Вовчиха

Санда пірвалася за голову і скричала:

– Тату, таточку мій любий, нащо ти лишив сироту?

Кричала так несамовито, як ті, що навіки утратили свій розум...

Відтак одлежала шість неділь тяжкої хвороби.

* * *

Два роки обробляла ще Санда землю одними свої­ми руками. Сапала сама, орала сама, паринувала, жа­ла, косила. Їздила кіньми, складала стоги, молотила, з лісу дрова привозила, одне слово, земля Жмутів лиш її руки від смерті батька знала.

Брати відокремилися, мати лиш за саму легку хат­ню роботу береться, а Санда лиш десь-колись нею за­ймається. Челядинську роботу вона на себе перебрала, Зоя зсихає, горбиться, а коли що з поля продається, бере гроші від доньки і швидким, спішним, переляканим хо­дом біжить із ними до банку до Ч.

По двох роках продали коні, корови, телята, й їм лишилася одна коза. Поля Санда не обробляє, як дав­ніше. Лише стільки, що коло хати, то що для них обох потрібно. На всіх інших нивах колишеться трава. Її не косить уже Санда. Її косить за гроші, мов чужий,- Ми­кола.

Юзька бачить Зоя в себе рідко. Коли перший раз по весіллю привів і жінку з собою, вона не позволила невістці поцілувати її руку. «Для офіцерів у війну з ма­мою їсти варила»,- вимовлялася опісля перед знайоми­ми газдинями, як її хто за те словом діткнув.

І так щораз більше самотніє. Ходить по-бідному одягнена, з дому не дає нікому ні стебельця, а з Сандою веде вічну німу війну. Все їй не всмак, що Санда не зробила б; усе воно не так. Санда займає проти неї те саме становище. «Саме з себе так настало»,- кажуть пошепки знайомі поміж собою.

Коли два роки по смерті Павла зайшла знов Касан­дра відвідати тітку Зою й Санду, тим разом уже з сво­їм хлопчиною, Санда перед нею жалілася:

– Я до кінця свого життя не буду мати через ма­му доброї години, хіба обидві разом ляжемо в землю. Зварю я що, вона кидає ложкою, зроблю я що, все не так, як вона хоче. «Се,- каже,- все зле».

Зоя знов собі відказує на доньку:

– Зварю я що, вона ледве ложку до рота донесе і вже нею шпурне! «Недобре!.. Самі їжте!» На старість нема мені кому й краплі води подати, Касандро, трохи їсти зварити. Як зварить, я їсти не можу. Або води не перецідить, або пересолить, або не доварить, або що та­ке інше, і я так чую, як зі дня на день ослабаю та щораз більше до землі хилюся...

– Та ви б, тітко, могли собі на старість краще жити! Хоч тепер уберіться, не жалуйте собі, доста пра­цювали, гарували!

Тета поглянула на Касандру оком озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого, і сказала:

– Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому і сходите нінащо. Мовчи, донько, мовчи та пустого не плескай.

– В вас є гроші, тето!

Тоді Зоя відвертається від неї й зачинає оглядати горшки та миски у миснику.

– Знов не домила, знов не дотерла,- каже сама до себе.

– Коби-м уже сама-одна на світі вздрілася, то б мені, може, легше на сім світі стало, а то старе шкан­дибає і... і...

– Санда!
– впоминає її лячно Касандра.

– Нічо, нічо, не бійся!
– успокоює її Санда, при­тягає малого п’ятилітнього Петруня і гладить його по голівці, а з очей одна по одній сльози капають, спли­вають по лиці.- Нічого, не бійся! Якби не вона, то оце б я вже давно була його до себе забрала та вдвох з тобою на людей ховала.- І по хвилі гіркого мовчання додає: - Тепер каже вона мені віддаватися. У нас у селі є якийсь старий українець - надучитель. Він сам-один. Що заробить, то проп’є. До школи ніколи тверезий межи діти не приходить... «Йди за нього, не будеш сама віку доживати» - б’є мені раз у раз у голову. «Ні, мамо,- кажу,- він учений, а я неука, ніяк мені за нього виходи­ти ти. Маєток забере, а мене вам назад відішле. Самі добре знаєте...» - відказую їй. Та й ще є один, Касанд­ро. Гарний парубок. Порядний, і він мене хоче. Але я стара, мені сорок років, як тобі. Що він від мене хоче? Мене чи землю?
– І усміхається, як над чимсь дуже ма­леньким, дрібоньким, незначним, хилиться над хлоп’ят­ком і голубить його до себе.- Краще мені на тебе по­чекати, Петруню. Краще на тебе. Я тебе викохаю, до школи пішлю, а відтак ми поберемося. Ти справиш мені похорон, поховаєш стару тітку і, може, хоч раз у рік ке пожалуєш злагодити обід для бідних за мою душу, раз у рік, Петруню, добре?

Дитина здіймає допитливо голову до тітки, дивить­ся й каже, затявши смачно зубки в чорний хліб:

– Добре.

І настає мовчанка.

Санда щось шиє, Касандра думає, а за якийсь час Санда перебиває шиття й говорить. Її слова ніби відри­ваються з грудей, ніби зі сліз висуваються через вузьке горло.

– За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула. Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті, забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі - се те, Касандро, що по смерті мого тата мама... жалувала мені купити чор­ну жалібну спідницю й чорну хустину на голову...

І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спра­цьованими долонями і гірко ридає.

– Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді...

Мовчки втирає й собі бідна наймичка сльози...

Чернівці (Буковина), 16 липня 1923 р.