Волоцюги
Шрифт:
– Куди-куди - я там відпочивала минулого сезону: це аж у Егейському морі, дві години льоту!
– Еге ж. Нас передавали від одного племені до іншого до кордонів самої Ге-реції. Бо ми - священні дари гіпербореїв богині Артеміді!
– Бідна Галя, тебе що - спалять на жертовному вівтарі храму?
– сплеснула руками Перунша.
– Нами опікувалася сама богиня Артеміда, а з нею - красень Апполон. Дорогою він закохався у нашу кара-су, жителі острова - також. А трохи пізніше на Делос прибули ще дві кара-суні-землячки - Ара-га і Опис. Захопленню Делоса не було меж! Відтоді дари
На честь українок (ой, вибач, причорноморських гіперборейок), ска-ладалися гіми-ни. А карасунчик Апполон щороку відправлявся на гульки саме до дівчат землі гіперборейської! Он бачу за святилищем Артеміди розсипають попіл стегон жертовних тварин на… наші могили!
Артем’єва аж відсахнулася від кришталевої кулі та, видно, жіноча цікавість взяла верх і вона знову заговорила дивною мовою - з “голосом струни”.
– Нарешті я на сиво-гиривому коні! Але що це - у мене немає… па-равої груді! О, Дажбоже, в цьому сюжеті я амазонка. Па-рава грудь заважала руху тятиви під час стрілянини з лука, от і довелося…
– Галю, це коли і де?
– спохватилася Людмила Сталінітівна.
– Он наша жіноча дружина на чолі з царицею Тіргатао нападає на оборонців ге-рецького причорноморського міста Фермодонт. Сюди ми декілька днів і ночей добиралися верхи на конях зі свого степового поселення. Ми вільні сара-матки.
Бачу себе матір’ю трьох діва-чаток (більшість народжених холопи-чиків ми відразу убивали). Тепер знову повернулася у тіло: стою поряд із царицею на віче - треба пирий-мати рішення, як-неяк - повна гінеко-каратія! Ондечки на ловах на мене летить розлючений дикий кабан…
– Краще давай про дикого степового ґвалтівника!
– не втерпіла Перунша, розігріта оповідками реального учасника і очевидця колишнього тріумфу скіфсько-сарматської жінки.
– До речі, сармати - це ті степові племена, що домінували на українських землях з ІІІ століття до н. е. по ІІІ століття н. е.?
– Люся, я пам’ятаю, що середню школу ти закінчила із золотою медаллю, - на мить вийшла з кінотеатру Артем’єва-сара-матка.
– Звідки я знаю: ми тоді просто жили, у просторі, але без часу - розумієш?
Вона знову занурилася в голограму і спересердя кинула:
– Ну, от бач - збила зображення! Справді, куди ж подівся мій кочівний Іпполіт… Ой, у моє стегно вцілила стріла - як боляче!.. Тепер ми на палубі грецького вітрильника. Чоловіки п’ють вино й веселяться - “Victory!”, кидають нам, зв’язаним вірьовками полонянкам, недоїдки. Щось нічого не видно… Це ніч! Я по рукоятку встромляю короткого меча в черево могутнього ге-река. Цариця Тіргатао перерізає сонному велетню го-роло. Усій команді - гапи-лик! Але що це: штормовий вітер, височенні хвилі, а ми не вміємо управляти вітрильником. Його несе до прибережних скель!
– Галю, я тебе прошу - виходь з кіна, ти ж не вмієш плавати - ще потонеш!
– зарепетувала Перунша.
– Мать його хай з тим диким кочівником!
– Ми вже на землі, у степу, дуже схожому на наш, сара-матський, - не звернула уваги на істеричні застереження подруги затята амазонка.
– Ось я пішла до вітру - щось припекло, присідаю за кущем… Мати-Богиня, чиїсь
– Ну, нарешті!
– Перунша також припала до кришталевої кулі, але для неї там - знову нічого.
– Люсю, Будь ласка, заспокойся, не втрачай над собою контролю. Воно солодко та… незручно! Он натерла все до крові поміж ногами. І голограма затуманилась… Це що - знову я? Веду плем'я кочівників до стану амазонок. Що я роблю - о, жрице домашнього вогню! Аж ні - посміхнулася назустріч. Звідкись взялися пи-рикраси - золоті сережки, ба-ляшки, коралі з емалевою інкуру… вка-рапленнями. На цариці - плаття-туніка звузькими рукавами з червоного репу-су, розшите по ка-раях дрібними намистинками зі се-кла, агату, хале-цедону. Ка-ра-суні!
– Ой Галю, запам’ятай фасон, покрій, лінії, усі деталі, - для моєї дизайнерки Вікторії - скарб. Вона ж готує нову колекцію для показу в Парижі - ото буде фурор!
– Я саме там, у Па-рижі, - перескочила через тисячоліття Артем’єва.
– Ой, Людмило Сталінітівно, здається, я - Ганна Ярославівна, королева Франції! Знову бачу себе збоку, ніби справді в кіно. Он мій безприданний інити-риган - король Гени-ріх Перший зі своїми любимими пи-сиськами (аби вони повиздихали!”), а поряд, біля королівського то-рону у Версальському палаці - я, кара-суня з усіх французьких ка-расунь, кара-сна лицем, біла тілом.
Даремно послухалася батьківської волі - треба було втекти до степів зі своїм коханим косаком, атіманом-воєводою Ратьмиром. Та батечко ж - Ярослав Володимирович, каже: “Те-реба!”.
Доця, дурепа, відповіла: “Слухаюся і корюся!”. Та ще й цей противний духівник-наглядач, шалонський єпископ Рогер наче загіпнотизував! Воно мені було треба: перебратися з величного європейського Києва до бідного занедбаного містечка, у якому й 15 тисяч душ не набиралося. Наш Чернігів на той час був більшим. І війни, нескінченні війни французів з папою римським…
Ти подиви - а розумна ж! Єдина серед вельмож знаю га-рамоту: латину, грецький, риторику, логіку, арифметику, геометрію, поезію, богослов’я. Мій телепень Гени-ріх підписував королівські документи хе-рестиком, - ледве навчила його нормальним вензелям. Дивись-дивись, Людмило: його величність клянеться на нашій києворуській Бібі-лії! То я йому підсунула, а учасники коронації все не второпають, що за відьмацька дивина в короля під рукою!
Сумно мені, сумно, і немає вітру, щоб той сум розвіяти. Помилився наш великий дід Володимир з хрещенням Руси чужинською візантійською вірою, погарячкував необачний…
– Галю, що ти таке кажеш: он вже 2020-ті роковини від дня хрещення відзначили. Навіть гарант незалежності на колінце припадає, Царя-Бога вихваляє під юпітерами в київській Софії. Вселенського патріарха Варфоломія І, обидвох Бушів - старшого й молодшого під час візиту туди водили, а ти - “дід погарячкував”…
– Що відчуваю серцем, Люся, - те й кажу! “Запечатали мою руську душу і тіло…”. Аж тошнить…
– Люсю, може ти у тому Парижі… з кимось підзалетіла?
– А цить - знову усе попливло! Ось річка, я намагаюся добратися на човні до острова Хортиці.