Волоцюги

Перун, господиня цього закладу і свідок вашої невдалої пригоди на мосту.

Антон спробував було підвестися назустріч, та не дала підвішена гіпсова нога.

–  Сподіваюся, тут створені всі умови для швидкого одужання, - Сталінітівна задоволено, ніби вперше, оглядала “свою” мінімум тризіркову палату.
– Як самопочуття, як нога?

–  Та дякувати Богу й вашим лікарям…

–  Дякувати будете тоді, коли вийдете звідси на своїх, - посміхнулася пані Людмила.
– Що ж до до інших обставин аварії - мої помічники владнали всі формальності. Авто - у нашому гаражі, навіть із сільськими гостинцями в багажнику. Запашний розповідав: дивним чином усе збереглося.

Протокол ДАІ…

–  Було б краще, пані Людмило, звичайно, і цю справу якось уладнати, - порушник правил дорожнього руху почав м’ятися під поглядом Медузи Горгони (оце так метаморфоза - ще трохи й закам’янію!).
– Зрозуміло, за умови, коли ваша сторона не проти… Не люблю цієї тяганини… Готовий відшкодувати… І за авто, і за турботи клініки, репродуктивної. Взагалі дуже вдячний…

–  Запашний також дав маху - можна ж було пропустити чи об’їхати, - директриса ніби й не помічала його мимрення.
– Добре!

Антон чекав, що час формальних відвідин хворого нарешті сплив, ще раз гречно подякував за “розуміння і ногу”, однак господиня, вже прямуючи до дверей палати, зупинилася на півдорозі.

–  Антоне Омеляновичу, а я пам’ятаю ваші статті ще з 90-х, якщо не помиляюсь - в економічній газеті “Діло”. На них багато хто з новачків-підприємців вчився. Ото були цікаві часи… Ну, про це - якось іншим разом…

За Перуншою не встигли зачинитися двері, - до палати зі шваброю шаснула старша медсестра.

–  Що ж ви цілими днями у стелю дивитеся, - а головного й не побачили?

–  Тамаро, є така сільська прикмета: не чіпати хатніх павуків…

–  Людмила Сталінітівна також наказала: не вбивати, вона у нас така акуратистка! Та якось того паразита треба дістати - премію втратимо!

Врешті павучок помандрував і, схоже, без травм, за вікно, у розморене серпневе літо.

–  Операція закінчена, недоліки усунуті!
– Антон, як міг, затримував Тамару, що заходилася прискіпливо досліджувати кожну шпаринку палати.
– Сподіваюся, екстрадиція павучків і складання ноги - це не основні турботи клініки репродуктивної медицини?..

Яскравому представникові української політжурналістики конче бракувало інформації з лігвища Медузи Горгони, - раптом ще раз нагряне.

Але ж не запитувати в лоб: як тут, мовляв, успіхи в бізнесі? Зачепитися б за щось простіше, проте на близьку Тамарі “медичну тему”, потім…

–  Щось я сьогодні притомилася - голова геть розвалюється!
– Лускунчик сама захлопнула мишоловку.

–  Скільки себе, сільського, пам’ятаю, - підхопив “близьке” підступний журналіст, - наші радгоспні жінки також поголовно страждали на головний біль - мігрень. Тільки-но зустрінуться на вулиці, першим ділом - ой, боженьку, голова розвалюється, аж в очах темніє: “чи не позичите анальгіну!”… І далі видав:

–  Недавно прочитав у досить поважному медичному виданні: найпевніше мігрень переслідує жінок, які не звідують, е-е, оргазму. Мовлять, у такому разі в жіночому організмі порушується гормональний баланс, високий тиск крові, мало якихось бета-ліпотрофінів, ендорфінів, естрогенів… “Так, і що ж далі, як його вирулити на пряму дорогу?”.

Старша медсестра лише втомлено осяйнула ввічливо-грайливою посмішкою і за хвилину принесла до палати якийсь ротапринтний фоліант.

–  Антоне, оскільки тебе так цікавить “серйозна” медицина і, зокрема, екстракорпоральне запліднення, - читай ось, для службового користування… А мені справді треба прийняти… анальгін! “Тамаро-Лускунчику, де ж я був раніше”.

Буквально через півгодини Веремій вже володів темою. Усе, виявляється, просто. Коли наші спринтери-живчики не можуть здолати фалопієву трубу чи ще щось там - ну, через усілякі жіночі болячки, яйцеклітину запліднюють напряму, - шприцем (шприцьом, шпринцем - тьху ти!).

Гірше, коли жіночий організм узагалі не спроможний видати на-гора здорову яйцеклітину. Тоді замість неї туди вживлюють донорську, забрану переважно від більш молодшої реципієнтки (о, жах!). Знову кап нашого - і в дамках!

Якщо коротко, оцим “туди-сюди” переважно й опікувалася клініка Перунші. Репродукція! Екстракорпоральне запліднення! Звичайно, складні дослідження, лікування, підвищення “гор мо нального фону”, підбір і консервування підходящих яйцеклітин та їх носіїв, точніше носійок, - ціла наука!

Щодо останнього - у газетяра виникало найбільше запитань. Це ж стільки треба жінок-донорів, і то - лише заміжніх, обов’язково з дітьми, - он усі поверхи лікарні забиті пацієнтками! Вони що, здають яйцеклітини щомісяця, як звичайну кров? Вартість однієї ходки - сотні доларів, - непоганий заробіток! Приїжджають іноземки - певно, у нас дешевше? А наші туди їздять? І що - донорська яйцеклітина може жити деякий час автономно, у контейнері?

Матінко рідна, які можливості відкриває сучасна наука! Це ж можна увесь світ змінити - за етносом, ментальністю, генною енергетикою!

Слабкі народи перетворити в сильні, некрасиві - у прекрасні, чорних - на білих і, навпаки, додати, відняти, поділити, перемножити… Головне - налагодити конвеєр і задати алгоритм! І все це - не відходячи від каси клініки дизельної принцеси…

Незабаром у багеті палатного вікна запалахкотів повний Місяць. Узяти б його отак і повісити на стіну - у склопакеті фірми “Веко”.

–  А чого це воно тут висить!?
– обурилась би Перунша.
– Негайно зняти!

* * *

Прикро, проте за своє життя йому так і не вистачило мужності бодай одного разу вичавити з себе рішуче спартанське “ні!”. Ні собі, ні іншим.

Коню, бувало, ясно: не треба спішити з походами під вінець, не можна приставати до явно сумнівних проектів, не варто безоглядно відгукуватися на “дуже дивні” прохання, хай навіть зі сльозами на очах… А він - як ті поневолені перси, що не спроможні були відмовити через свою рабську природу. Особливо паралізувала простягнута рука - замурзана дитяча, тремтлива алкогольна, лов - ка циганська…

Містика! Якось забув переключити клавіатуру комп’ютера, набрав ніби-то рідне кирилично-українське “ні”, а на екрані висвітилося латинкою “ys”, майже “yes”, майже “так”…

От і зараз противилося усе нутро, а в голові солодко лоскотали знайомі варіації на тему “А чом би й ні!”. Чому справді не пристати на пропозицію Людмили Сталінітівни - і через тиждень-два з честю виконати особливу місію. Нога майже в порядку - он зранку вкотре осилював вже на своїх палату й коридори клініки. Ізраїль, куди треба було летіти, - цікава країна, винятково багата своєю біблійною історією, друзяками, його “ахабським” молодечим спогадом. Та й гріх не віддячити Перунші - воно їй треба було стільки вовтузитися з якимось випадковим подорожником.