Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
О, так, у нашій країні знають усе: хто де і в якому офшорі пчихав чи у яких «трусяках» засмагав на пляжі; у нас ті, що мають дбати про національну безпеку, дбають про те, щоб знати, що відбувається у родинних спальнях і про що говорять телефоном... Та що мені розказувати вам, що вміють у нас деякі особи подеколи без освіти і фаху, але із шаблями, вийнятими із піхов! А ось знайти у реєстрах держави людину хорошу... Однак, ми живемо в «свобідній» країні: хочеш комусь сказати «спасибі» - шукай сам.
Я зі шкільних років пам'ятаю пісню «кто ищет, тот всегда найдет». І вчила нас її Марія
Федосіївна Мазурик - моя перша вчителька, перше місце роботи якої - Розтоцька середня, школа Путильського району Чернівецької області.
У повній версії цієї книжки буде окремий розділ про людину, яка відіграла
Вісімнадцятирічну Марію Федосіївну Мазурик після закінчення педучилища (не знаю, якого) направили на роботу в гори. Ми були її першими учнями. І все, що у нас, її колишніх учнів, є хорошого і доброго - то її заслуга.
У липні ц. р. я нарешті відновила свої забуті знання, бо дізналася (чи може, й не знала), що моя перша вчителька народилася в селі Шукайвода Христинівського району Черкаської області. Працювала в Розтоках недовго - всього п'ять років. Наймала літню кухоньку у родині Леликів (усім їм земля пером!), а останній рік роботи в нашій школі їй виділили однокімнатну квартиру зі спільним входом у сільському будинку для молодих спеціалістів. Я багато чого забула, проте добре пам'ятаю, що прийшла до Марії Федосіївни в день її від'їзду з Розтоків, а вона сиділа у голих стінах своєї «однокімнатки», чи то сумна, чи ще якась така незвичайна, що в мене стиснулося серце. Вона дуже любила і дбала про своїх «гавриків» із піонерського загону імені Васі Шумського, вона вчила нас гарних українських пісень і гарних манер, палила з нами вогнища, грала з нами в «Зірницю» і «Вожатий-вожатий, подай піонера». Вона була неймовірно красива, молода, мала модну на той час зачіску - велику «ґулю» на маківці. Носила коротке пальто теракотового кольору. Мала м'яку черкаську вимову. І величезне терпіння застібувати і пришивати одірвані з наших пальтечок ґудзики, витирати зашмаркані носи, пильнувати за вчасним харчуванням. І ще багато-багато чого було у нашої першої вчительки такого, що я не можу забути дотепер.
Добрий смак до одягу і зовнішнього вигляду, дбайливий догляд за довгим волоссям, уважність до долі інших, зацікавленість мистецтвом і літературою і багато чого, привитого з дитинства, - це її рук робота. Тепер я дивуюся її неймовірному терпінню, коли Марія Федосіївна вчила мене писати. Якби існував конкурс найбільш непривабливого письма, іншими словами - конкурс некаліграфічності, - я безсумнівно посіла би перше місце а хоч і на просторах СНД.
У радянські часи у школі був такий предмет - каліграфія. А я від природи шульга - тобто «лівачка». Ви уявляєте цю гримучу суміш - каліграфічне письмо першокласниці-шульги, яка навідріз відмовляється брати чорнильну ручку у праву руку? Тоді «ліваки» не проходили під жодним приводом! За цим дуже суворо стежило райвно, контролювала дирекція школи, і ще бозна-хто стояв тоді над учителем, який повинен був привчити «першаків» до казарми. Марія Федосіївна мала до мене нелюдське терпіння! Вона нібито лінійкою чи указкою «шльопала» по пальцях, а другою рукою водила мою неслухняну праву руку рівненькими рядками зошита «в косу лінію». А мої сльози змішувалися з фіолетом чорнила, і я знову і знову, зціпивши зуби (чим не біг по снігу до йорданського корита?!), водила скрипучим пером, затиснутим пучкою правої руки, ламаючи свою природу «лівші».
...Якщо я нарешті знаю теперішнє місце проживання моєї першої вчительки, я обов'язково щось придумаю гарне для нашої зустрічі. Не лівою рукою. Але на цю хвилину знаю, що Марія Федосіївна Мазурик мешкає із родиною в селі Чабанка Уманського району Черкаської області. І знайшла мені її начальник управління внутрішньої політики Черкаської обласної державної адміністрації Елеонора Антонівна Левицька на моє приватне прохання до голови Черкаської обласної держадміністрації Сергія Борисовича Тулуба , за що їм обом моя щира людська вдячність. Елеонора Антонівна, з якою я спілкувалася лише телефоном, опісля всього сказала, що пошуки моєї першої вчительки припали на півріччя смерті її матері, також у минулому вчительки, і що з матір'ю Елеонори Антонівни була схожа ситуація, коли її колишні учні мало не через двадцять років розшукали її, а донька стала свідком тієї неймовірної зустрічі.
Марія Федосіївна Мазурик попрощалася з Розтоками 1972року. Мені її розшукали у липні 2010.
Як гарно, що у нас ще є люди, які мають терпіння, вміння і моральну відповідальність шукати людей не з примусу,
а з чиєїсь внутрішньої потреби.МОЯ ФАМІЛІЯ
«...поки Бог не скаже «добрийдень!»,
а люди - «до побачення...»
Якщо ви непричком (зненацька, раптово) потрапите на мою батьківщину - в село Розтоки на Буковині - й запитаєте, де живуть батьки Марії Матіос, вас усе село в один голос запитає - котрої?
Скільки на сьогодні в Розтоках моїх посестер - точно знають хіба що в сільраді. Бо Матіоси в Розтоках - що Шевченки на Черкащині.
Поки я була старшокласницею, на перших порах плутався навіть наш сільський поштар Гаврило Дарій , розносячи пошту по дворах, бо мені через день, окрім інших листів з усього Союзу, приходило 4-5 з армійськими штемпелями. Нерідко листи, адресовані мені, Гаврило віддавав якійсь іншій Марії Матіос. Майже завжди та, інша, здогадувалася чи «вираховувала» за змістом справжнього адресата і віддавала розпечатаний конверт мені чи моїй мамі.
МАЛЕНЬКИЙ ВІДСТУП ПО СУТІ:
У 70-ті роки була така мода - клуби інтернаціональної дружби у кожній школі. Звичайно, це була чітко продумана і добре вмонтована у
систему навчання і виховання ідеологічна мода. Отож, наш шкільний КІД, яким керувала вчителька української мови і літератури Панченсо Ірина Василівна, а його президентом була старшокласниця Таня Клим, листувався з КІДами усіх республік (!) Союзу. Згодом зав'язувалося індивідуальне листування учнів. Мені приходили листи з Прибалтики, Казахстану і Свердловської області. Приходили ще звідкись, але, мабуть, вони були менш цікавими, тому я їх не пам'ятаю. Пам'ятаю, що моя однокласниця Наталка Михайлюкпривезла з «Артеку», куди її нагородили путівкою за відмінне навчання, адресу Алми Алматовни Алматової -нашої ровесниці із Казахстану.
Я з Алматовою листувалася багато років. Навіть на перших порах університету. Знала всі пересування кочівних юрт її батьків, що випасали радгоспних коней на безмежних просторах казахського степу, уявляла запах і смак кумису, описаних Алмою так чітко і точно, ніби вона була технологом. Можливо, я їй так само смачно писала про свої гори. Це було дуже цікаво. Але найкращий для мене спогад - коли в одному з листів дівчинки Алми (що по-казахськи означає «яблуко») із Семипалатинської області було прохання написати російською транскрипцією слова «Червоної рути». Це був 1974рік. Івасюкова пісня, як писала Алма, у Казахстані «почти народная». І я великими буквами, переробляючи «і» на «и», «и» - на «ы», а «е» на «э», переписала слова «Чэрвонои руты» для кочової дівчинки Алми, в душі неймовірно пишаючись за нашупісню. Я тоді не знала, які несповідимі путі Господні в дорозі до людини.
Поштар Гаврило Дарій носив тоді й отих 4-5 листів із армійськими штемпелями. Намагався завжди віддати мені особисто в руки, хитрувато усміхаючись і подеколи кажучи: «Я мамі казати не буду». Учорашні учні, а сьогоднішні солдатики - мої земляки - писали з армійських частин усього тодішнього Союзу РСР. Географію й етнологію також можна було вивчати за тими листами. То була не любовна лірика (ну, може, за винятком одного-двох листів), а майже завжди - розповіді про добрі й не дуже добрі армійські «порядки», спосіб життя між ровесниками інших народів, про їхні звичаї і звички і т. д. З точки зору вивчення психології тодішньої молодої радянської людини цей епістолярій може служити гарним матеріалом для аналізу й узагальнень.
І я часто думаю, що то була не така вже й вада - наша молода наївність і щира віра бодай у щосьу середині 70-х років. Коли не можна було не те що вірити в Бога - згадувати про його існування. Коли ти у свої 16-17 був «сліпим», не був циніком, коли ти ще не знав, що у той самий час, коли ти у російській транскрипції пишеш українські пісні для казахської школярки, на світі вже є Стус і Дзюба, є тюрми, є репресовані й вимушені «неповерненці» у твій рідний Сірук і Розтоки. Ти не знав, що довкіл тебе є іншежиття. Не знав... Та нічого ти тоді не знав! Бо був молодий. Ти просто дуже добре вчився, засвоюючи багато всякого, у тому числі - зумисної брехні. І коли тобі потрохи, згодом, через багато років почали відкриватися безодні суспільних і людських жорстокостей, коли вони тебе придушать - примусять ДУМАТИ, ти з відчаю від несподіваного розчарування гортатимеш пожовтілі солдатські одкровення 70-х. І вони на тебе дихнуть чистотою. Наївністю. Делікатністю. Простотою. І таки - першою любов'ю.