Вийди і візьми

— Хочеш, я тобі щось покажу?

Жак відхилив хвіртку, як і передше, не замкнену, пропускаючи собаку вперед. Опинились углибині саду — в обіймах тієї тиші, в якій сюрчать цвіркуни і мовчать птахи. Раптом Кулька нагострює вуха, а вже наступної миті з гавкотом кидається до корча, все враз зіпсувавши. Не чекаючи, коли спалахне світло, притьмом покидають сад.

— Я хотів показати тобі їжаків.

Слухняно підібгавши хвіст, Кулька дивилася на чоловіка: «Я ж тільки хотіла побавитися».

— Побавитися, — буркає Жак. — У чужому саду не бавляться.

Лизнувши його долоню, Кулька заквапилася далі.

— Маєш рацію. Мусимо поспішати. Їдемо по малюка. Подивимося, що йому там нарибалилося. До риби ти як?

Тут і там з-над парканів звисало галуззя, спонукаючи Жака то пригинатися, то відхилятися. З одного подвір’я над самісінькою дорогою росла груша, її огрядні плоди глухо гепали на асфальт, поширюючи навколо виннуватий душок підгнилої м’якоті, над якою день у день роїлись оси. Жак спрагло впивався в перестиглу медвяність. Раптом Жак бачить пом’ятий карбованець. Банкнота розбуркує думку про морозиво — те, із салону, полите сиропом і притрушене тертим печивом.

— А ти, Кулько, взагалі знаєш, що таке морозиво? — запитує Жак, і йому здається — він майже упевнений, — що пес ствердно киває.

Матильда надає перевагу плодово-ягідному, що смаком нагадує заморожений кисіль.

— Люди, Кулько, мають різні вподобання. Я полюбляю вершкове, малюк — крем-брюле, а ти?

Найкраще морозиво в молочному барі, з десяток років як переселеному в нову будівлю у стилі, що його через черепичний дах на різьблених сволоках називають гуцульським. На вихідні до «Пінґвіна» стікається всеньке місто. Чекаючи, доки звільниться столик, Жак розглядає жовтодзьобого пінґвіна над входом, що вилискує біло-чорним оперенням: «Привіт, пінґвіне! Не бере тебе час, друзяко».

— Тобі теж, Кулько, перепаде, — запевняє Жак.

Він уже зараз купив би морозиво, якби не замкнені о цій порі магазини.

Що їх об’єднує? Син? Роки? Випадкова зустріч на зупинці, безглуздість якої наче підтверджує, що життя — серія випадковостей, які заступають одна одну в дедалі швидшому темпі. Вони з Жаком — невільники, прикуті ланцюгом до ґалери. Матильді пригадується пісенька її юності. Як небагато потрібно, аби почуватися щасливою. Ти лише усміхнися — і щастя оселиться на твоїх устах… Матильда дістає з підвісної шафки коробку, на якій намальовано польові квіти — маки й волошки. Сипле просмажені зернята у млинок — протягом лічених хвилин аромат кави заполоняє помешкання.

На відміну від югославських мештиків і модних сумочок, кава не продається по маленьких містечках, куди вони полюбляють навідуватися. У ті рідкісні миті, коли нікуди не квапиться, Матильда, відсунувши скло, бере з полиці латиноамериканський роман. Її книгозбірня налічує два і пів десятка давно перечитаних, до того ж по кілька разів, творів — колись задля неї час мовби уповільнював біг. Кожний роман мав свою пору — затяжний осінній дощ, літо після відпустки, коли до понеділка, в якому вони з Жаком виходили на роботу, залишалося три дні.

Оправлений у коричневий шкірзамінник з індіанським божком, що витанцьовує, заражаючи безтурботною жвавістю, латиноамериканський роман чудово доповнює Матильдину каву. Матильда розкриває книжку і робить ковток, переступаючи поріг, де світ набуває стерпності й приваби. Де її оточено увагою приставлених виконувати забаганки ґувернанток. Де будинок — двоповерхова садиба з пілястрами, відома як палац із русявим поні. Матильді остогидло місто з одними й тими самими спорудами, вулицями і парком, що нагадує зелену в’язницю, ласі на лукавство й пересуди товариства, театр, де все штучне й забріхане, а сарсуелу виконують фальшивими голосами. Їй осоружний син директора міського поштамту, який щонеділі пропонує їй руку та серце. Одного дня її, яка не бажає все життя клеїти марки на конверти, викрадає смаглявий син землевласника з Півдня. Під серпанком темряви вони мчать туди, де склепіння неба підпирають силуети скелястих гір.

Голоси знадвору вертають Матильду до дійсності. Не раз уночі її прокидають бійки, що спалахують за вікном, тоді як Жак спокійно сопе під боком. Пияки — їх двоє, а може, троє, сперечаються на дедалі пронизливіших тонах. Б’ється пляшка й розлягається зойк.

— Жаку?! — горлає Матильда в розчахнене навстіж вікно.

Запановує тиша. Лише індіанський божок продовжує танцювати.

4

— Знайомі місця, чи не так? — примовляє Жак, обмацуючи кишені, де нарешті все на своїх місцях. — З поверненням у наші з тобою пенати, Кулько!

Жак відмикає верхній замок, потім нижній. Його влаштував би й один, якби не слюсар, який утелющив йому два — вгорі та при самій землі, так що Жак лише поступово навчився відмикати гараж без вклякання, яке сторож сприймав за блюзнірство й сектантство.

Жак нахилився, й Кулька радісно лизнула щоку.

— Фу, — Жак відігнав собаку. — Знайшла час виціловуватися. Краще допомогла б.

Зсередини повіяло вогкуватою прохолодою. Позбавлений втіхи, бодай такої — з садком і родиною їжаків у ньому, Жак облаштував продухвину, де усамітнювався, не відгукуючись на зовнішній стук. На помальованій набіло стіні Жак намацує вмикач. Жовтувате жевриво освітлює приміщення, де по закутках заціпеніли павуки з тонкими довгими лапами. Жак торкається до павутини, і павук у ній починає трястися. Викотившись на майданчик, Жак зауважує на панелі червону крапку, що то з’являється, то зникає. Як замикає гаражні двері, автомобіль позаду починає котитися і впирається в стіну гаража, добудованого вже згодом біля самого заїзду. Жак озирається, але поблизу нікого немає, тільки над сторожевою халупою світить почеплений на дерев’яний стовп ліхтар.

— Ну що, надумала? — запитує Жак, викермовуючи на проїзд.

Обійшовши машину, Жак відчиняє двері:

— Застрибуй!

Кулька принюхується.

— Сміливіше! — підбадьорює Жак.

Інстинкт щось підказує Кульці, але шлях назад заблоковано. Жак тримає кермо. Удвох із псом вони сьогодні трохи сьорбнули.

У поаґатовілій від черешень кроні галасували діти, метушилися, обдзьобуючи з упалих ягід солодке м’ясо, кури. А як славно щебетали птахи у густому листі! Разом із матір’ю ліпили вареники, вичавлюючи кісточки, і темний сік тік по пальцях. У часи, коли не було ні цукру, ні молока, ні борошна, ні картоплі, росла, крислатіючи над подвір’ям, черешня — голодними зимами вони добували з її розтертих у ступі гілочок терпкуватий навар.

Матильда ловить себе на думці, що вони з Жаком мало розповідали одне одному про минуле. Їхнє життя — наче провалля, над яким ідуть — він по один бік, вона з іншого. Гнучкі стеблини герані з листям і квітами-кетягами звисають із шафи додолу, застуючи частину відсувного скла і світлину всередині. Відвівши зелений локон убік, Матильда бачить жінку, чоловіка, їхнього дворічного сина. Молоду жінку, яка дивиться зі світлини, та її, Матильду, час перетворив на затятих суперниць. Від усвідомлення, що між нею й тією іншою пролягло насправді не так багато, як видається, і навіть зовсім мало, хоча стільки всього змінилося, Матильда здригається; її погляд перемандровує на нього, щасливця, і суміш запитання та співчуття здіймається терпкою хвилею.

«Увага, — попереджує фотограф. — Дивіться сюди. Зараз звідси вилетить пташка».

Перед роздоріжжям Жак пригальмовує. Обабіч від головної дороги, куди виїжджає, перемикаючи передачу, здіймаються вирослі упродовж останнього десятиріччя багатоповерхівки, раптово обриваючись, відділені об’їзною дорогою від селянських осель — перебудованих, з нарощеними поверхами й опертими на колони балконами з балюстрадою. Віддаляючись, силуети багатоповерхівок якийсь час видніються у прикріплене над лобовим склом дзеркало заднього бачення.