землі повинен панувати спокій, щоб мій прах, борони Боже, не став згодом торгом для недобросовісних політиків чи інших якихось безумців».

* * *

...Коли я занурююся Словом в історичне минуле, подеколи мені здається, що я ступаю мінним полем. І тоді я почуваю себе сапером. Тобто тим, хто намагається знешкодити суспільні небезпеки.Але як той, хто орудує Словом, я розумію, що навіть заміновані поля можна розміновувати безпечно. А це найкраще вдається митцям і художникам. Бо ще не було такого політика, який випередив би поета чи філософа. Не я цю тезу придумала, але я її дуже часто повторюю.

Але мені дуже зле, коли мінними полями нашої історії замість саперів ідуть шеренги грубих і безпардонних мінерів. Тих, хто не боїться ні совісті, ні Бога, збурюючи людей одне проти одного не задля самих людей чи якоїсь Великої Істини, а задля своїх корисливих цілей на дуже коротких дистанціях.

Понад усе я хочу перервати цю згубну традицію колотнеч, розколів, провокацій. І зробити це Словом, яке змушує Думати.

Я не втомлююся стверджувати, що це так просто - бути терпимим одне до одного, лагіднішим і добрішим.

Тим більше, коли знаєш, що життя коротке. Зокрема й для любові.

Як знаєш і те, що й любові мало на одне життя.

Хіба це не переконує кожного з нас, що треба чути один одного?! Навіть, якщо ступінь слуху і розуміння почутого у нас - неоднаковий.

Марія МАТІОС,

квітень 2010 p.,

Київ

РОЗТОКИ

«Раз заїхали ми високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія.

Кажуть, що зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би».

(Леся УКРАЇНКА у листі до О. КОБИЛЯНСЬКОЇ про своє перебування у Вижниці у Ганни МОСКВИ, 1901 року).

«Приїжджайте до нас навесні,

Коли піниться клекіт в потоках.

Як лунають весільні пісні,

Приїжджайте у наші Розтоки.

...Як згадаю - стишу кроки.

Ой, Розтоки, ой, Розтоки».

(Із розтіцької весільної пісні, слова - мої, написані 1976 року для шкільної агітбригади, що виступала на полонинських колгоспних фермах).

Уперше у велику історію я «втрапила» в неповних 9 років, у своєму селі Розтоки, ідучи зі школи. Просто на 488 сторінку втрапила. І «красуюся» там понині.

А що історія була не така, щоб велика - але Що занадто товста (сімсотсторінкова), а ще дуже з абрехана, - я зрозумію не так швидко, як у неї втраплю тоді, у свої дев'ять років.

Щоб вам легше орієнтуватися у часі, просторі та людях, я розкажу детальніше, де це і як це було.

Моя мама й потепер каже, що наш - Путильський - район (Чернівецької області) - «у дідька

за дверми». І туди завжди раніше посилали фахівців усіх рівнів, «як на каторгу» (бездоріжжя, віддаленість від обласного центру і т. д.). Зараз далеко не так, але багато в чому так само.

Село Розтоки до хрущовської адміністративної реформи належало до Вижницького - набагато цивілізованішого - району. У мене в метриці, до речі, так і записано: місце народження - Розтоки, Вижницького району. Зате у решті документів - уже район Путильський. Добре, що я не лаштуюся на пенсію. Бо певно, довелося би доводити, що ти - це ти. І це саме ті Розтоки. (Як свого часу моя мама доводила, що вона не Полярія, а таки Павліна. Полярією її зробили грамотні представники радянської влади 1944 року, після визволення «від Румунії», коли з голосу робили перепис місцевого населення. Ото й записали у своїх «таємних протоколах» чотирирічну Павліну Матіос Полярією. Про що мама довідалася, лише оформляючи документи на пенсію, через що могла мати велику катавасію, якби не обласний архів).

Мої чудові земляки і потепер усіма правдами-неправдами намагаються і лікуватися у Вижниці, й скуповуються там також. Наш теперішній райцентр Путила - Сторонець-Путилів до приходу радянської влади, або просто Сторонець за часів Юрія Федьковича. Історичну назву райцентрові не повертають, хоча в народі топонім Сторонець не витравила жодна влада. Так і говорять:

– Іване, куда ідете?

– Куда автобус буде. Або до Віжниці, або у Сторонець.

Отже, «Розтоки розташовані на правому березі річки Черемошу, за карпатським перевалом Німчичем, на шосейному шляху, що з'єднує Вижницю і Путилу, за 30 км від райцентру, за 15 км від залізничної станції Вижниця.

Назва походить від слова «розтоки», що означає місце розгалуження річки на окремі русла.

На лівому березі Черемошу знаходиться також село Розтоки (нині село Косівського району Івано-Франківської області).

В ряді письмових джерел нинішні Розтоки мають назву Тисова Рівня (тобто рівнина, на якій росли тисові дерева).

Найдавніша письмова згадка про село належить до 1501 року, коли було встановлено кордон між Польщею і Молдавією по Черемошу, а Розтоки на правому березі відійшли до Молдавського князівства».

Із книги «Історія міст і сіл УРСР у двадцяти шести томах. Чернівецька область». К., Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1969.
– с. 481. Голова головної редколегії - П. Тронько.

Отже, «ми» дуже старі - нам (Розтокам) 2011 року виповниться «гарантованих» 510 років.

Історію своєї родини я знаю до 1790 року. Отже, «нам» - Матіосам - також, дай Боже, кожному: 220 років.

Що з нами було до того, тоді й далі буде - розказує наука, документи, брехливі й совісні люди. Одне слово, розказують багато, а правду знає наперед - лише Бог.