Вовчиха

Миколі вдарила кров до голови.

– Не дасте, мамо?

– Як на твоїм настанеш, не дам... А без мене та­то також не дасть.

– А без мене собі не задержите всього, мамо...- процідив нараз крізь зуби з притиском Микола, побілів­ши, як смерть.- Я в що вкладав свою працю, відколи ви мене лише до роботи заставляли, від хлоп’ячих літ? У чужу землю?

І він приступив нараз близько до матері й погля­нув їй у лице. Вона відступилася.

– Що я у вас наймит, мамо? Добре, най буде й наймит. Але наймитові належиться за його труд і працю заплата. Дайте мені заплату, мамо. Я багато не жадаю, лиш дві фальчі поля. Як не три, то дві дайте. Се моє посліднє слово. Поза тим я вас і знати не хочу. В мене здорові руки, в Ганни також, господь нам поможе, і з часом ми доробимось якогось добра. З вами я на старість жебраком стану. Я вже не хлопець. Доки мені бути дурному? А те, що мені належиться, мусите мені дати!

– Нічого тобі не належиться. Як козачку візьмеш, то під очі мені не йди!
– відповіла криком Зоя, побі­лівши не менше за сина.

– То найдіть мені другу таку, як Ганна, але ба­гачку, щоби хтіла за мене йти.

– Я тобі найду. Але вперед піду до старих Марчу­ків і скажу їм своє слово!

Вона відвернулася, вхопила довгу голку з ниткою в руки і стала по-давньому впихати й витягати її з лат­ки. В її голові заворушилося роєм. Вона ніколи не до­пустить, щоб її найстарший син, «поляк», женився з «козачкою», бідною хамкою, котрої родина лише того ждала, щоб обсісти Жмутів, як ті мухи, й пооб’їдати. Го-го, вона не така дурна, як Микольцьо. Вона побі­жить зараз завтра, щоб не запізнитись, до старих і скаже їм своє. Вона вже знає, що сказати. А відти ско­чить до своєї фіни й буде з нею й її чоловіком гово­рити за її дівчину для Миколи. Вони дадуть її за ньо­го... Вони ж знають, що вона, Зоя, «полька»... добра газдиня... чесна й добра жінка... другої такої вздовж і вшир в селі нема... і не завагаються. Та й вони багачі неабиякі. Там повно всього, й донька одна. Коли б оце не вдалось їй, чого вона не сподівалась, то в неї ще одна гадка на порятунок; вона ще не догадала її до кінця, але... най-най, най лиш послуху відмовлять. Вони знають, хто вона і що вона може, як схоче! Най лиш її парубка далі затягають. Так!

Вона гримнула мішком до столу і встала. Вигля­дала дуже визиваюче. Звернулась до Павла, що сидів мовчки під піччю і ткав зокрема свою думку, і клик­нула:

– Ти чого сидиш під піччю й ні пізно ні рано во­ди в рот набрав? Аби одно слово пікнув, то ні. Все я мушу свою душу розривати. Ти господар? Ти тато? Але най буде й так. Я вас усіх навчу.

Вона шарпнула полатаний мішок зо стола й виле­тіла з ним із хати. Микола приступив до Санди, що стояла, мов статуя, вгадуючи дальші поступки матері, котру знала найліпше зі всіх, а батько, не обзиваю­чись ще й досі ні словом, устав із лавки і взяв із кутка з-за своєї постелі свій високий гудзуватий скіпетр у руки й вернув на своє місце...

– Що ви скажете на те все, тату? Якої ви гадки?
– звернувся син до батька.

– Я такої гадки, сину, щоб ти ще ждав,- відповів Павло,- відтак поговоримо. До осені ще доволі часу.- Він говорив стурбованим голосом.

– Чого ждати? Я не хлопець. Я знаю, чого я хо­чу,- заявив рішуче Микольцьо.

– Може, й так,- сказав батько,- я й сам знаю, що тобі вже час женитися. Ми вже старі, тобі треба поча­ток зробити із женінням. Та не знаю я, чи Ганна Марчукова буде тобі таке щастя.

– Я гадаю, що буде. Я не можу межи багачів пха­тися, бо за мене багачка не піде. Ще якби я сам що мав, а так...

Тут урвав, бо двері розірвалися, а впосередині хати з’явилася, мов з-під землі завірюха, знов Зоя.

– А так візьме жебрак жебрачку, й буде жебраків більше.

– Який він жебрак, Зоє?
– вмішався тут несподіва­но роздразнений Павло, піднімаючися поволі з лавки та висовуючи вперед себе палицю, довгу, мов із грубим, усередину замкненим, чорним п’ястуком зверху, з пали­цею в руках здавався він вищим, так що від того в хаті мов потемніло.- Який він жебрак? Не твій син? Не мій? Ти «полька», я «поляк», ми побралися... який він жебрак...

– Най з «полькою» жениться, йому хамки не до пари!
– загрозила Зоя.

– Яку «польку» мені взяти, мамо? Органістиху, вдо­вицю Антоньову, що свого чоловіка до гробу загнала?

– Бо він пияк був...

– Ні, мамо, не пияк... бо жити не було з ким, і вона...

Тут він урвав, але лише на те, щоб відітхнути гли­боко, немов сил набрати до дальшої боротьби з матір’ю, що гнівом дихала.

– ...чи, може, з її горбатою донькою, що через неї окалічіла, бо мама забагато до костьолу бігала; чи Менцю, доньку старої перекупки, польку, що з своєю мамою до Ч. торгувати ходила, га? Кажіть, мамо! Зараз кажіть!

Зоя стояла мов закаменіла. Ніколи такої бесіди з уст Микольця вона не сподівалася.

– Його правда, жінко,- вмішався тут нараз батько й підніс високо свій грізний вишневий гудз,- з ним тре­ба порахуватися. Він наш найстарший син. Йому треба дати землі; ми ж для дітей працювали... самі як завтра повмираємо. Його правда.

Павло сказав і сів.

– Давай ти своє поле, чоловіче!
– крикнула Зоя, взявшися попід боки.- Я свого не даю. Я стара, я знаю, але тому, що я стара, я хочу мати своє й нікому в ласку не стояти. На те я й працювала ціле своє життя.

– Ні, мамо! Самі ви не працювали. Працювали й ми на те!

Нараз двері відчинилися і в хату ввійшов Юзько, а за ним і Янко.

– Що тут за бесіда?
– спитав Юзько.- Аж за вік­нами ваш голос чути, мамо.

Мати прокинулася на вид Юзька... Той Юзько, її тьохнуло в серце.

– Що за бесіда?
– сказала.- Спитай свого брата й тата, бо я вже нічого не кажу. Раз і я мушу мовчати.

І, сказавши се, сіла рівно, як патик, коло стола, під­перла голову п'ястуком і задивилася непорушно на сте­лю, де чорна мушня успокоювалася плямами.

– Що, Миколо?
– звернувся Юзько до брата.

Янцьо сів коло тата під піч на лаву й почав вибирати з-за пазухи незрілі ще лісові горіхи, розкушувати їх зубами, оббирати й заїдати смачно. Санда сіла коло нього і ждала нетерпляче закінчення сеї справи, не дуже цікавої для неї.

– Що, Миколо?
– спитав Юзько ще раз, присту­паючи живо близько стола, де сиділа мати і стояв старший брат. Микола оповів коротко, як і що, аж до останнього слова й рішення батька й матері щодо поля.

– Та ти, мой, стоїш тут і торгуєшся з мамою? Ти знаєш, що з нею ще торгу в житті ніхто не добив. Ли­ши. Бери дівчину, тато нехай дадуть тобі поля... Скіль­ки хочеш? Три-чотири фальчі, та й далі. Три-чотири, та й гайда, кажу! Ти жебрак у твоїх родичів. Пам’ятай: три-чотири, аби-сь потім не жалував!

Здається, гірших слів, як ті «три-чотири фальчі», для Зої не було. Вона зірвалася зо свого місця й виле­тіла з хати. Надворі так гарно, надворі так ясно, стіни біліють, ясніють проти місяця, що стояв так спокійно й велично на голубому небі, мов приглядався з височіні дрібничкам дитячим... Довкола пахло звезеним збіж­жям, десь здалека клекотіли жаби, ще далі обзивалась собака... а тут... а тут...

Зоя сіла на призьбу, сперла голову в обидві руки й заплакала.

«Юзько!
– плакало її серце.- Юзько!» І він проти неї. Коли нею найгірше торгали, тоді приставав і він проти неї. Вона майже душилася зі сліз та жалю. Такі діти. На те вона їх годувала. Кров’ю годувала. Одного, другого і третього. «Три-чотири фальчі»,- казав Юзь­ко. Три-чотири. Вона тряслася від плачу. Вона вмре, а не дасть. Землю? Та й стільки? А що лишиться їй?

Як сиділа, вона встала й кинулась між кукурудзу, що виростала недалеко проти хати ліском. Вона вкляк­ла й зарила пальці в землю. Не дасть, не дасть, не дасть! Три рази сказала «не дасть». Кукурудза шелес­тіла, пахла, дихала... Щось ішло нею, пересувалося між неї ближче, тихіше... Нараз вона піднялася, поглянула на небо. Наче на хвилину забула за землю. «Господи, скільки зір, то все людські душечки!» - майнуло їй крізь голову. Саме в ту мить злетіла одна зірка... за нею друга і десь упала лукуватим льотом. Вона дивила­ся, а відтак устала. Пообтирала долонею очі й вернула на призьбу. В хаті ще гомоніли голоси синів, чувсь і голос батька, відтак утихло. Двері з хором відімкнули­ся, і вона почула їх близькість...