Втрата

Гараж Дірксена був одноповерховою будівлею зі шлакоблоків із вимощеним плитами переднім подвір’ям, на якому стояв чорний тягач. Я припаркував свою машину, пройшов повз маленький фольксваген із зім’ятим носом та повз форд-експлорер, у якого дверцята водія були вдавлені в середину, й увійшов до гаража через головний вхід.

Я опинився в маленькому офісі, вікна якого виходили у велике приміщення, де було з півдюжини автомобілів на різних стадіях ремонту. Деякі були коричневі від ґрунтовки, інші накриті папером у процесі підготовки до фарбування, двоє були зі знятими крилами. Сильний хімічний запах ударив мені в ніздрі й проник просто в мозок.

Молода жінка, яка сиділа прямо переді мною за столом, запитала, чого мені треба.

— Я прийшов побачитися з Вінсом.

— Його немає, — повідомила вона.

— Це дуже важливо, — сказав я. — Мене звуть Тері Арчер.

— Про що саме йдеться?

Я міг би сказати, що йдеться про мою дружину, але тоді переді мною відразу б підняли цілий букет червоних прапорців. Коли один чоловік шукає іншого чоловіка й каже, що йдеться про його дружину, то це, як правило, не призводить ні до чого доброго.

Тож я сказав:

— Мені треба поговорити з ним.

А про що я, власне, хотів із ним поговорити? Чи я вже обміркував цю частину мого візиту? Я міг би почати з: «Ви не бачили моєї дружини? Ви її пам’ятаєте? Ви знали її як Синтію Бідж. Ви мали з нею побачення тієї ночі, коли зникла її родина».

Ну, а зламавши кригу, я міг би спробувати поставити й такі запитання: «До речі, а чи не брали ви в цьому якоїсь участі? Чи не спало вам тоді на думку посадити її матір і брата в автомобіль і скинути їх зі скелі в затоплену каменоломню?»

Було б, звичайно, ліпше, якби я наперед обміркував якийсь план. Але мене зараз штовхав лише той факт, що моя дружина мене покинула, і це був мій перший пункт у моєму ходінні околяса.

— Як я вже вам сказала, містера Флемінґа зараз тут немає, — сказала жінка. — Але ви можете залишити для нього повідомлення.

— Мене звуть Тері Арчер, — повторив я. Я дав їй номери свого домашнього та мобільного телефонів. — Мені справді треба поговорити з ним.

— І вам, і багатьом іншим, — сказала вона.

Тож я покинув гараж Дірксена, постояв трохи на сонці й сказав, звертаючись сам до себе:

— Ну й що тепер, йолопе?

Я знав напевне лише те, що зараз слід випити кави. І, можливо, коли я питиму каву, мені спаде на думку якийсь розумний план подальших дій. Приблизно за півкварталу звідси була забігайлівка, де продавали пончики, і я пішки пройшов до неї. Замовив каву середньої міцності з вершками й цукром і сів за стіл, завалений проолієним папером, у який загортали пончики. Я змів їх на підлогу, обережно, щоб не бризнути на себе гарячою кавою, й дістав свого мобільника.

Я знову спробував набрати номер Синтії, і знову мені довелося обмежитися посланням: «Моя люба, зателефонуй мені. Будь ласка».

Я уже вкладав телефон назад до кишені, коли він задзвонив:

— Це ти, Синтіє?

— Містер Арчер?

— Так.

— Це доктор Кінцлер.

— А, це ви. Я думав, що, може, це Синтія. Але дякую, що відповіли на мій дзвінок.

— Ви написали у своєму повідомленні, що ваша дружина зникла?

— Вона покинула дім опівночі, — сказав я. — Із Ґрейс. — Доктор Кінцлер не сказала нічого. Я думав, що зв’язок із нею урвався. — Алло?

— Я вас чую. Вона не телефонувала мені. Я думаю, ви повинні знайти її, містере Арчер.

— Дякую. Ви дали мені дуже корисну пораду. Саме це я й намагаюся тепер зробити.

— Я лише хочу сказати, що ваша дружина перебувала під колосальним стресом. Під неймовірним стресом. Не впевнена, що її стан… стабільний. Не думаю, що це добре середовище для вашої доньки.

— Що ви кажете?

— Я не кажу нічого. Лише думаю, що вам треба знайти її якнайшвидше. І якщо вона увійде в контакт зі мною, я пораджу їй повернутися додому.

— Не думаю, що вона почуває себе там у безпеці.

— Тоді ви повинні створити там атмосферу безпеки, — сказала доктор Кінцлер. — Перепрошую, я повинна відповісти на інший дзвінок.

І вона відімкнулася. Від неї стільки ж допомоги, як і завжди, подумав я.

Я випив уже половину своєї кави, перш ніж відчув, що вона неймовірно гірка і пити її зовсім не можна, тож вилив решту й покинув забігайлівку.

Червоний «СУВ» [29] вискочив на бровку й різко зупинився переді мною. Задні й передні дверці з боку пасажира відчинилися, і звідти вистрибнули двоє скуйовджених чоловіків із ледь округлими животами в заляпаних бензином джинсах, джинсових куртках і брудних футболках — один був лисий, а другий мав брудне біляве волосся.

29

Автомобіль підвищеної прохідності, призначений для активного відпочинку на природі.

— Сідай, — сказав Голомозий.

— Даруйте? — перепитав я.

— Ти чув, що тобі сказано, — промовив Білявчик. — Сідай у довбаний автомобіль.

— Не маю такого бажання, — відповів я, відступивши на крок до забігайлівки з пончиками.

Вони накинулися на мене вдвох, і кожен схопив мене за руку.

— Стривайте! — вигукнув я, коли вони потягли мене до задніх дверцят автомобіля. — Не робіть цього! Нікому не дозволено отак хапати людей просто на вулиці!

Вони заштовхали мене в машину. Я впав животом на підлогу перед заднім сидінням. Білявчик сів попереду, голомозий позаду, придавивши мене своїм важким робочим черевиком, щоб не пручався. Коли я падав униз, то помітив третього за кермом.

— Ти знаєш, що він хотів сказати лише секунду тому? — запитав Голомозий у свого друзяки.

— Що?

— Я думаю, він хотів сказати: «Відпустіть мене!»

Обидва гучно зареготали.

Я й справді збирався це сказати, та не встиг.

Розділ тридцять третій

Як учитель середньої англійської школи, я не мав особливого досвіду в тому, як треба поводитися у випадку, коли тебе схопили двоє розбишак перед забігайлівкою, в якій продають пончики, і запхали під заднє сидіння автомобіля «СУВ».

Я швидко зрозумів, що нікого особливо не цікавило те, що я хотів би сказати.

— Послухайте-но, — почав я зі своєї вкрай незручної пози, розпластаний долічерева перед заднім сидінням автомобіля. — Ви, хлопці, припустилися якоїсь помилки.

Я спробував трохи обкрутитися, щоб повернутися на бік і бодай краєм ока побачити лисого здоровила, який придавив мені спину своїм черевиком.

— Заткни пельку, — сказав він, подивившись на мене.

— Я лише хотів сказати, — промовив я, — що не є тим чоловіком, який може когось цікавити. Я не можу завдати вам, хлопці, ніякої шкоди. Хто, ви думаєте, я такий? Член якоїсь банди? Коп? Та ні, хлопці, я вчитель.