Вовки Кальї. Темна вежа V

— Коли тебе зібрали, Енді? Просто цікаво. Коли ти зійшов з конвеєра «Ламерка»?

— Давно, сей. — Сині очі тепер спалахували й згасали повільно. Робот більше не сміявся.

— Дві тисячі років тому?

— Напевно, довше. Сей, я знаю одну пісню про пиятику, вам вона може сподобатися, дуже цікава пісенька…

— Може, іншим разом. Слухай, друже, якщо тобі тисячі років, то як так вийшло, що тебе запрограмували щодо Вовків?

Всередині Енді щось лунко брязнуло, наче зламалося. Потім він заговорив знову, і голос звучав мертво і невиразно, як тоді, коли Едді вперше почув його на узліссі Серединного лісу. То був голос Боско Боба, який готувався зібратися хмарами й пролитися на тебе дощем.

— Назвіть пароль, сей Едді.

— Здається, ми вже це проходили, правда?

— Пароль. У вас є десять секунд. Дев'ять… вісім… сім…

— А зручна штука цей пароль.

— Неправильний пароль, сей Едді.

— Щось мені хочеться відмовитися від свідчень.

— Два… один… нуль. У вас є ще одна спроба. Хочете повторити спробу, Едді?

Едді обдарував його сонячною усмішкою.

— Друзяко, а семінони віють улітку?

Знову заклацало. Голова Енді, що була схилена в один бік, схилилася в другий.

— Не розумію вас, Едді з Нью-Йорка.

— Вибач. Я лише старий дурний людський перець. Ні, я не хочу другої спроби. Не зараз, принаймні. Дозволь я розповім тобі, якої допомоги ми від тебе сподіваємося, а тоді вже ти скажеш, чи дозволяє тобі програмування. Як гадаєш, це чесно?

— Чесніше не буває, Едді.

— Гаразд. — Едді торкнувся тонкої металевої руки Енді. Поверхня була гладенька і якась неприємна на дотик. Масна. Але Едді не забрав руки і стишив голос до інтимного шепоту. — Я розповім тобі це тільки тому, що знаю, як добре ти вмієш зберігати таємниці.

— О так, сей Едді! Ніхто не вміє краще тримати таємниці ніж Енді. — Відчувши твердий ґрунт під ногами, робот знов став собою, хитрим і самовдоволеним мерзотником.

— Слухай… — Едді зіп'явся навшпиньки. — Нахили голову.

У надрах корпуса Енді — там, де могла б міститися його серцева коробка, якби він не був високотехнологічною бляшанкою, — захурчали серводвигуни. Тим часом Едді піднявся ще вище, почуваючись маленьким хлопчиком, що шепоче на вухо якусь таємницю.

— Панотець приніс із нашого рівня Вежі зброю, — пробубонів він. — Хорошу зброю.

Енді повернув голову. Його очі спалахнули так яскраво, що це могло означати лише великий подив. Едді тримав незворушне обличчя, але подумки шкірився.

— Правду кажете, Едді?

— Кажу спасибі.

— Панотець каже, вона потужна, — докинув Тіан. — Як пощастить і вона робоча, то Вовкам повний гаплик. Але нам треба перевезти її на північ від села… а вона важка, зараза. Енді, поможеш нам повантажити її на вози у Вовчий вечір?

Мовчанка. Клацання.

— Йому програмування не дозволить, — сумовито похитав головою Едді. — Ну, що ж, самі піднапружимося…

— Я можу вам допомогти, — сказав Енді. — Де зброя, сеї?

— Наразі краще про це не розводитися, — відповів Едді. — Приходь до панотцевої клебанії у Вовчий вечір, добре?

— О котрій годині?

— О шостій тобі підійде?

— Шоста година. А скільки буде одиниць зброї? Хоч це скажіть, я маю розрахувати витрати енергії.

«Друже мій, щоб розпізнати брехню, треба бути брехуном», — подумки зрадів Едді, зовні залишаючись серйозним і незворушним.

— Десь із дюжину, — сказав він. — Можливо, п'ятнадцять. Ці «пушки» важать по кількасот фунтів кожна. Енді, знаєш, що таке фунти?

— Еге ж, кажу спасибі. Фунт — приблизно чотириста п'ятдесят грамів. Шістнадцять унцій. Велика зброя, сей Едді, дуже велика! А вона стрілятиме?

— Ми в цьому впевнені, — кивнув Едді. — Правда, Тіане?

Тіан теж кивнув.

— То ти допоможеш? — спитав він.

— Еге ж, залюбки. Шоста година, біля клебанії.

— Дякую, Енді. — Едді вже хотів було йти, але озирнувся. — Ти ж нікому не скажеш, правда?

— Ні, сей, якщо ви про це просите.

— Саме про це я й прошу. Найменше в світі нам хочеться, щоб Вовки провідали про нашу велику зброю.

— Авжеж, — сказав Енді. — Яка чудова новина. Гарного вам дня, сеї.

— І тобі, Енді, — мовив Едді. — І тобі.

ОДИНАДЦЯТЬ

Дорогою додому — від того місця, де вони надибали Енді, треба було йти дві милі, — Тіан спитав:

— Невже він повірив?

— Не знаю, — відповів Едді, — але подиву були повні штани. Ти цього не відчув?

— Відчув. Ще б пак.

— Він прийде, щоб побачити це на власні очі. Гарантую тобі.

Усміхаючись, Тіан кивнув.

— Твій дін мудрий.

— Атож, — погодився Едді. — Мудрий.

ДВАНАДЦЯТЬ

І знову Джейк лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю кімнати Бенні. Й знову Юк спав у ліжку Бенні, скрутившись калачиком і прикривши носа хвостом. Завтра ввечері Джейк повернеться до будинку Каллагена, до свого ка-тету. І він уже не міг дочекатися, коли це станеться. Завтра буде Вовчий вечір. Але нині був лише вечір напередодніВовчого вечора, і Роланд вирішив, що Джейк має перебути цю останню ніч на «Рокінг Б».

— Щоб не викликати підозр, — пояснив стрілець. Джейк усе розумів, але все одно почувався недобре. Думка про бій з Вовками наганяла мандраж. Але ще гірше було думати про те, як за два дні на нього дивитиметься Бенні.

«А може, ми всі загинемо, — подумав Джейк. — Тоді взагалі не треба буде про це турбуватися».

— Джейку? Ти спиш?

Джейк хотів було вдати, що спить, але щось усередині презирливо скривилося на таке боягузтво.

— Ні, Бенні, — мовив він. — Але спробувати не завадить… Навряд чи завтра вночі буде нагода поспати.

— Мабуть, не буде, — шанобливо прошепотів Бенні. А потім: — Боїшся?

— Звісно, боюся, — сказав Джейк. — Я ж не божевільний, щоб нічого не боятися.

Бенні звівся на лікті.

— Як думаєш, скількох ти зможеш вколошкати?

Джейк замислився над питанням. В животі замлоїло від страху, та думати він не перестав.

— Не знаю. Якщо їх буде сімдесят, я візьму на себе десь із десяток.

Зненацька він піймав себе на тому, що думає про заняття в класі міс Ейвері. Жовті кулясті плафони люстр, у яких лежали дохлі мухи лапками догори. Лукас Генсон, який завжди намагався зробити Джейкові підніжку, коли той ішов проходом. Розбір речень на дошці: не вживайте кострубатих виразів. Петра Джесерлінг, котра завжди носила безформний одяг і була в нього закохана (принаймні так стверджував Майк Янко). Рівне бубоніння голосу міс Ейвері. Трапези опівдні — замість простих обідів, як у звичайній школі. Сидіння за партою й спроби не клювати носом. Невже це той хлопчик, охайний учень школи Пайпера, збирався вийти на бій з чудовиськами, що крадуть дітей, на півночі маленького містечка, яке звалося Кальєю Брин Стерджис? Невже той хлопчик міг за тридцять шість годин уже лежати мертвим, а поряд із ним лежатимуть його гарячі ще нутрощі, видерті з живота сничем? Авжеж, це було неможливо, чи не так? Економка, місіс Шоу, завжди зрізала скоринки з його сендвічів і часом називала його Бамою. Батько вчив, як визначити, скільки це — п'ятнадцять відсотків чайових від суми замовлення. Такі хлопчики не помирали зі зброєю в руках. Правда ж, не помирали?