Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
— Ще! Ще! — просила я.
— …папірус, гондоли, віяла, фазани, пісні Бйорк, Єлисейські Поля, карамболь, запах карбіду, зламані сірники, скрипка, бруківка Кракова, сніг, золоті кулі…
— Уже були!
— …колекції, порцеляна, норкове манто, плавлений сирок, дудочка, крила, солом'яні ляльки…
Червоні, чорні, зелені, сині тіні ковзали по його обличчю, і він скидався на блазня. Мабуть, у цьому світлі я мала такий самий вигляд.
Офіціант привіз велику тацю і почав розкладати на столі щось неймовірне, щось таке, від чого в мене запаморочилось у голові і я згадала,
Що я тут роблю? Навіщо?
Що далі???
Невже я можу зацікавити такого чоловіка?
Дивно…
Хоча якого — «такого», хіба Вадик гірший за нього?
Чомусь мені стало ніяково від думки, що цей чоловік за інших обставин може бути таким, як мій Вадик, — нервовим, зверхнім, крижаним. Може поставити тарілку на підлогу, якщо в ній — вчорашні або надто пересмажені котлети… А потім стояти на колінах чи приносити квіти кілька днів поспіль. Колись це мені подобалось. Давно…
Він сказав, що смерть — це друга несправедливість. Я ніколи не думала про таку черговість. Але він мав рацію.
Отже, у мене є шанс уникнути цієї першої несправедливості. Я залишуся молодою. І помру… закоханою! Але не в невідомого і неіснуючого автора уявного листа: «…одного разу на березі моря янгола побачив я…»Ні! В останню мить я покажу язика Вадиму і всьому світові, в якому я так боялася бути Ією.
І говорити — так, як вона.
І думати — так, як вона.
І дивитися прямо в очі з розпусною посмішкою — так, як вона.
І мовчати, не відчуваючи ніяковості.
І їсти велетенський шматок м'яса.
І пити червоне вино.
…Я надто багато випила…
— Мені потрібно щось знайти… Але я ще не знаю, що саме. І яким шляхом йти. Але знаю напевне: я маю рухатись, шукати. Просто йти. Я знаю: вонодесь поруч і воно— велике. Я увійду в нього і нарешті знайду сенс, лад, спокій…
— Ти щаслива?
— Це питання для дурнів: вони завжди виглядають задоволеними. Я б сказала так: я буваю щасливою…
— А коли саме?
Я напружилась, щоб відповісти максимально правдиво.
Певно, ставлячи це запитання, він хоче дізнатися, чи є в мене родина. Адже чим іще може бути щаслива жінка? Хорошим чоловіком. Повним холодильником. Новим рецептом із телепередач про харчування в домашніх умовах…
З перемінним успіхом у мене було і те й інше. Як у багатьох. Але щастя, гадала я, це щось дуже індивідуальне і не пов'язане з побутом.
Це як літній дощ — взявся нізвідки і пішов в нікуди. Це ніби над тобою пролетів ангел і зачепив твоє обличчя крилом.
Він чекав на відповідь, і я сказала:
— Коли розлущую пальцями повітряні пухирці на целофановій упаковці…
Він не здивувався.
— Коли витираю запітніле скло в автобусі — від зверху до низу, — і в ньому проявляється краєвид!
Він серйозно кивнув.
— Коли вимита дерев'яна підлога пахне морем, а протяг здіймає завіси — тоді здається, що ти пливеш на великому човні… А ти?
— Коли я бачу, що дорога тече зі швидкістю ріки Квай…
…Мені
здавалося, що все це — ненормально. Що люди мають розпитувати одне одного від самого початку — про дитинство, про життя, про роботу, поволі дізнаючись про смаки і вподобання. А ми ніби сиділи в калейдоскопі, який постійно і безладно змінював свої візерунки. Я б могла сказати, що це ненормально, він грає зі мною в якусь гру і варто припинити її, що все це неправильно, якось не по-людськи.Він сказав про ріку Квай — і я могла б спитати, чи багато він подорожує, і попросити розповісти про себе все спочатку. Але мене охопило дивне відчуття: ніби за спиною зрушилася стіна чи згоріла дорога — і нічого не має значення, крім того, що… Що я розуміла його з першого слова. Це було дивно. Так дивно і так… боляче.
А біль я завжди відчувала яскравіше. Навіть плекала його в собі, як такий собі рушій усіх почуттів — можливо, тому і захворіла?
Не знаю, чому в мене виходило саме так. Певно, така вже вдача — все відчувати надто гостро. Краса — будь-яка: природи, картин, музики, облич — викликала у мене сльози. Вадим завжди сміявся над цим…
Вадим?
Мене кинуло в жар! Цього не може бути: раптом зрозуміла, що вже давно (недаремно ж я так любила блукати містом перед роботою!) чекаю на зустріч із кимось іншим — кимось, хто відразу почне говорити до мене так, як я хочу.
Без жодного зайвого слова…
Без зверхнього погляду з-під лівої брови.
Без упевненості, що тримає мене в кишені.
Нехай навіть це триватиме недовго.
Поки сідає сонце.
Подумавши так, я поглянула на годинник.
О!
У нас було море часу…
…Бувають будинки, що споруджені на піску, бувають карткові будиночки, а бувають крижані палаци. Я читала про такі: десь у Голландії (чи в Японії — не пам'ятаю, бо це не має значення) навіть побудували крижаний готель. У ньому палають свічки і навіть склянки в барі зроблені з льоду. Туристи проводять там по кілька днів, а потім роз'їжджаються по своїх теплих домівках.
Я жила в крижаному домі. Він був чистий і надійний, із товстими стінами. Все в ньому було стерильно-біле. Навіть подвір'я сяяло своєю бездоганною чистотою, бо я дуже піклувалася про сміття і складала його глибоко в себе. І все здавалося непорушним до тієї миті, як я порізала палець…
Маленька непомітна крапля впала на підлогу — я її навіть не помітила.
Але не минуло і п'яти хвилин, як на крижаних стінах з'явилися ледь помітні тріщини, а підлога засвітилася, мов на неї вихлюпнули воду.
Не минуло й десяти хвилин, як весь будинок осів, а гострі кути оплавились і заокруглилися, мов воскові. Складна крижана конструкція руйнувалася на очах.
Дім осідав, підлога танула, з даху лилася вода. Ось що наробила одна маленька крапля, один небезпечний поріз…
Але мені не буде за чим шкодувати! І від цього було навіть трохи прикро.
Адже плекати спогади часом буває так солодко. Особливо тоді, коли разом із цими спогадами тримаєш у душі надію, що вони ще стануть реальністю — на якомусь новому етапі.