Вулиця Без світання

«Бесіда» з колишніми фронтовиками так вплинула на Гурового, що з Херсонщини, заїхавши на короткий час в Енськ, він метнувся аж у Новосибірськ. Жив тут тихо і смирно, працював банщиком. Але про справжні заробітки Гурового стало відомо тільки останнім часом, коли дізналися, що до нього одна за одною надходять посилки із зворотною адресою: «Енськ, Гоголя, 4, квартира 9. П. Т. Малов», а він так само регулярно надсилає великі суми в Енськ до запитання на ім'я. П. Т. Капрова.

Зібравши всі необхідні дані і зачекавши поки Гуровий одержить чергову посилку, карний розшук зажадав від прокурора санкції на обшук.

У брудній, темній комірці, яку займав Гуровий, знайшли на сто двадцять тисяч карбованців різних закордонних речей. Як потім з'ясувалося, Гуровий і тут зумів знайти двох мракобісок і утворити з ними щось на зразок нової «релігійної секти». За його дорученням Саша і Марфуша збували товар.

А коли працівники карного розшуку підняли мостини в коридорі Гурового, то виявили «товар» уже іншого гатунку. Дбайливо загорнуті в клейонку, там лежали п'ять брошур «За що моляться «слуги сьомого дня». На титульній сторінці було зазначено, де вони друкувалися: «Бруклін, Нью-Йорк, США».

Гуровий розповів, що речі він справді одержав посилками від знайомого з Енська, а звідки взялися брошури — пояснити відмовився. «Не знаю, я їх туди не клав», відповідав він. Слідчий зауважив, що на клейонці, в яку загорнуті брошури, залишилися відбитки пальців Гурового. Тоді колишній «мурашківець» вигадав нову версію: брошури надіслано поштою невідомо ким, він, Гуровий, злякався, нікому їх не показав і заховав. Цю байку він повторював з тупою упертістю.

Шукали й спільників Гурового, що постачали йому закордонні речі. Як і передбачали працівники карного розшуку, зворотна адреса на посилці виявилася фальшивою — ніякий Малов на вулиці Гоголя не жив, і взагалі Малових з ініціалами П. Т. в Енську не знайшлось. Але от гроші, частку виручки за продане, на фальшиву адресу Гуровий посилати, звичайно, не міг. Одержувала їх цілком реальна особа — П. Т. Капров.

Почали стежити за Капровим. І тоді сталася подія, яка й завершила всю цю досить складну історію.

Якось надвечір на одній з вулиць Енська, недалеко від порту, стояв моряк. Він був добре п'яний. Тримаючи в руках піджак яскравого модного кольору, моряк безперестану повторював: «Купійт! Купійт! Три сто рублз!» Час від часу він ляскав себе пальцем по горлу, інтернаціональною мовою жестів показуючи, для якої мети потрібні «три сто рублз».

Поведінка моряка нікого не дивувала. Після звільнення від гітлерівців Енськ усе частіше відвідували іноземні судна. І екіпажі дістали у місцевого населення зневажливе прізвисько «барахольників». Деякі моряки просто на вулицях продавали всякий дріб'язок, привезений з-за кордону.

З півгодини заклики купити піджак лишилися марними, перехожі не звертали на них уваги. Тільки якась жаліслива бабуся зауважила: «Ось вона, горілка, до чого доводить. З себе продає… Кажуть, гіпнозом від неї тепер лікують», і пішла своєю дорогою.

Моряк почав хрипнути, але все ще не переставав повторювати своє «купійт», хоч уже й не так бадьоро, як досі. Коли, здавалось, іноземець уже остаточно втратив надію продати піджак, до нього підійшов благообразний літній чоловік, помацав, уважно оглянув річ. Сторгувалися швидко.

Не встиг чоловік відійти й півквартала, як його зупинили, попросили пред'явити документи.

Замість документів чоловік вихопив новенький пістолет системи «Вальтер» і вистрілив. Працівник карного розшуку, який не чекав такої спритності від благообразного дідка, ледве встиг ухилитися од кулі. Товариш його вибив з руки невідомого пістолет. Злочинець кинувся тікати. На його шляху трапився випадковий перехожий, який і ухопив його за барки. Як потім з'ясувалося, цим злочинцем був Капров.

Тільки розпоровши підшивку купленого піджака, працівники карного розшуку зрозуміли, якої помилки допустилися, не затримавши разом з «покупцем» і «продавця». Їх зустріч була заздалегідь підстроєна, в піджак були вшиті листівки і брошури, надруковані в Брукліні.

… Усе це сталося майже в той самий час, коли Воробйов розшукував раптово зниклого Ситника…

VIII. ЖИТІЄ ОТЦЯ ІВАНЬО

Отець Іваньо мав невеликий будиночок з садом і жив самотньо. Знайомства свого нікому не нав'язував, але й сусідів не цурався. Особливо охоче священик проводив час у товаристві дітей.

Вечорами діти часто збирались у нього в садку, і отець Іваиьо розповідав їм настільки ж цікаві, наскільки й спасенні історії про пригоди місіонерів у далеких країнах.

Люб'язністю в обходженні і різними дрібними послугами отець Іваньо зумів подолати серед мешканців маленької вулиці, де стояв його будиночок, ту недоброзичливість, яка глибоко вкоренилася в свідомості простих людей цього краю у відношенні до уніатських священиків — вірних слуг Ватікану. Звичайно, до служителів уніатської церкви нові знайомі отця Іваиьо загалом не змінили свого ставлення, але для нього робили виняток.

Навіть старий ворог церковників, запеклий безбожник Андрій Вершило визнавав, що отець Іваньо не підходить під загальну мірку. «Якийсь несправжній піп, — казав він, — горілки не п'є, ключниці не тримає… Живе тихо, якщо не в церкві служить, то в садку своєму порпається або дітям казки розповідає…»

Вершило й сам був не від того, щоб поговорити з «несправжнім попом», хоч і не хотів у цьому признаватися. Розмовляли вони здебільшого про майбутній урожай, про догляд за бджолами та інші такі ж невинні речі. Від бесід, зв'язаних з політикою, отець Іваиьо явно ухилявся, а на спроби Вершила піддати сумніву догмати святої віри і першоапостольської церкви відповідав делікатним мовчанням.

Ці бесіди завжди залишали в Андрія Вершила двоїсте враження.

— Наче нічого собі чоловік, — казав він і, помовчавши хвилину, додавав: — Правда, ще недавно у нас живе. Побачимо, що буде далі.

Дні мирного життя отця Іваньо спокійно минали один за одним. Коли священик ішов вулицею у своїй чорній, простого крою сутані і крислатому касторовому капелюсі, зустрічні чемно вклонялися йому, привітно, доброзичливо відповідаючи на його широку посмішку,

Павлюк вважав, що тільки він один знає справжнє лице Іваньо — крупного діяча греко-католицької церкви в Закарпатті, завзятого прихильника Ватікану, сповідника всіх приречених в його окрузі гітлерівцями на смерть. Нерідко після такої сповіді знову починались арешти, проливалася кров. Отець Іваиьо спритно робив те, що не вдавалося гестапівцям. З єзуїтською підступністю випитував у передсмертний час в якого-небудь засудженого окупантами до страти гуцула прізвища друзів, приятелів, «спільників».

Коли на фронті справи хазяїв пан-отця стали зовсім кепськими і Радянська Армія почала нестримно просуватися вперед на захід, Іваньо зник із Закарпаття. З'явився він у Кленові скромним священиком одного з храмів. Сусідам Іваньо розповідав, що жив раніше на Холмщині, і при потребі міг підтвердити свої слова офіціальними документами, виданими в канцелярії митрополита Шептицького, що містилась у Львові, на Святоюрській горі.

Серед «надійних людей», на допомогу яких розраховував Павлюк, отець Іваньо займав перше місце.