Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:

Діловий дядько відірвав мене від міркувань. Він говорив надто голосно і незрозуміло, а перейти на інше місце не було можливості — все було зайнято.

Я зосередилась…

…Ніколи не можна «готуватися жити», як це робила я і багато моїх знайомих і співробітників. А я майже весь час готувалася, сидячи на дорозі в позиції «низького старту»: років з десять велася напружена і зосереджена підготовка до справжнього життя, до отримання того, на що заслуговую, щойно розпочну жити так, як бажаю.

Я все стерплю.

Я буду чемною, вихованою, я буду старанно виконувати свої обов'язки,

робитиму добрі вчинки і віддаватиму борги всім, кому щось винна, — батькам, державі, чоловікові, співробітникам. А вже після того, як усі борги буде сплачено, — почнеться нове життя. З покупки омріяної домашньої техніки, з поїздки за кордон, з понеділка… От якби не ця спокуслива позиція «низького старту», в якій ти стаєш чудовою мішенню для добрячого копняка під зад ногою. Я ледь не розреготалась:

— Хрін воно почнеться!

Добре, що поруч уже нікого не було, адже я сказала це вголос…

11 годин 30 хвилин

…сказала вголос і озирнулась: чи ніхто не почув. І відразу помітила на лаві білий «Vertu»…

Схопила, підхопилась і почала роздивлятися на всі боки: де цей діловий типчик? От ідіот! Як можна бути таким необачним? Я сіла на місце. Певно, за кілька хвилин він повернеться, і я віддам йому свою знахідку.

Телефончик був дуже приємний на дотик — одразу видно, що дорога річ. Не просто дорога, схаменулась я, а така, що мені й не снилося!

Я з острахом поклала слухавку коло себе на лаву — ніби вона моя і не моя. Адже якщо він повернеться, то може запідозрити мене в крадіжці. А так я зроблю вигляд, що нічого не помітила, а з іншого боку — вбережу слухавку від бажаючих поцупити її. Але чи довго мені доведеться сидіти?!

Так.

На чому ми зупинилися?…

На тому, що життя може розпочатися з омріяного ремонту? Чи якихось покупок? Господи, який абсурд!

Та на цьому воно закінчується! На меблях, оббитих шкірою зебри, що їх «виписують» із-за кордону новітні багатії в країні, де заробити чесним шляхом просто НЕМОЖЛИВО (але всі роблять вигляд, що м-м-м… ну… чом би й ні… такі гарні люди… так посміхаються в телекамери…), на їхніх маєтках, напакованих барахлом і непотребом, на їхніх чадах, через яких вони трусяться вдень і вночі, аби ті не підсіли на голку… На всьому тому, що можна купити.

А розпочинається…

Розпочинається з того, чого не придбаєш ні за які гроші.

Воно або є, або немає. І якщо вчасно не схаменешся, ніколи не буде…

Звідкись із ніжним передзвоном пролунала мелодія Вівальді. Я не одразу зрозуміла, що це співає «Vertu». Я вирішила, що варто відповісти: можливо, то телефонує сам господар мобілки.

Тоді я…

11 годин 34 хвилини

…тоді я скажу, щоб він повернувся за нею.

Я обережно натисла на кнопку і притулила слухавку до вуха.

— Чуєш мене? — пролунав звідти жіночий голос. — Знаю, що чуєш!

Я, до речі, розгубилась і мовчала, а голос продовжував майже без жодної паузи:

— Пішов ти під три чорти! Хочеш іще? Так от: мені добре! Я сиджу на березі моря і бачу крабів і чайок! На мені синій купальник. Я дихаю! Ти хочеш знати, чи я повернусь? Так! Я повернусь. Тільки не до тебе! І я не пропаду.

Зрозуміло? Затям це і більше ніколи не телефонуй!

Залунали гудки…

Серце моє загупало, мов годинник на міський вежі.

Ніби це сказала я.

Ніби це дійсно сказала я — ще там, три роки тому, в магазині, переповненому людьми. Сказала, покинула візок і вийшла з черги. На сніг.

Три рухи, на які я не здатна…

Я уявила жінку в синьому купальнику на березі моря.

Її голос був спокійним і впевненим. Певно, зараз, висловивши те, що хотіла, вона встала, потягнулася, поглянула в небо, на чайок, і граційно пішла у воду, на ходу заправляючи волосся в тугий гумовий капелюшок.

І всі дивились їй у слід. Бо людина, яка викинула з «кошика» мішки з баластом, — завжди відрізняється від інших, і її вже ні з ким не сплутаєш. Вона перестає бути ініціалами в телефонному довіднику.

Раптом я схаменулась: її зусилля марні. Адже те, що вона сказала, було адресовано не мені! І тому те, що вона в цю мить вважає завершеним, триває.

Я знайшла номер цього дзвінка і з трепетом натисла на виклик. І злякалася, що, побачивши номер, вона просто не візьме мобільника.

Гудки тривали досить довго.

Нарешті я почула той же голос — цього разу він лунав стомлено:

— Так…

— Доброго дня, — швидко сказала я і почала пояснювати ситуацію із загубленим мобільником.

— Це правда. Ви мене чуєте? — перепитала я, адже мобільник мовчав.

— Так… — знову повторила жінка і зітхнула: — Дякую, що попередили. Прикро… До побачення!

— Хвилинку! — закричала я. — А що мені робити з телефоном? Може, ви дасте якісь координати — і я його віднесу?

— Не переймайтеся. Впевнена: завтра в нього буде така сама мобілка… Може, навіть і краща…

— Але що робити мені?

— А ти хто? — запитала жінка на тому кінці.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Ну хто ти — скільки тобі років, який твій статус? І чому ти вирішила передзвонити мені, що, власне, з твого боку досить благородно?…

Мені подобалося чути її голос.

Голос зовсім невідомої людини на березі якогось моря.

Це ніби розмовляти із космосом. Чи говорити до викопаної в лісі ями…

Я розповіла про сьогоднішній ранок, про сонце і білий плащ, який залишила на дереві, про ворону…

І про те, що нічого, зовсім нічого не можу вигадати. Я не була певна, що вона щось зрозуміла з цієї розповіді, але вона слухала. А я чула, як десь далеко шурхотять морські хвилі.

— Знаєш… — сказала вона після паузи, — я десь читала, що кожній людині випадає двадцять один шанс на день щось змінити або хоча б трошки зрушити в своєму житті. Чому саме двадцять один, не знаю, але одного разу я спробувала порахувати — і в мене вийшла саме ця цифра! Ми звикли думати, що шанс — то щось велике і доленосне. Ну, наприклад, до тебе ні сіло ні впало підходить — а краще, під'їжджає на білому лімузині! — якийсь крутелик і пропонує очолити філію його банку на Карибських островах. Або ж — залежно від твоєї уяви і здібностей — підвалює режисер і пропонує головну роль. Такого не буває! І це — не шанс, а дурні фантазії, які ніколи не здійсняться… Ти мене розумієш?

Поделиться с друзьями: