Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

до предкiв.

Це було сказано чистiсiнькою рiдною мовою. Марина вирячила очi.

На що дiвчина зреагувала з до болю знайомою iнтонацiєю:

– Закрий варежку, сестричко!

I Марина здригнулась: Сильва? Сильва повертається до неї з тими ж iнтонацiями, з тою ж

розкутiстю i соковитою циганською красою.

Потiм пiвдороги вони шалено реготали, переповiдаючи одна однiй своє життя – скоромовкою,

ковтаючи слова, перестрибуючи з подiї на подiю, перемежовуючи розмову смачними, рiдними,

забороненими для вжитку в добропорядних родинах, словечками.

Реґiна жила в самому центрi мiста, але перед тим як завiтати до її невеликої, але на диво гарно

обставленої i впорядкованої оселi, вони добряче поводили козу по барах i клубах, i Марина зрозумiла,

що тут можна жити.

Вiдчуття було таке, нiби акварiум, в якому вона повiльно плавала, ковтаючи ротом застояну воду,

занурили в море, i вона змогла виплисти назовнi, в те життя, яке бачила за невидимим склом i в яке

безрезультатно билася головою весь минулий рiк. Реґiнка дала їй це зрозумiти. Вона жила тут вже

шостий рiк. I спочатку все складалося майже так, як у Марини: мрiя про вступ до художньої академiї,

суворi батьки, пихатiсть оточення, нудотнi вечори, що вже о десятiй вечора перетворюються на глуху

нiч. Тепер все було iнакше. Власна квартира, власне авто. Мрiя залишилась, але набула змiн – Реґiна

збиралася до Голландiї. Але треба було ще пiдзаробити.

У той пам'ятний вечiр, а точнiше нiч, коли Реґiна залишила її ночувати у себе, вони проговорили до

ранку. Марина досi подумки молилася на цю доленосну зустрiч, адже лише тепер зрозумiла, що якби

не нова подруга, вона б просто збожеволiла. Багато в чому Реґiна прочистила їй мiзки, дала новий

напрямок думкам i надiю на майбутнє. А головне – добряче розвiяла тi мiфи, в тенетах яких була i

вона, i її батьки.

Такої ночi – задушевної, хмiльної, сповненої розкутостi – у Марини не було нiколи. Вони пили

«Бейлiс», курили сигарету за сигаретою i розмовляли при свiтлi кiлькох товстелезних свiчок, котрi

Реґiна запалила по всiх кутках спальнi.

– Нормально iнтегруватися в цю країну неможливо, – казала Реґiна. – Особливо таким, як я. Менi

треба все i негайно! Я це зрозумiла одразу, дивлячись, як мої предки старанно виконують тутешнi

правила, мов заведенi зайцi! Бiгають на аудiєнцiї з чиновниками в бюро з працевлаштування,

висиджують на курсах, занотовують у зошитах правила поведiнки, аби стати повноцiнними

громадянами. I нi фiга! Перший заробiток мого татуся становив один євро на годину. Я не могла

купити собi навiть трусiв! Нашi емiки якiсь ненормальнi – сподiваються тут влаштуватись, стати

заможними...

– Як ти сказала – «емiки»? Тобто емiгранти? – зареготала Марина.

– Ага, це мiй лiнгвiстичний винахiд! – кивнула Реґiна. – Так от, емiки на перших порах ще

сподiваються вхопити бога за бороду. Ха! I це в той час, коли самi нiмцi, тi, що мають добрий фах i

спецiальнiсть, тiкають звiдси. Така ж плиннiсть мiзкiв, як i у нас. Проте ти ж бачила скiльки тут туркiв,

афроамериканцiв, албанцiв? Навiть циган! Це вони, нiмцi, так омолоджують свою застарiлу кров! А

турки i негри – найкращi коханцi для нiмок. Скоро на вулицях не лишиться жодного чистокровного

арiйця! Турки ще так-сяк, тримають кав'ярнi або будують, албанцi i цигани не працювали тут, напевно,

жодного дня – суцiльний кримiнал. Але, чесно кажучи, мене це тiшить, хоч якась розвага. З мiсцевих

сенсу нiякого.

Марина слухала i рванi клаптi її вражень перетворювались на бiльш-менш цiлiсне полотно. Уклад,

який вона не сприймала, який дивував i викликав спротив, ставав зрозумiлiшим. Але все одно

малоприйнятним.

– Ми нiколи не станемо тут своїми. Вiдтепер – нi тут, i нi деiнде. Треба з цим змиритися i

прийняти, як належне. Забудь усе – i все почни спочатку. А головне – сподiвайся лише на себе. Тут

взагалi кожен за себе. Якби я знала це вiдразу, нiзащо б сюди не приїхала. Нудьга... Ну як можна

змиритися з цим розкладом: о десятiй вечора вони вже сплять, мов бабаки, i не дай Бог грюкнути

дверима чи ввiмкнути душ – одразу ж викличуть полiцiю. I при тому вранцi приязно посмiхатимуться

тобi в обличчя i питатимуть, як справи. Встають о шостiй – i тут вже, хоч-не-хоч, теж мусиш

прокидатися вiд їхнього галасу. А як вони ходять в гостi! Ви ходили коли-небудь у гостi?

Марина згадала, як пiвроку тому приятель батька запросив їх на чай, навiть приїхав за всiєю

родиною на своєму авто. Тодi мати напакувала господарям купу сувенiрiв, якi привезли з України.

Звiсно, як годиться, не пообiдали, сподiваючись на гостини. Але на невеличкому журнальному

столику був лише чай. На жартiвливу пропозицiю матерi зробити вареники з вишнями (вишень в садку

було вдосталь), хазяйка вiдповiла здивованим поглядом.

– Еге ж! – пiдтвердила Реґiна. – Я теж довго звикала до того, що, йдучи до будь-кого навiть на день

народження, треба добряче набити пузо. Щоб не бурчало. «На чай» – це на чай. «На чай з пирогом» –

означає, що буде пирiг i не бiльше. «На обiд» – теж усе чiтко. Це у нас можна прийти «на чай» – i

обжертись, обпитись i лишитися до ранку. Тож, сестричко, вибiр у тебе один – або звикнути, або

заробити грошенят i – ноги в руки!

...Пiсля цiєї ночi Марина чiтко вирiшила: «ноги в руки» – за будь-яку цiну! Тим бiльше, що нове

життя вiдкрило їй i новий погляд на свою родину. Все в нiй видавалося їй фальшивим – сiмейнi

снiданки, жарти, розмови, спiльнi походи до мiсцевого гаю, де кожен вiдмiрював свої кроки на

вiдстанi вiд iнших, поглинутий своїми думками.