Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Одна моя клієнтка ходила до мене ледь не щодня, щоб зберігати гарний вигляд лише заради думки, що її чоловік (до речі, щось мавпоподібне) колись помиється, одягне чисту сорочку і постукає в двері зі словами: «Я повернувся, кохана!»
Тоді мені здавалося це досить романтичним…
Тепер я розуміла, що жити в крижаному будинку неможливо, що він розтанув, а на його місці зазеленіла трава. І немає навіть дверей, в які міг постукати хоча б один добрий спогад.
Зараз я мала б ридати над тим, що два тижні спливуть швидко.
Але я сміялася.
Чомусь
Як дурна.
Я розповіла йому про лід.
А він — про пісок.
Пісок заскрипів у мене на зубах. Мене засипало піском так швидко і нестримно, що я не могла навіть видихнути його з себе. Я ковтала пісок, а коли він досяг рівня нижньої губи, сказала: «Досить!» — і сама (сама!) поклала свою руку на його…
Четверта половина дня
Для того, аби любити, потрібно так мало.
Буває, люди сходяться роками, починаючи з читання однієї книги, зустрічаються, говорять про різне, намагаються бути кращими, ніж є, а потім усе життя аналізують, ведуть безкінечні монодіалоги із самими собою — чому сталося так, а не інакше, і хто, потрусивши в долонях, складених «човником», ці два камінці, викинув їх поруч?
А буває ось так. Коли потреба любити — це рвати час зубами, продиратися крізь нього, незважаючи на постріли і червоні прапорці, на ревіння гелікоптерів над головою, кров із-під нігтів і гарячі струмки води чи піску, що течуть за комір.
Шукати не ту, з ким тобі буде зручно, а навпаки — ту, яка виламає тебе з усіх зручностей, змусить ось так трощити хащі, дихати — крізь пісок, дихати, дихати…
Як я міг жити інакше?
Я не питатиму, що далі.
Нічому не здивуюсь, не скажу, що ТАК — вперше. Навіщо йому про це знати? Я взагалі нічого не скажу і не чекатиму ніяких слів.
Жодного слова.
Мені це не потрібно.
Не заплющу очей.
І не закричу.
І не заплачу.
Я дослухатимусь, як тріщить ліс і як по ньому щільними рядами йдуть мисливці, не даючи змоги для відступу. Який мені не потрібен.
Бо я біжу до води. А коли зроблю ковток — мені на голову звалиться велике старе дерево.
Я це знаю.
Але ковток і смерть прийдуть одночасно. І я встигну відчути, що все-таки дійшла туди, куди хотіла…
…жити інакше?!
Лискучі морди автомобілів вишикувалися вряд і були схожі на акул, що налаштувались атакувати баркас. Ми стояли у пробці.
Я не знаю, куди ми їхали, — просто вийшли, пішли вниз і чомусь, не змовляючись, ускочили в тролейбус, котрий уже відходив від зупинки.
Так, усе правильно.
Ми встигли ускочити в цей тролейбус.
Двері зачинилися. За ними ми були разом.
Так мало бути. Ми встигли.
Я притис її до себе. І… подумки, в режимі бліцу, програвав партію в преферанс: «Так… або раз по пікам… Ага… тут ще й король. Ну
тоді сім хрестів чи мізер…» Це майже не допомагало. Я відчував її всю.Її пакет шалено торохкотів унизу. Бувають же такі шелестючі пакети!..
…туди, куди хотіла…
Я все ще тримала в руці пакет з одягом, він дико шелестів — просто-таки торохкотів, як ринва, по якій летять вниз крижані брили.
Цей клятий тисячодоларовий пакунок жив своїм божевільним життям.
У ньому, недбало зібгане, лежало чиєсь життя, можливо — чиєсь щастя чи мрія.
Пакунок…
Він заважав обхопити тебе обома руками…
…такі шелестючі пакети. До чого тут пакет?
«Король, сімка. Я — пас…»
Рухаємось далі. Всередині цього пекла, який називається тролейбусом.
Я вже був в ній, хоча в цій тисняві ліпше було сказати — вона була в мені.
Навіщо нам цей клятий тролейбус?
Я не їздив у них сто років…
…обхопити тебе обома руками. А до чого тут пакет?
Щоб не думати про те, що я хочу обхопити тебе не тільки руками…
І намагаюся про це не думати — інакше помру раніше, ніж минуть два тижні!
…сто років тому я невідомо чому спостерігав за тобою.
Як ти складаєш носовичок. Як сидиш на підвіконні, схиливши голову над книгою, і волосся повністю закриває твоє обличчя. Я досі пам'ятаю, як у мене змокала сорочка від одного погляду на тебе.
Я більше не дозволю часу перетворитися на пісок. Не дам сповити себе, мов ляльку. Я перепробував усе, і мені нічого більше не смакує. Я хочу твого живого тепла — хочу бути в ньому, відчувати його і зберігати його в нас обох кожним подихом…
…помру раніше, ніж минуть два тижні…
Але тепер мені не буде так страшно.
Остання зупинка. Кінцева. Передмістя.
Я не помітив, що частину дороги ми їхали вже в майже порожньому тролейбусі. Тільки із заднього сидіння на нас дивилася худенька жінка середнього віку, час від часу стримано поглядала в наш бік.
У неї було стомлене обличчя мешканки передмістя, яка щоденно долає шлях від кінцевої до кінцевої з почуттям упокореної неминучості.
Перед тим як вийти, Ія поклала їй на коліна пакет, який так заважав нам цілуватися: «Це вам!» — і ми вискочили на дорогу.
Що далі? Навіщо ми їхали, куди? Адже все могло б бути простіше, як це зазвичай відбувається між такими дорослими людьми, якими ми були.
Автозаправка. Шашлична. Мотель: адміністративна будка і три дерев'яні котеджі посеред куцої галявини.
Подумки вихваляючи нові часи, за кілька хвилин я вже тримав у руці ключ.
В очікуванні, коли я вийду з будки, вона стояла неподалік і намагалася сховатись за деревом, адже адміністраторка все ж таки не втрималася від цікавого погляду.