Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
— Не дуже… — відповіла я, благаючи якісь сили про одне: аби саме зараз не з'явився господар слухавки і не відібрав її в мене. Зі мною ще ніхто так не розмовляв!
— О господи… Добре, проїхали. Продовжую. Ніхто і ніколи не помічає справжніх шансів, не бачить їх і не вміє ними скористатися, бо вони малі й, на перший погляд, зовсім незначні. Власне, кожен наш день — це ланцюжок шансів. Якщо ти помічаєш і використовуєш перший — на нього відразу ж нанизується другий, третій. І все вибудовується в правильному порядку. Ось такі пироги…
Вона помовчала — я почула,
— Про решту — думай сама! — додала вона. — Ти питала, що тобі робити з телефоном… Не певна, що він тобі знадобиться…
Я сказала, що взагалі ненавиджу мобільники, бо ніколи не чую з них нічого доброго.
— А знаєш що — продай його! — весело сказав голос. — Він коштує шалені гроші! І роби з ними що хочеш. Принаймні, я б учинила саме так.
— Я ніколи цим не займалася! — сказала я. — До того ж це небезпечно… Кому і де я його продаватиму?!
— Так, маєш рацію… — замислилась вона. — Стоп! Я знаю, хто відвалить за нього більше, ніж він коштує! — Сміх. — Чудова ідея! Я знаю людину, яка завжди мріяла перекупити його. Із принципу. Це надійна людина, мій добрий знайомий. Він власник меблевого салону. Скажеш, що ти від мене! Це ж все одно «мій» телефон. Тобто… в ньому лише мій номер. А тепер з цим покінчено. У тебе є чим записати адресу?
У мене була ручка і жодного папірця, але я сказала, що є, і записала на долоні адресу салону, що її вона продиктувала.
— Ну от все і вирішено! — сказала вона. — їдь і нічого не бійся! До речі, я полегшу тобі завдання: я зараз сама йому передзвоню і навіть поторгуюсь! Це буде кумедно… Тобі залишиться лише отримати гроші!
Звісно, якби таке трапилось не сьогодні, а, скажімо, вчора, я б і не подумала нікуди їхати. Я подякувала.
Але мені було шкода відключати телефон.
Дуже-дуже шкода. Я так просто їй і сказала.
— Ніколи не про що не шкодуй, — відповіла вона. — Ти мене не знаєш. Я — не добра фея. Вважай, що тобі просто випав шанс. А можливо… він випав мені…
Вона засміялася і першою дала відбій. У слухавці залунали довгі гудки…
Я вимкнула телефон і сховала його в сумку. Перечитала адресу з долоні. Треба було їхати маршруткою, що йшла якраз від майдану.
Отже, у мене з'явилася справа…
…у мене з'явилася справа, і я сіла в маршрутку.
Точніше — повисла на поручнях, торкаючись підлоги однією ногою. Маршрутка повільно поповзла вгору. В таких ситуаціях у мене завжди виникало питання: куди їдуть усі ці люди в розпал робочого дня?
Таке ж запитання добре читалось і на інших обличчях. Я часто їжджу в міському транспорті. І вже навчилася розрізняти загальний настрій випадкової спільноти. Часом якийсь дядько, перебуваючи в доброму гуморі напідпитку, розворушує нудні й роздратовані обличчя дотепними жартами, які підхоплюють інші. Часом такому герою хтось каже: «Стули пельку!» — і тоді починається сварка. Часом у салоні зависає мовчазна тиша або досередини залітає Морфей і всі по черзі
починають позіхати.Щоб не нудьгувати дорогою, я завжди зауважую такі дрібні деталі та подумки розважаюсь.
Цього разу до авто залетів дух війни. Почалося з того, що дівчина кілька разів передавала гроші за проїзд над головою пані похилого віку. На цій голові здіймався досить об'ємистий капелюшок. Коли дівчина простягнула руку вчетверте чи вп'яте, пані смикнулася, обернулася і голосно сказала:
— Скільки можна лізти мені на голову? Ти, бидло!
Власне, останнє слово було зайвим. По-перше, воно не личило ані її віку, ані капелюшкові, по-друге, мало вигляд звичайного чемного зауваження. А по-третє, почувши першу частину, дівчина могла б попросити пробачення або просто змовчати.
— Самі ви бидло! — сказала дівчина. — Вдягли капелюха і вже вважаєте себе великою пані!
Почалося, подумала я, адже добре знала, що буде далі, - «зведений хор імені Маршрутки». І він почався:
— Це ж треба, яка молодь пішла!
— Жєнщіна, хіба так можна — така інтелігентна, а ображаєте людей!
— Самі ви бидло, хоч і в капелюсі! Відразу видно!
— А ти на себе поглянь, потворо!
— Ай-яй-я… Ви ж доросла людина, як можна таке казати молодій дівчині!
— Ти своїй доньці так скажи!
— А ти мені не тич!
— Я б вам не тикала, якби ви мені не тикали.
— Та припиніть уже! Смішно слухати!
— Вийди і посмійся. Тебе тут ніхто не тримає!
— А ти мені ще на голову сядь!
— Сяду і насеру!
— На матір свою сери!
— Якщо вона так говорить, будьте певні — вона так і робить!
— Люди, ви що, сказилися з самого ранку?!
Потім, як годиться, всі миттєво заспокоїлись, розподілились на кілька груп по троє-четверо і загомоніли між собою, але вже тихо.
Обговорювали жінку в капелюсі — мовляв, не можна зненацька обзивати людину «бидлом». Що таким слід їздити в таксі.
Що, певно, за своє життя вона з багатьох висмоктала кров — по ній видно.
Що молодь варто пожаліти, бо їм зараз важко.
Що зло породжує зло.
Обговорювали дівчину, що мала б змовчати, якби була розумніша і вихованіша. Говорили, що сучасна молодь справді бидло.
Що дівчина дійсно негарна і нахабна.
Що такі, як вона, й розповсюджують по світу всяку заразу типу СНІДу.
Що варто поспівчувати її майбутній свекрусі…
Я знала, що після тимчасового затишшя знову здійметься буря, щойно до салону зайде хтось новий і так само простягне гроші над головою пані в капелюсі. Чи когось штовхне. Чи скоїть іще якесь неподобство, спровоковане тиснявою.
Таке я чую тисячі разів щодня і думаю: звідки воно все береться? Що змушує їх сваритися? Спільна доля. Ось що. Звісно, у кожного вона своя, але коли люди збираються докупи у транспорті, в черзі до… скажімо, паспортистки чи лікаря державної лікарні, біля каси супермаркету — в тих місцях, де кожне само за себе і кожне — у колі таких самих пасажирів, пацієнтів чи покупців, утворюється ця дивна спільнота, парадоксальний конгломерат ненависті.