Вулиця Без світання

— Багато ти знаєш! — повторив Довгий. — В Західну зону тікати треба, а що я робитиму в Німеччині їхній? Що?.. Але пам'ять тут по собі залишу, ой залишу! — люто заскрипів зубами. — Повік Довгого не забудуть!.. Пий!

— З нас досить, час іти, — твердо сказав Дем'янко, відсуваючи склянку. Він зрозумів: більше поступатися не можна — від поступок бандит нахабніє. Якби молодий чоловік був сам, він би не боявся б нічого, але Богданна…

Підвівся з-за стола. Дівчина і собі встала. Довгий пильно оглянув Богданну, вузькі очі роздягали, липли до стрункої постаті дівчини.

— Добре, — зовсім тверезим голосом сказав Довгий. — Ти йди… А ви, Богданно, залиштесь.

— Ні, — на вилицях Дем'янка заграли тугі жовна. — Ми прийшли разом і разом підемо.

Та бандита вже важко було спинити. Спокійно, але вперто він повторював:

— Не лізь не в своє діло, забирайся.

— Облиш, Довгий, — Дем'янко ще не втрачав надії покінчити миром.

Губи бандита скривились. Одним стрибком він опинився біля лави, схопив автомат, спрямував на Дем'янка і прохрипів:

— Забирайся!

Богданна була сама не своя. Якщо Дем'янко спробує чинити опір, Довгий застрелить його.

Проте молодий чоловік уже знайшов вихід із становища. Як і у фашистській армії, в бандах українських націоналістів основу основ становила сліпа покора «нижчих» «вищим». Ось на цьому і зіграв Дем'янко. Навіть не глянувши на автомат, він прибрав гордовиту позу і, карбуючи кожний склад, промовив:

— Це що-о та-ке?! Як ти із старшим офіцером розмовляєш, хам, бидло! Розпустились!

Розрахунок був правильний. Холуй, що звик знущатися над беззахисними, тремтів перед сильними, знатними, багатими. Довгий зрозумів, що дозволив собі зайве. А що коли Дем'янко звідти, з Мюнхена? Пристрелиш його тут, а там — тебе… Бандит не втрачав надії пробратися у Західну Німеччину.

Секунду тривала напружена мовчанка. У Богданни заніміли ноги.

Довгий поволі опустив автомат.

— Слава вождеві! — спокійно, начебто нічого й не було, сказав Дем'янко і жестом показав Богданні, щоб вона йшла.

— Вождеві слава, — услід їм відповів Довгий.

Спустилися з ґанку. Пес не підняв голови, тільки скоса глянув у їх бік. Стецько сидів на призьбі — звідси він стежив за дорогою, що вела від хати до села.

Дем'янко попрощався з ним недбалим кивком. Богданна сказала: «До побачення» і тут же відчула, як безглуздо звучать зараз ці слова.

— Ідіть спокійно, не поспішайте, не обертайтесь, — півголосом промовив Дем'янко. — Боятися не треба…

Богданна догадалася, чому він тримається ззаду, а не поруч — захищає собою від пострілу в спину. У дівчини забилося серце. «Який він хоробрий і хороший», — думала вона про Дем'янка.

Стежка петляє в заростях ліщини, губиться в зеленій глушині. Тиша.

Дем'янко скосив очі, поглянув через плече — хату ледве видно. Погоні нема.

— Ну, от і все, вибралися! — зітхнув, наче скинув з плечей важкий тягар і добродушно розсміявся.

Богданна раптом розридалась. Намагалася стримати сльози і не могла — нервове напруження було занадто великим.

— Що ви, Богданно, не треба, не треба, — вмовляв її розгублений Дем'янко. Взяв руки дівчини в свої.

Богданна підвела голову, глянула йому в очі. На довгих віях тремтіли сльози.

— Я вам так вдячна, — погляд її став густий, глибокий.

І Дем'янко несподівано поцілував дівчину в уста, щоки, очі. Богданна сховала обличчя в нього на грудях. Він погладив її м'яке волосся.

Дівчина нагадала:

— Нас чекає… цей…

Дем'янко мало не скрикнув від внутрішнього болю. Смисл того, що трапилося, став нещадно ясний: Богданна вважає його не за того, ким він є насправді. Між ними. ніколи не може бути любові, справжньої, чистої, щирої любові.

А обдурювати Богданну він не хотів.

— Ходімо, — тихо сказав Дем'янко.

Голос його здивував дівчину — він раптом став холодний, суворий. Вирішила, що помилилась. Радість любові сповнювала її.

Та щастя вмить зникло, як тільки вийшли на шосе і Богданна побачила облуплений, наче з'їдений паршами, «мерседес». Дійсність знову вступила в свої права, дійсність темних справ, змов, бандитських таємниць, до яких тепер стала причетна і Богданна. «Я кохаю його, а хто він? — з тугою подумала дівчина. — Може, як Довгий, людей убивав?.. Адже він назвав себе «старшим офіцером». Виходить, такий самий бандит, як Довгий, тільки чином вищий… А хто дав чин?.. Фашисти, гітлерівці… За що? За що відзначали фашисти?..»

Від цієї думки по тілу пробіг нервовий дрож: «Ні, ні!» хотілося крикнути на весь голос.

Мовчки сіли в машину, мовчки їхали, ще більш далекі одне одному, ніж тоді, коли між ними нічого не було.

XIV. ШЛЯХИ ДОЛІ

… Дорога була погана, небрукована, машину часто підкидало на вибоїнах, і вона скрипіла всіма суглобами. Дем'янко не помічав страждань «мерседеса». Сидів, утупившись в одну точку, розглядав якусь брудну плямку на лобовому склі. Думав про складність людського життя, про випробування, що випали на його долю, про майбутнє Богданни.

В'їхали в приміський гай. Богданна глянула на Дем'янка, обличчя супутника здалося їй постарілим. Та й сам Дем'янко, пізніше згадуючи цю поїздку, казав, що вона була важчою за фронт, за тяжкі госпітальні тижні.

— Зараз — місто, — сказала дівчина.

— Зійдемо тут — недалеко контрольний пункт, — відповів Дем'янко.

— Чому? — спитала Богданна, знову забувши про необхідність конспірації.

— У мене ненадійні документи, в нас обох у кишенях вибухівка.

— Так, так, звичайно, — сумно промовила дівчина.

Подалися тим самим шляхом, яким Дем'янко вибирався з міста — через гай, поле. Ніхто не звернув на них уваги — що може бутті природнішим, ніж парочка, яка повертається із заміської прогулянки в неділю.

Швидко спадали сутінки. Дем'янко взяв Богданну під руку — триматись холодно, відчужено не можна — пішов поруч, відчуваючи тепло дівочого тіла.

У дівчини теж не було бажання розмовляти. Події сьогоднішнього дня зробили повний перелом в її душі.