Вулиця Без світання

На вулицю Павлюк вийшов спокійно, упевнено і попрямував до вокзалу. Дощ перестав, вітер стих. Відчувалася пронизлива передранкова свіжість.

Повітря розітнув фабричний гудок, його заклик полинув далеко в гори і відгукнувся луною. На вулицях уже з'являлися перші перехожі.

Павлюк вирішив у вокзал не заходити. Він розумів, що пасажирів у цю пору небагато і його примітять.

Носильники, чергові, прибиральниці, якщо треба буде, зможуть описати його зовнішність.

Він зупинився на розі біля привокзальної площі, почав вдивлятися в перехожих. Помітивши чоловіка в залізничній формі, з цигаркою в зубах, перевалистою ходою пішов йому назустріч. Вийняв з кишені пачку:

— Дозвольте прикурити.

— Прошу.

Павлюк глибоко затягався, розкурюючи відволожену цигарку.

— Не знаєте, коли, — знову затягнувся, — поїзд Київ — Енськ прибуває?

— О чотирнадцятій двадцять п'ять.

— Дякую.

Залізничник пішов своїм шляхом, Павлюк — своїм.

Поминувши кварталів три, Павлюк звернув на залізничне полотно, перетнув його на переїзді і подався знову на вокзал, але вже з іншого боку.

До платформи підійшов приміський поїзд. «Робітничий, у мій бік», подумав Павлюк.

Рішення визріло вмить. Од приміського поїзда Павлюка відокремлювали кілька товарних составів. Він побіг уперед, зупинився майже біля вихідної стрілки, проліз під вагонами, став біля великого товарного пульмана.

Чекати довелося недовго. Паровоз сипло засвистів, випустив струмінь пари. Дзвякнули буфери. Поїзд рушив, повільно набираючи швидкість. Коли він проходив повз Павлюка, той вчепився за підніжку і вліз у тамбур.

«Лімузин» виїхав з Кленова набагато пізніше, ніж «мерседес», і до мосту прибув лише перед світанком.

Хоч їхали дуже швидко, Грицай помітив у сіруватій імлі поламані поручні. Звелів зупинитися. Разом з Воробйовим вийшов з машини.

— Зовсім недавно зламані, — сказав полковник.

— Очевидно, вони?

— Схоже на те, — відповів полковник. — На парапеті сліди сірої автомобільної фарби — машина чиркнула по ньому боком.

— Сталася аварія, і машина з обома сідоками полетіла у прірву?

— Еге ж, полетіла, — замислено відповів Грицай. Нахилився, почав пильно розглядати настил моста. Потім враз різко випростався і сказав уже іншим тоном — Полетіла, та не з обома. Один вистрибнув з машини, причому вистрибнув на ходу — бачите, не втримався, проїхав по настилу моста, підкованими підборами залишив на дошках глибокі подряпини.

— Цілком можливо, — згодився Воробйов. — І врятувався саме пасажир, він сидів з цього боку.

— Що ж далі? — міркував Грицай. — Що він зробив після загибелі «мерседеса»? Нас не обганяла і не попадалась назустріч жодна машина. Отже, сісти на попутну машину він не міг. Іти по шосе не наважився б, розуміючи, що ми відразу наздоженемо. Єдина дорога…

— … в гори, — закінчив Воробйов.

— Правильно, але куди саме в гори? Туди, — полковник махнув рукою на північний схід, де велетенськими хвилями тяглися гірські хребти, густо порослі соснами, — в дикі, безлюдні місця, без мисливської зброї, припасів, спорядження краще не потикатись — з голоду пропадеш. Мені здасться, він подався на станції Долбуново, щоб сісти на поїзд і тікати далі.

— Інших станцій чи полустанків, крім Долбуново, поблизу немає?

— В один бік на двадцять п'ять кілометрів, у другий — на всі п'ятдесят з гаком. Це по залізниці, а по шосе ближче як за сорок кілометрів од Долбуново не знайдеш житла.

— Тоді — на станцію, — запропонував Воробйов. — Поїдемо машиною. Все одно сліди вже давно змив дощ.

— Їдьмо, — погодився полковник.

Грицай і Воробйов прибули в Долбуново трохи пізніше, ніж той, за ким вони гналися. Ще перед світанком на заставах доріг стали чекісти, готові затримати ворога. На вокзалі сидів Воробйов, непомітно, але пильно оглядаючи всіх, хто заходив і виходив. Під наглядом був увесь перон.

Коли Куть опритомнів, за вікном уже зовсім розвиднілося. Художник трохи підвів голову — гострий біль пронизав мозок і, здавалося, пройшов по всьому тілу. Поволі, намагаючись не робити різких рухів, Куть дотягся до телефонної трубки, що так і повисла на проводі, кинута під час сутички.

— Алло! Станція! Алло!.. Пришліть швидку допомогу, — попросив він, коли телефоністка відповіла.

У лікарні Куть остаточно прийшов до пам'яті. Рана, як виявилося, була неглибока — рукоятка пістолета ковзнула по кості, не зачепивши її. Куть викликав просто в палату міліціонера і все розповів йому. Про випадок з художником негайно повідомили Грицая. Все це ще раз підтвердило, що погоня на правильному шляху.

XVIII. МОЛИТОВНИЙ ДІМ

На околиці Енська стоїть одноповерховий будинок, обгороджений суцільним, пофарбованим у зелений колір високим парканом. Над хвірткою паркана дошка з грубо вирізаним з дерева зображенням сонячного диска, від якого на всі боки розходяться сім круглих, схожих на макарони променів. Це молитовний дім «слуг сьомого дня».

Майже цілий тиждень хвіртка щільно зачинена.

В суботу, надвечір, вона гостинно розчиняється, і потрапити за зелений паркан може кожний, хто захоче. Більше того, високий на зріст, сивобородий воротар зустріне відвідувача привітним: «Просимо заходити».

Ввійшовши у хвіртку, відвідувач побачить посеред широкого двору, трохи навскоси до інших будинків вулиці, молитовний дім — невелику, у формі правильного чотирикутника будівлю без вікон. Над дверима її прикріплено те саме зображення сонця з сімома макаронними променями. З двору відвідувач потрапляє просто в довгий зал, на стелі якого знову повторено зображення семипроменевого сонця. Стіни залу обшиті дошками. Природне освітлення замінюють сім світильників, кожен з яких пофарбовано в один з кольорів райдуги.

Одні з дверей молитовного дому звернені на схід, другі — на захід. Через східні заходять рядові члени «корабля» і випадкові гості. У димному полум'ї світильників сектанти стають обличчям до західного входу — чоловіки праворуч, жінки ліворуч — і співають духовний гімн.

Потім із західних дверей виходить» «керманич». Він звертається до «слуг» з довгою проповіддю на різні духовні теми. Після проповіді знову починають співати. Іноді буває, що на когось із присутніх, найчастіше на жінок, «находить святий дух» — сердешна починає кликушествувати.

Пізно ввечері, пожертвувавши хто скільки може на «корабель», «слуги сьомого дня» розходяться до наступної суботи.

… Одного суботнього вечора до хвіртки підійшов якийсь незнайомий чоловік, оглянувся. Воротар зустрів його, як і всіх, хто заходив у молитовний дім, люб'язним: «Просимо». Незнайомець кивнув йому і пройшов у молитовний дім.

У залі було задушно, тхнуло горілою оливою і потом.

Світильники чаділи — вгору тяглися тонкі струминки диму.

Співали гімн. Нестройні чоловічі й жіночі голоси тужливо виводили: «Тих, хто серцем не лука-а-вить…»