Вийди і візьми

Жак тримається суцільної білої лінії, метр за метром вихоплюваної з темряви. Вже після перших дощів ями на дорогах знову оголюються. Покликана осушувати болота, меліорація виявилася безпорадною перед дощами, що з незапам’ятних часів уподобали цей обділений приємнішими ласками край. Нарешті дорога бере під гору і тягнеться рівною, майже без’ямною смугою.

Значно далі за вулицею низьких садиб розташовується аеропорт. Крізь смугу придорожних дерев блимають цятки, скеровуючи на посадку. На звільнених від дерев ділянках уздовж бетонного муру, за яким починається територія летовища, селяни випасають худобу. Переконане, що з появою авіасполучення вирвалося із власної провінційності у широкий світ, насправді й далі розташовувалося на його задвірках, нагадуючи про себе прийманням і відправлянням поодиноких літаків.

Скинувши газ, Жак намагається не проґавити написів, що сповіщають назви сілець. Фари вихоплюють із темряви невеличкий майданчик дороги попереду і частину узбіччя.

«Все-таки я не міг його вколошкати». Сутичка з приблудними псами постає перед ним так виразно, що Жак відчуває квасний запах власного блювотиння. «А Кулька молодець, не розгубилася».

— Молодець, Кулько. Без тебе…

Вриваючись знадвору в опущене віконце, трав’янистий запах прохолодного нічного повітря на мить перебиває їдкий душок. Жакові дивно, як спогад, нехай про близьку подію, може так виразно тхнути.

— Ну що, Кулько, — каже, не обертаючись.

Ця ніч зріднила їх, людину і пса. Якби один із його будиночків, Жак давно забрав би Кульку до себе. У хатинах, які будував, було все: вікна і двері, дах під червоною черепицею, гараж, пивниця, балкон, на якому сидить у кріслі-гойдалці, читаючи свої романи, Матильда. Подвір’я з лавою біля ґанку і сад із черешнею, від якої і йому перепала дещиця аґатових китиць.

Жакові пригадалася їхня остання подорож на Матильдину батьківщину. Матильда вирушила вперед, а він сидів, спершись підборіддям на обхоплені руками коліна. Дійшовши до обійстя, що на той час їй уже не належало, Матильда підбирала з землі ягоди. Жак так і не посмів тоді вторгнутися в її життя — те інше — своєю присутністю.

Сім’я на світлині, яку Матильда бере, відсунувши скло, проміниться щастям. «Усміхайтеся, — дириґує фотограф. — Ширше, ширше. Все життя буде що згадувати». Клацання, чорно-біла мить, коли були такими ще молодими. У неділю разом із ними відпочивав будильник. Прокинувшись, можна було солодко потягнутися і щойно неквапом поплентатися на кухню, стояти і, намащуючи бутерброди, вдихати аромат кави, що настоювалася в металевому кухлику.

Тієї неділі, зазирнувши до спальні, сонячний промінь лагідно доторкнувся розмлоєних спанням тіл. Якось у польському журналі Матильда побачила сім’ю, яка снідала на балконі. «Може…» — повела Матильда. «А бо що?» — Жак іще був геть сонний. «Яка чарівна погода», — сказала, відслонивши штори, Матильда. Жак розплющив око. «Як ти дивишся на те, щоб ми поснідали на балконі?» Подив, з яким Жак тепер глипав на Матильду, розсотував туманні клапті сонливості. «Ти жартуєш». — «Ні, я серйозно». — «Але хто снідає на балконі?» — «Тоді ми будемо першими». — «Нащо?» — «Просто так». Відчуваючи підтримку сонячного проміння, Матильда не мала наміру відступати. Балкон був не зовсім таким і тим паче далеким від того у польському журналі, де замість квітів, що тулились у прикріплених до залізного парапету саморобних ящиках, з великого горщика розростався рододендрон.

Наче в чарівній рукавичці, в їхній кухоньці, що не дотягла до шести квадратів, поміщалися газова плита, емальована мушля для миття посуду, креденс, з яким на той час вони ще не розпрощалися, хоча під стелею вже висіли нові шафки, кухонний стіл, стільці, зрештою, вони втрьох. На лутці стояла металева хлібниця з відсувними дверцятами і сковорода із загуслими залишками кулінарного жиру.

Матильда дивилася на виступ, яким був балкон із напнутими вгорі шнурівками для сушіння білизни. Пихкаючи крізь ранкову тишу недільного дня, Жак ледве втиснув крихітний кухонний стіл. Що вдієш — балкони будинків, з яких складалося місто, не призначалися для сніданків: там сушили білизну, виходили викурити папіросу — дешеву цигарку без фільтра, зберігали кавун, завеликий для низьких холодильників, депонували, накривши старою цератою, дрібний мотлох, що його, який заважав у приміщенні, несила була позбутися.

Їхній будинок побудували в середині шістдесятих, район однотипних п’ятиповерхівок, розділених облаштованими за одним зразком подвір’ями: уздовж будинку доріжка з відгалуженнями напроти під’їздів, липа, береза, клен… Лави, що їх навесні малювали поверх старої свіжою фарбою, тонули в розбуялій із часом зелені, яку ніхто не підстригав, а коли вона вже не давала проходу, перехожі відламували найзавадливіші галузки. Біля обсипаних дрібним біло-рожевим цвітом кущів роїлися, збираючи мед, бджоли; налиплий на острогах-щіточках пилок надавав їхнім лапкам жовтуватого забарвлення.

Вітерець перебирав листя, пробував куйовдити, бавлячись, кінчики волосся. Останнім часом Матильда зауважила, що її син почав класти у чай чотири і навіть п’ять ложок цукру. «Лише не подумай, що мені шкода», — непокоїлася. «Цукор — біла смерть», — підхопив Жак. «Колись зуби псувалися через брак вітамінів, тепер — від засилля солодощів». — «А вчитель казав, що організмові цукор потрібний». — «Потрібний, якщо до міри». — «Може, ваш учитель сам полюбляє цукор». — «Це котрий?» — «З математики. Він каже, Лутківський їсть багато цукру, тому так добре розв’язує задачі». — «У Лутківського батько математик». — «Ти теж математик». — «Твій батько не зовсім математик». — «Ти хотіла сказати, не такий добрий математик, як старий Лутківський? У них дід ходив в академіках». — «То й що?» — «А чи знаєш ти, що в Азії чай п’ють без цукру?» — «Ми не в Азії». — «Чай і без цукру духмяний». — «В Азії просто немає цукру». — «А це ти звідки узяв?» — «Ти теж солодиш». — «Трошки». — «А я хочу стільки». — «Он мама взагалі не цукрує». — «Мама п’є каву, а мені ви забороняєте». — «От я кави не п’ю й нічого». — «Я — не ти». — «Тобі ще не можна». — «Мені нічого не можна. Ви вмієте тільки забороняти».

Чуючи, як син спустошує серед ночі холодильник, Матильда непокоїлася. Іноді їй здавалося, що й сама гладшає, одначе страхи за фігуру були безпідставним перебільшенням — від юшки у фабричній їдальні так само годі розповзтися, як і від автобусної, а віднедавна тролейбусної тисняви.

«Що там із математикою?» — «Я гадав, що ми вже закінчили про математику. І взагалі, сьогодні неділя». — «От я докладав зусиль…» — розводився Жак, пропускаючи повз вуха малюковий протест. «А мені не подобається». — «Дарма ти так, з математикою варто приятелювати». — «От і приятелюй собі». — «Я хотів би, щоби ти також приятелював». — «А я не хочу». — «Це ж лише початки, у математиці все найцікавіше попереду». — «А в мене позаду». — «Як то?» — «Навчальний рік закінчується». — «Так, за два тижні».

Що було б, якби всі снідали на балконах, — від такої думки місто в Матильдиній уяві, що його близькість гір, затяжні дощі й густі тумани тримали в стані незатишної дрімоти, яку не спромагалося розвіяти й сонце найспекотнішого літа, раптом ожило. Матильда підвела погляд: якби не білизна на мотузках сусіднього будинку, можна було би подумати, що життя давно покинуло його облущені стіни.

З листя несміливо виглядали крихітні їжачки каштанів. Коли вони проминали перукарню, де на плакатах красувалися моделі з модними зачісками, Матильда мимовільно підбила рукою волосся. Раптом їй спало на гадку, що вона могла би зробити зачіску. Як вони на це дивляться? Зазвичай вони користувалися послугами своєї перукарні, де на стіні був графік зі списком мешканців району. У тій змішаній перукарні жіночий і чоловічий зали розокремлювалися перегородою, а на вході висів перелік шаблонних стрижок і прейскурант. За дерев’яною обшивою домонтарювали таргани, вистромлюючи довгі вусики, а то й нахабно швендяючи вздовж умивальника, не боячись ні прибиральниці, ні санепідемстанції.

Матильда зайшла досередини — кілька жінок сиділи, чекаючи, коли їх обслужать. Зайнявши вільне місце, спостерігала, як жінкам укладають зачіски. Жак із сином уже чекали. «Ну ж бо!» — підштовхнув Жак, і з-за синової спини з’явився букетик жовтогарячих квітів. Матильда відчула необорне бажання затримати щасливу мить. Того дня вони повернулись додому, коли сонце, майже таке саме жовтогаряче, як пелюстки подарованих Матильді квітів, сідало над п’ятиповерхівками.

Попереду Жак бачить увімкнену блимавку, вогники фар і ліхтарів, автомобілі й людей, які метушаться серед шляху, і, хоча рухається на дозволеній швидкості, інстинктивно скидає газ. Ніяковість перед законом та його виконавцями, прибираючи потворної запопадливості, виштовхує Жака з салону автомобіля. Вислизнувши з портмоне, водійські права падають на асфальт.

— Самі?

Зазирнувши в салон, інспектор гидливо кривиться.

— Сам, — потверджує Жак.

— І куди о такій порі?

— Та я тут поруч, — Жак махає рукою.

— В село?

— Ні.

— На рибалку?

— Так.

Жак хоче запитати: «А як Ви вгадали?», одначе співрозмовник його випереджує:

— Спінінґ?

Жакові ніяково, що може отак собі сісти і покотитися.

— Вудочка, — відказує обережно.

— Спінінґом зручніше маневрувати.

— Я скромно. Тут водойми невеликі, — Жак затинається.