Вулиця Без світання

— Зайдемо разом, у мене теж нема чого курити.

Купили. Мовчки пішли далі.

Дем'янко раптом швидко промовив:

— Ідіть прямо, не озирайтесь, чекайте мене біля костьолу, — і шмигнув у під'їзд.

Павлюк сунув руку в кишеню, опустив запобіжник пістолета. Глянув праворуч, ліворуч…

Нічого підозрілого не помітив. Назустріч йшли середніх літ чоловік, молода жінка і хлопець.

Дивно…

Завернув у провулок, озирнувся — слідом не йдуть.

Попетлявши з обережності ще в лабіринті вузьких вуличок, остаточно переконався: ніхто не стежить і, не розуміючи, в чому річ, попрямував до костьолу.

Дем'янко вже чекав його.

— Неприємна зустріч, — сказав молодий чоловік. — Помітили літнього чоловіка в темному пальті, який ішов назустріч?

— Здається, був такий.

— Знайомий мого батька, страшенний пройдисвіт, знає, що я служив у «Галичині». Міг виказати.

— Вчасно ви його помітили.

— Я сам не знаю, як встиг розглядіти його. Добре, що все щасливо обійшлося, — сказав Дем'янко. У нього були підстави радіти, він не згаяв часу даремно…

Іваньо впустив їх відразу після дзвінка.

— Ну що, болить голова, святий отче? — підморгнув йому Павлюк.

Іваньо не відповів. Після короткої паузи спитав, де вони були. Павлюк розповів, потім попросив чого-небудь зігрітися.

— Змокли до рубчика, — поскаржився. він.

З тої самої пляшки, з якої частував Грицая та Воробйова, священик налив їм по склянці вина. Одним духом вихилили склянки до дна.

— Ходімо, — сказав Павлюк. — Не можна гаяти часу, сьогоднішня ніч буде вирішальною.

— Дем'янко, на свій пост, — наказав Іваньо. — Глядіть не заспіть, перевірятиму.

— Я дістав довший лом, — сказав священик Павлюкові, коли вони удвох спустилися в підземелля. — Ним підіймемо плиту без допомоги Дем'янка.

— Добре, — відповів Павлюк, кладучи принесені згортки на підлогу. — Це вибухівка. Може, вона й не буде потрібна. Пшемінському тоді було не до сейфів.

— Може, й так, — відповів священик.

Всунувши в щілину важкий лом, розхитали плиту і трохи підважили її. Павлюк посвітив у щілину.

— Сейф! — хрипко сказав він. — Це тайник.

З новими силами натиснули на лом, орудуючи ним, як важелем. Плита піднялася вище.

— Сюди… Сюди… Зсовуйте набік… Який ви неповороткий, святий отче! Ще… Так!..

Нарешті, плиту вивернули. Тепер вона лежала збоку, відкривши вириту яму. В ямі стояв масивний металевий ящик. Павлюк спробував відкрити його ломом. Ящик не піддавався.

— Без вибухівки не обійдеться, — сказав Павлюк і почав приладнувати до ящика заряд.

— Відійдіть, святий отче, на всякий випадок. Он туди, за виступ.

Гримнув глухий вибух, товсті стіни підземелля поглинули його. В ящику утворилася трикутна рвана діра. Павлюк просунув туди руку.

— Тут, — радісно вигукнув він і дістав плаский, потемнілий од вогкості металевий футляр.

Футляр зачинявся герметично, і документ зберігся в ньому дуже добре. Павлюк і священик швидко проглянули список. Як і казав Пшемінський унтер-штурмфюреру Бреге, в документі були всі відомості про гестапівців у рясі: прізвище, ім'я, адреса, сан, кличка, «стаж», «заслуги» та інші дані, які незаперечно доводили, що іще до нападу фашистської Німеччини на Польщу в 1939 році гітлерівська розвідка мала серед уніатських священиків усіх рангів численну і надійну агентуру.

— Страшно подумати…

— Що? — відірвався од читання Павлюк.

— Що такий документ міг потрапити до радянських властей: його опублікування викликало б надзвичайно прикрий міжнародний резонанс.

— Коли вже потрапив до мене, до них не потрапить, — самовпевнено промовив Павлюк. — Бачили коли-небудь таку штучку?

Дістав з-під сорочки пласку металеву коробочку, розгвинтив її на дві частини. Акуратно склавши аркуш, убгав його в коробочку і загвинтив її знову.

— Звичайна ладанка, — сказав Іваньо.

— Не зовсім звичайна. Бачите? — Павлюк показав на кнопку у стінці коробочки.

— Бачу.

— Досить натиснути кнопку, щоб усередині чиркнула запальничка. Одразу спалахне особлива суміш, і вміст коробки вмить перетвориться на попіл.

— Дотепно…

Раптом Павлюк рвучко обернувся.

— Стріляйте, пан-отче! Стріляйте! — вигукнув він.

Важкі двері, що прикривали вхід у підземелля, розчинилися. З коридора стрибнула людина, за нею — друга, третя, четверта…

Павлюк ладен був поклястися, що першим стрибнув у підземелля Грицай.

— Здавайтесь! — продзвенів голос у густому мороці.

Іваньо теж почувся голос Грицая…

У відповідь на пропозицію здатися священик вистрілив.

Мовчанка. Довга, гнітюча мовчанка. Павлюк зрозумів: їх хочуть узяти живими. Відчував, що контррозвідники підповзають усе ближче, чекав: ще секунда — і його схоплять дужі руки.

Недалеко почувся шерех. Іваньо вистрілив. Хтось ойкнув, і знову настала гнітюча тиша. Священик послав одну за одною кілька куль туди, звідки почувся стогін. Але поранений більше нічим не виказував себе.

Павлюк безшумно підвівся і тихо почав відступати по коридору. Щоб не збитися, пальцями лівої руки вів по стіні. В правій тримав пістолет.

Несподівано пальці його наштовхнулися на людину. Дужий удар по руці, і пістолет впав з рук Павлюка. Почувши шум, Іваньо знову почав стріляти. Скориставшись із сум'яття, Павлюк вирвався і побіг коридором. Нарешті, коридор скінчився. Павлюк стояв на порозі Залу судилища. Вийняв гранату, опустив запобіжник. Широко розмахнувшись, шпурнув у темряву і скочив до каміна.

Багряне полум'я вибуху освітило похмурі склепіння середньовічної в'язниці, людей, що припали до підлоги.

— А-а-а! — нестямно заволав Іваньо. Здавалось, усі сили вклав священик у цей зойк, повний смертельної туги і відчаю. Зойк перейшов у булькаючий хрип.

Вибухом гранати Іваньо розірвало бік. Ліхтар відкинуло. Вдарившись об камінь, він загорівся. І тоді в блідому тьмяному світлі на віддалі кількох метрів од себе священик побачив Дем'янка.

Почуваючи, як туман заволікає очі, Іваньо підняв пістолет, вистрілив. Молодий чоловік схопився за плече. Іваньо хотів вистрілити ще раз, але не зміг. Пістолет випав. Рука з намотаними навколо зап'ястя чотками потяглася до нього, довгі пальці торкнули холодну грань зброї, здригнулись і ослабли.