Вовчиха

– Тихо!
– крикнув рішучим голосом.- Уже мені того галасу за-ба-га-то, забагато! Зараз мені до хати!

І, завертаючись до хати, потягнув їх за собою. Зоя полетіла поперед нього.

– Ой пане господарю ти мій, що більше спиш, як лежиш, ще й ти обзиваєшся?
– крикнула.- Замість стати за мене і спитати, де міх кукурудзи, ти підсуваєш мені палицю? Га?

Вона скочила вперед нього й підняла п’ястук. Юзько відсунув її і станув між нею й батьком.

– Як ви нам скажете, чого до міста ходили, чого вбралися зверху в дрантя, а наспід узяли добру одежу, то я вам скажу, хто взяв ваш міх.

– Ая, ая, чого ні з сього ні з того в місто ходила,- заговорив Павло з-за плечей Юзька,- бо по масть могла й Санда відбігти.

– І я, мамо,- докинув Юзько, вдарившися п’ястуком у груди,- і я!

– Пішла, висиділася газдиня та й вернула з порожніми руками. Де закупна твої за те, що взяла з собою? Гм?

Павло підніс гудзувату палицю з-за плечей сина рівно вгору й опустив її. Він не любив сварки, Тепер він був змучений і голодний... І Юзько, той Юзько, котрого всі чогось найбільше любили, ліпше говорив за нього, та й... от уже й Микола вернувся в хату, хай вони з мамою борються. Він до тієї шкоди з міхом із кукурудзою якось не мав гострого серця, не лютився нею. Чи одне було, перебулося й минуло?..

– Я покажу, що купила за те, що взяла з собою,- кричала люто Зоя до чоловіка.- Я покажу, гада­єш, ні?

І, погнавшись у другу, так звану велику кімнату, вернула за хвилин кілька назад. Приступила до сто­ла й вибрала з фартуха закупки, складаючи їх з гримотом за порядком.

– Тут плящинка рому для тата, тут одна булка, тут друга булка, нехай йому вийде на здоров’я... а тут батистова хусточка на голову для Санди, бо вона в мене одиначка, ось по краях як стежкою, з гратка­ми, як її носить і органістиха з Б., а тут пачка, одна для Миколи, а друга для тебе, лайдаку, що серце моє підточуєш і фальшивий, як Юда... а тут... тут... зелена масть.

Юзько звернувся до брата:

– Ади, Миколо, мама нам по пачці купила в Ч., бо тут їх не можна дістати!.. Видиш, мой?

І він підніс Миколі одну пачку високо під ніс.

– Понюхай, мой, бо то чернівецька! Та нічого. Ліп­ше щось, як нічого.

І, засуваючи за широку свою парубоцьку барвну крайку, впхав її так глибоко, що спідсподу випала раптом якась друга. Він схилився і швидко сховав її за пазуху. Перед Зоїними очима се не заховалось, але вона вже мовчала. Юзько, котрого вона найбільше лю­била, був її найбільшим хатнім ворогом.

Про пропалий міх із кукурудзою перестали говори­ти. Газда Павло надармо силувався затвердлими від праці, неповоротними пальцями вибрати затківочку з плящини рому, що, мовби небесне об’явлення згоди й любові, опинилася в саму відповідну хвилю на столі між двома білими крамничними булками й усміхалася до нього.

Санда стояла мовчки й водила по всіх очима. Вона знала, що «знала і що гадала». Та одне було правда. Нащо було мамі бігти «на гвалт» до міста Ч. Вона, Санда, могла дістати ближче і в містечку С. зеленої масті. Могла, йдучи по неї, здибатися з Савкою, пару слів із ним поговорити, а так - мама все і всюди бо­роздить і її, Санди, не питає: «Як тобі, доню, в серці?» Мама тверда, як камінь, не вломиш, не впросиш. Та побачим... Савка хоч не говорить із нею часто, праця все їх обоїх займає, як у залізі сковує... але... але до зими далеко... Савка не уступає з її пам’яті. Мати не хотіла його для неї. Вона се сьогодні завважила. Ма­ти хотіла для неї лише такого, що мав землю. А Сав­ка був тільки добрий кушнір, і, хоч як люди давали йому роботу і славили його за неї, для неї він був нічим. І ще одне. Та й перший челядник коваля, що так само був їй милий, і так само був добрий робіт­ник і їй прихильний - за ним усі сільські дівчата оглядалися, він був співак на все село (не поминаючи й Юзька),- але для її мами був также нічим. «Шкара­лупи» - називала і його, і Савку. Такі, як один, так другий, потребували маєтку й жінки, що мусила б умі­ти читати й писати, а не лише підписуватись. Коли б вона, Санда, вийшла за того або за другого, він би маєток задержав, а її «нагнав би» назад мамі додому. А таких зятів вона не хоче знати. Те, що має Санді світ «зав’язати», ще надійде. Вона ще не двадцятилітня, а по двадцятьох вона, Санда, що - не віддасть­ся? Го-го! Вона зятя з полем хоче, з полем таким, щоб давало стільки, щоб воно й «кожухи», й «ковалів» оплачувало, і «злодіїв» годувало й... «на боже» не забу­вало. От чого вона хоче. А Санда, що вона знає?

* * *

Пляшку з ромом одіткали, попили за порядком, не вийнявши й самої Зої, та й помовкли. Зоя, придивившися на всі боки пляшечці, чи багато відпито й на скільки разів могло Павлові стати ліків, заховала її у скриню, Юзько вийшов із хати, Микольцьо набив люльку, а наймолодший Янко подався до худоби й коней.

По вечері, котру Санда подала незабавки, пішов Микольцьо в село. Там проживала одна вбога родина, де були дві доньки... Старша Ганя, як її звали, й мо­лодша - Єленка. До старшої Ганни Микольця вже давно тягнуло. Вона й до нього горнулася. Гарна бу­ла та Ганна. Висока, струнка ростом, вона майже пе­реганяла його, мала великі карі очі, що з-під рівних темних брів, котрі звивались низенько над ними, дивились аж у саму душу. «Добром дивилася вона на кожного»,- говорила про неї сільська молодіж, і ніхто з дівчат у танці не гуляв стільки, що вона. Тут одгуляє вона з одним, а там уже перебирає її другий. Аркана, наприклад, жодна не гуляла так гарно, як вона. Другі дівчата підкидають собою, мов у трясці, а вона мете­ликом хитається проти хлопців, танцюючи його, дарма що ростом висока.

На неї-то впало око Микольця. З нею найрадше гуляв він і розбалакував. Але се не часто траплялося йому. Частіше стояв він ізбоку і придивлявся, як гу­ляли з нею інші. Через батьків, а найбільше через ма­тір, їх усіх трьох братів називали «поляками». А які-то з них були «поляки», коли вони й до церкви заходили, і всі свята святкували православні, й по-українськи говорили, й ноші іншої не знали, як українську. Ех! Скільки разів давались узнаки їм ті «поляки». Було яке весілля в селі в кого, збиралося парубоцтво відсвяткува­ти його, роблено приготування до всього, збиралися музики, то все потайки відбувалася нарада, котрого б то сим разом з «трьох Жмутів» набити, щоб не пхали­ся між них і не закручували дівчатам голови. «Нехай межи поляків ідуть і там собі польських багачок шу­кають, а не між нашими»,- казали. З року на рік по­вторювалося те саме... І хоч би як чесно і спокійно по­водилися, хоч як би їх убрання, українські сорочки бу­ли білі й гарно бережком на комірі, по рукавах та по полах широкими білими цирками пооздоблювані - вони все вважалися тут мов паріями й викликували несмак і невдоволення серед молодого, нежонатого громадянства. Між дівчатами велося навпаки. Хоч і знали вони, що парубоцтво по весіллях не було трьом Жмутам прихиль­не, їм все-таки підхлібляло, коли котрий із «трьох» брав їх у танець. Особливо Юзько. Він нікого й нічого не боявся. Сунув, де сунулися другі, брав, що брали другі, хоч потайки діставав не одного штовханця, що аж ребра через тиждень синіли,- він ішов. Тут усмі­хавсь усміхом, що ти б серце дав за нього, а там усміхався солодко й заразом немов ніж садив тим смі­хом в душу - нічого з ним не вдієш. Се Юзько був, Юзько; а великого зла він «по правді» нікому не робив. Буйне православне парубоцтво вміло се так уладити, що як не сильніше, то бодай по п’ястукові мусило ко­мусь із «поляків» дістатися. Поза тим наставав між ними мир, начеб нічого не було. Коли, було, стрічалися, здоровкались, і в роботі тут і там були помічні одні од­ним, і де б і не йшло про громадські справи, все йшли як один муж. Лише по весіллях не було вступу Жмутам, і женячка з красними багатими дівчатами їм не вдава­лась. Туди Жмутам був вступ заборонений.

* * *

Одного вечора, може, шість тижнів по тім, як Зоя вернулася з Ч., де вкладала потайки перед чоловіком і дітьми зложені гроші в щадничий банок, увійшов Микола в хату. Було по найважнішій роботі. Збіжжя було звезене все з поля, скирта, хоч і невелика, була зразково складена, стодола повна, набита, замкнена, округ хати було чисто повимітувано, і хто б не вступив був на подвір’я Жмутів, мусив на перший погляд при­знати, що тут жили несогірші газди.

Стіни хати біліли сього ясного вечора ще більше, місяць горів у своїм жарі вповні, а вечірнє небо, цят­коване зорями, манило своїм супокоєм зір до себе, й якийсь неначе божий мир панував повсюди.

Як сказано, у Жмутів і майже в усіх їх сусідів бу­ла праця покінчена, і чорні руки, що від сірого ранку до ночі були в руху, заживали трохи спокою, щоб за короткий час забратися знов до дальшої чергової праці.

У хаті донька господарів засвітила світло. Мати Зоя зашивала міхи, бо за тижнів кілька мали моло­тити збіжжя на новий хліб, а на лавиці під піччю, згор­бившись, сидів Павло. Не промовляючи до нікого сло­ва, пакав із люльки. Він спочивав. Під білою стелею, над ясною невеличкою лампою, дзижчала роями зібра­на мушня і густими гуртками зсідалася округ тієї яс­ності.

– Добрий вечір!
– сказав Микола, входячи в хату, і кинув стомленими руками капелюх на лаву.

– Добрий вечір,- відповів батько й поглянув на си­на.- Був у селі?

– Був, тату, та через те і приходжу до вас, а то був би пішов на ніч з кіньми. Дощу не буде, ніч ясна, нехай би попаслися до рана, думав я, а рано завтра й так неділя, було б доволі часу виспатись. Дле я хочу вам щось сказати. Аби-сьте знали, тату, і ви, ма­мо: я посватав Ганну Марчукову. Вона мені до вподоби. Її родичі мене також приймають, вона сама мене хоче. Її старі дають півхати до мешкання, заки ми собі покладемо свою, телицю і двоє поросят. Восени ми хочемо побиратися. Я б хотів ваше слово почути й хо­тів би, аби ви мені, тату, щось з землі відділили. Я до­ста вкладав своєї праці в неї.

Микола замовк.

У хаті запанувала тишина.

Мати шила, впихала й витягала довгу голку з міш­ка вперед себе й не обзивалася, мов син говорив до порожнечі. Батько пакав далі люльку, а Санда стояла коло печі, де тліло ще пару вугликів, спершись лівою рукою до припічка, а правою до пояса, й дивилася по­ширеними очима на брата. Їй стало страшно за брата. Мама, що досі мовчала, тепер устала.

– Ту козачку, Миколо?
– спитала.

– Яку козачку, мамо?

– Та ту, ту, Ганну, ту драбину, що як уходить у хату, голову схиляє, щоби сволока над собою не здіймила головою. Я її козачкою називаю, її родичі стар­ці. Ти «поляк», можеш багачку взяти, ти не простий хам. Я не годжуся на те, що ти хочеш. А поля також не дам.