Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
В ній було щось дико неправильне й неймовірно беззахисне — настільки неправильне і беззахисне, що вона здавалася кумедною. Таких зазвичай або цькують, або підносять до небес. Якось я спостерігав, як вона складає носовичок.
Раз-два-три-чотири.
Згортає його навпіл — раз, довго розгладжує — два і знову згортає — три…
І знову розгладжує на коліні.
І знову згортає.
Безкінечне дійство!
Бездоганні складки.
Бездоганна білизна. Подумавши, знову складає — вшестеро. І в цьому уповільненому дійстві щось настільки магічне, що за вікнами школи пішов сніг. І я тоді подумав, що це вона викликала його ось цим довгим згортанням білосніжної хусточки…
А
В них завжди світився подив, ніби вона все бачить вперше. Чи бачить щось таке, про що інші й не здогадуються.
Іде коридорами й дивиться на стіни так, що кортить запитати, що вона на них бачить. Картину Рембрандта? Вікно в Європу? Скляну стіну чоловічої лазні? Що?
Як розмовляти з такою людиною? Особливо коли ти заклопотаний тренуваннями на інших і в тебе зовсім немає часу на складні дослідження?
Я уявляв, що поза порогом школи такі дівчата мають особливе життя. Наприклад, після уроків за рогом на неї чекає авто, в якому сидить дорослий дядько в чорному капелюсі. Він саджає її на переднє сидіння і перед тим, як узятися за кермо, задирає їй спідницю і гладить по колінах. І її здивований погляд стає розпусним і спокусливим.
Зовсім не таким, як у шкільних коридорах.
Ще я фантазував, що вона потайки готується до чогось надзвичайного. Наприклад, до зйомок у кіно. Або ходить на кінний спорт. Або пише вірші.
Чи малює картини. І спілкується з людьми, до яких тим, хто слиниться під час поцілунку, ще рости і рости.
В ній усе було якимось особливим.
На випускний, коли я бачив її востаннє, вона прийшла не в білому чи рожевому, як усі інші дівчата, а в синій сукні в білий горошок. І не в помпезно-довгій, а до коліна. На талії — білий пасок. А найдивніше — білі мережані рукавички до ліктя. Вона була схожа на зірку з іноземного кіно. Тоді вона вже носила окуляри. І в них виглядала ще загадковішою, ще дорослішою.
Ми жлуктили портвейн у темному класі, а потім виходили до загальної зали на танці і я умовляв себе спробувати запросити її, але так і не наважився. А коли наважився — її вже не було.
Ми стадом гуляли по набережній, зустрічали схід сонця, а її не було!
Тоді вперше я з жахом подумав, що більше ніколи її не побачу і не дізнаюся, хто вона, куди вона збирається вступати, про що мріє і навіть як її звуть, адже це була дівчинка з паралельного класу. А класів у нас було аж шість.
Я намагався дізнатися про неї в інших, але ніхто нічого не знав, ніби вона була невидимкою. А прямо питати в її однокласників мені було зовсім незручно, адже ми традиційно ворогували з сьомого класу.
Пам'ятаю цей гострий жаль, посилений хмелем, втомою і сентиментальним почуттям, яке вселяє в тебе перший день дорослого життя.
Звісно, потім все забулося.
Ще пару років я часом думав, що цікаво було б дізнатися, що з нею сталось, уявляв її в тій синій сукні в білий горошок.
Потім стерлося й це…
Але яким чином і чому я, як то кажуть, шкірою відчув, що це вона? І не помилився? У мене не було жодного сумніву, що не помилився! Як у випадку із сірником, який крутиш у зубах і відчуваєш смак крові чи запах молока, що в'ївся в якусь клітинку мозку з дитинства.
Офіціантка поклала переді мною картонний кружечок і поставила на нього келих пива. Якщо вона вийде зараз — я не встигну навіть і відковтнути.
Раптом я подумав: якщо встигну — підійду до неї, якщо — ні, залишуся сидіти. А потім піду далі у своїх справах…
Пиво було холодним, таке не вип'єш залпом.
Навіть якщо тебе мучить спрага. Мабуть, із мого боку
це був повний маразм. Навіть не знаю, чи трапляється таке з іншими. За столиками сиділи люди — приїжджі, «гості міста» й іноземці. Це була дорога кав'ярня, двоповерхова, із досить великим майданчиком на вулиці. Зазвичай там проводилися ділові зустрічі. Я й сам призначав їх саме тут, але всередині.Персонал уже звик, що до них приходять ділові люди, залишаючи щедрі чайові, і з ними варто поводитися відповідно. Але на вулиці сиділи лише ті, які просто хотіли відпочити від біганини по магазинах. Навіщо я зробив цю зупинку?
Міг би пояснити це своєю незадоволеністю, бажанням «зійти з кола», зупинитися, повернутися туди, де все тільки починається, — і зрозуміти, що лишився таким самим дурним, навіть гіршим — без жодної ілюзії.
Але насправді, я думаю, все простіше: після розлучення я був сам ось уже півтора року — то чому б не зупинитися, побачивши знайому? Тим більше ту, яка збуджувала уяву багато років тому?
Так — чи не так?
Хоча витоки цього бажання були набагато глибшими: мені просто було хріново.
І давно.
Хоча зовні для цього не було ніяких підстав. Я мав усе, що треба, все, що навіть нудно перераховувати. Весь набір, упакований у золоту фольгу. Але коли вранці я зав'язував краватку під білим комірцем і дивився на себе в дзеркало, мене нудило. Проте я не міг навіть залити цю нудоту алкоголем, адже мав зберігати форму.
Моє життя було подвійним, і до певного часу це мене не турбувало.
В одному я працював менеджером (назвімо це так…) спільного підприємства з продажу елітних автомобілів (і це назвімо так…). Усе, що пов'язано з цією роботою, було цікавим перші пару років, і лише тому, що я люблю автомобілі…
А в другому житті — мене викликали на зйомки.
І останнім часом я все частіше і частіше відпрошувався з роботи, бо зйомки, а точніше, небезпека, рух, драйв, із ними пов'язані, ставали дедалі важливішими. При всьому моєму скептичному ставленні до сучасного кіно з його «стрілялками» та переслідуваннями я волів, щоб цих стрілялок, а особливо переслідувань на автомобілях із вибухами та перекиданнями, було якомога більше. Тоді б я ще мирився з цим роздвоєнням. Друге життя, сповнене руху, якось компенсувало перше. Хоча в першому я хотів, аби якомога менше людей знало про друге: замовники бачили в мені службовця, автогонщик давно зник у пісках.
Службовець був успішним, автогонщик — самотнім невдахою…
Але цього було все важче уникати, і мене все частіше просили зробити тестування автомобілів (що не входить до моїх прямих обов'язків), і тоді я відчував себе хлопчиськом на побігеньках. Адже тестував такі круті тачки, про які, при всіх моїх заробітках, годі мріяти. Особливо принизливим було тестувати таку тачку для доньок магнатів — прищавих п'ятнадцятирічних шмаркуль, котрі одразу ж починали гугнявити про кіно, а часом, майже відразу, лізли до «блискавки» моїх штанців.
…Вона нарешті вийшла.
Я ще раз переконався, що не помилився, — це була саме та дівчинка з паралельного. Але тепер зовсім інша. Я просто закляк, тримаючи келих у руці: заходила в блакитних джинсах і короткому білому светрі, а вийшла… Ні фіга ж собі! От зараз я б її точно не впізнав!
А якщо відверто — якби побачив її такою, нізащо б не чекав. Зараз мені було цікаво одне: в яку тачку вона сяде, якої марки?
Вона надто повільно виходила з дверей, ніби ступала з сухого місця у воду, пробуючи ногою — чи не холодна і не глибока ця вода. Волосся її було підібране і скручене в щільний жмуток на потилиці — я дуже люблю такі зачіски…