Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

авто («Ти яке хочеш?») i, дасть Бог, вона з її вродою i вдачею, знайде собi «гiдну партiю» («А не цього

Вiталiка, котрий тiльки i може, що жувати гумку i водити в кiно!» – це вже в розмову втручалася

мати).

I вона кивнула головою, чудово розумiючи, що все, як завжди, вже вирiшено за неї i без цього

кивка.

...Перший рiк вона старанно вiдвiдувала курси нiмецької мови, готувалась до iспитiв i дуже

сумувала за Вiталiком. Перед вiд'їздом вона прийшла до нього сама, сухо повiдомила, що вони бiльше

не побачаться i почала роздягатися – «Будеш першим!». А потiм довго плакала на сходах. I на цьому

поставила жирну крапку: бiльше жодної сльозини i жодної згадки.

Про Вiталiка.

Про Масяню.

Про Сильву...

Тих, з ким було весело i не так страшно бiгти першу стометрiвку життя.

Масяню – Люсю Остроушко – вона цькувала ледь не з першого класу, доки у восьмому вони стали

нерозлийвода.

Сильва була Сильвою – iнакше не скажеш – навiть вчителi називали цю дiвчину саме так! Перша

прогульниця класу, переконана двiєчниця-дисидентка, котра курила чи не з п'ятого i, за її ж словами,

плювала на все з високого дерева. Сильва – захоплення i захват Марини. Ну, i Вiталiк – четвертий в

цiй рiзнобарвнiй компанiї – вiрний паж, красень-мачо в завжди розстiбнутих до пупа сорочках, з

поведiнкою юного захисника природи, яка так не пасувала до його викличної, даної батьком-лiванцем,

зовнiшностi.

Звiсно, про цю рiзношерсту компашку батьки не знали! I не дiзналися б i пiд тортурами. Це було її,

Марини, особисте життя. I нехай тато з мамою думають, що вона слухняна вiдмiнниця, найкраща

учениця в класi.

У школi вона дiйсно була (або виглядала) найкращою. Огиднiше було ось це – виглядати. Це

означало, що зранку, починаючи з першого класу, коли ще всi «не найкращi» додивлялись останнiй

сон, її пiднiмали, щоб вона прийняла душ за всiма правилами – не пiд краном, а у ваннiй – з нiг до

голови. Потiм у хiд йшов ненависний гребiнець. Зачiска була, як в анекдотi: «Лiкарю, скажiть, чому у

моєї доньки завжди вiдкритий рот? – А слабше зав'язувати бант не пробували?».

Банти мали бути завжди! На кожен день тижня – рiзного кольору, велетенськi, розмiром з голову. У

класi шостому вона, за допомогою Сильви, навчилася здирати їх з волосся прямо в туалетi, а пiсля

урокiв так-сяк зав'язувати знову, щоб повернутися додому «найкращою».

У восьмому Сильва так само в шкiльнiй вбиральнi вiдрiзала їй ненависнi коси кривими ножицями. I

це була сiмейна трагедiя з ретельним розслiдуванням: хто це зробив? I Марина, розмазуючи по

обличчi фальшивi сльози, пояснювала, що на неї «напала бандити» i домоглася, щоб її «свита» –

Вiталiк, Сильва i Масяня щоранку заходили по неї i проводжали з дому до школи i назад. I Марина

зрозумiла, що може залишитися найкращою тiльки тодi, коли частина життя вкрита легким флером

неправди.

I жити стало веселiше!

Особливо в старших класах, пiд керiвництвом Сильви, пiд захопленим поглядом Вiталiка, з опiкою

недоумкуватої Масянi – своєї «зграї».

Масяня... Вона дiйсно була недоумкуватою. Ще на початку навчання Марина випадково почула

розмову класної керiвнички i Масяниної матусi – трохи дивної жiнки досить похилого вiку i якогось

пелехатого вигляду.

– Вашу дiвчинку треба вiддати в спецiалiзовану школу, – казала керiвничка Свiтлана Гiвнатiївна

(тобто – Свiтлана Гнатiвна). – Вона погано говорить, в неї загальмованi реакцiї. Майте на увазi: її

дражнитимуть.

I пелехата Масянина матуся байдуже знизувала плечима i повторювала: «Нiчо, нiчо, нехай буде з

нормальними. Нема у мене нi грошей, нi часу, щоб по лiкарях ходити!».

Першi п'ять рокiв з Масянi, яка тодi ще не була її вiрною i вiдданою до останньої нитки Масянею, а

називалась Люсею Остроушко, дiйсно знущалися. Щоб взяти з коробки крейду, бiдасi радили голосно

i чiтко вимовити своє iм'я та прiзвище – i Люся старанно виконувала цю знущальну вправу на очах у

помираючого вiд прихованого реготу класу, добродушно вiрячи, що без цього коробка не вiдкриється.

У четвертому Люсю одностайним голосуванням обрали «Королевою помийки», пояснивши, що це

дуже почесна посада i вiдтепер вона мусить пильнувати за чистотою взуття однокашникiв. I покiрна

Люся серйозно, гiдно несучи таку вiдповiдальнiсть, перевiряла чистоту взуття своїх прихованих

кривдникiв i в разi чого – присiдала, плювала на свiй носовичок i старанно до блиску начищала бруднi

чоботи i кросiвки. Говорила вона повiльно, мiркувала туго, проте мала великi добрi коров'ячi очi i

широку – на всi тридцять два зуби посмiшку, яка майже нiколи не сходила з її круглого обличчя.

Припинилося неподобство в сьомому завдяки Сильвi. Тодi вона вже набралася соковитої i небезпечної

краси i несамовитої незалежностi, якi вкупi дiяли на найзапеклiших, як пострiл з револьвера в

оскаженiлому натовпi – ось тодi вона i промовила над згорбленим тiлом бiдної Масянi, котра натирала

черговi черевики: «Якщо хоч хтось... Коли-небудь... Iще...» – i загрозливо зиркнула на клас своїми

воронячими очима. Вона навiть не пояснила це «коли-небудь» i «iще», але все було зрозумiло: той

«хтось» найближчим часом буде корчитись в пеклi i не iнакше! А потiм вона пiдвела Люсю з колiн i

сказала:»Пiшли зi мною, Масяня!». Так Люся Остроушко стала Масянею.

А згодом трапилось диво: Масяня заговорила! Ба бiльше, виявилось, що вона чудово малює i, якщо

її не пiдсмикувати, може досить оригiнально мислити. Сильва нiби вдихнула в неї душу – i механiчна

лялька з вiчною посмiшкою на обличчi перетворилась на цiлком пристойну ученицю, бiльше того – на

справжнього «дружбана», котрий не пам'ятає образ.